ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 10 жовтня 2012 р.

ДВА РОКИ У НОЙГАММЕРІ

Василь ШПАРИК,
ветеран-фронтовик Другої світової війни

                            На схилі віку, не маючи яскравих реальних подій життя, закохано вдаємося до спогадів минулого. У мого покоління ХХ століття найбільш укоріненими, мабуть, є спогади, зв’язані так чи інакше з Другою світовою війною. Тоді доля кидала нас по світу, ми опинилися в різних, часто не передбачуваних ситуаціях.

                           Серед таких на пам’ять прийшла згадка про моє, солдата радянської армії, проходження служби в місцях, в яких перед тим служили вояки Дивізії „Галичина” серед них, можливо, навіть мої товариші з гімназійних років. Це був Нойгаммер.

                           Нойгаммер (нім. Neuhammer), тепер пол., здається, Swietoszów (Свєнтошув) і поруч з ним Штранс (Strans)–це колишні німецькі військові містечка, заховані в лісах південніше м. Шпротау (пол. Szprotawa), що на німецьких теренах на схід від Одера і Найсе, які
після Другої світової війни перейшли під юрисдикцію Польщі.

                          Після закінчення Другої світової війни в Европі на цих землях, практично як окупаційні, були розквартировані радянські війська, що під час війни входили до 2-го Білоруського фронту, а тепер це була так звана Північна група військ. У Нойгаммері і Штрансі розташувалася 3-я ґвардійська танкова дивізія (польова пошта 44181), яка на фронті була танковим корпусом, а тепер входила до складу відбірної 7-ої механізованої армії. Гарні казарми з кімнатами на відділення (до 10 осіб), просторі бокси для розміщення техніки, їдальні, лазні, окремі домики для офіцерів, а для генералів – вілли. Усе це було не до порівняння з радянськими.

                         Згадуючи про Нойгаммер, я не можу викинути із пам’яті події, із-за яких я попав у цю дивізію, а також знаходження під постійною увагою з боку енкаведистського органу, яким в радянській армії була контррозвідка „Смерш” („смерть шпіонам”). І це при тому, що до прибуття в дивізію я вже мав велику „провину” перед „Смерш”–вчинив втечу із табору „Смерш” в м. Бресляв, де під виглядом збірного пункту з відправки в СРСР демобілізованих і вивезених на примусові роботи діяв фактично фільтраційний пункт „Смерш” з вилучення підозрілих осіб.
У число таких попав і я. Постійні допити вказали на те, що я повернувся в СРСР, але не додому, а в Сибір. Я вирішив втікати, але як це здійснити в таборі, оточеному колючим дротом і спостережними вежами? В нагоді став знайомий офіцер з полку, який привіз чергову групу демобілізованих. Він задеклярував мене як охоронця. Моє повернення в полк (бо куди ж я міг за кордоном вдатися?) створило проблему для командування. Мене мали б віддати в розпорядження „Смерш” як дезертира, проте, підмінивши наказ про демобілізацію наказом про надання відпустки, мене навіть призначили на найвищу неофіцерську посаду – начальником обчислювальної команди штабу полку (з підготовки даних для стрільби).

                                     З такою, фактично вигаданою леґендою (врахуйте, радянськими офіцерами) я продовжував службу в полку. Усе було б добре, але влітку 1946 року дивізію стали розформовувати. А розформовували тому, що (це було на початку березня 1946 р.) деякі полки уже від’їхали на радянсько-турецький кордон в Грузії із-за претензій СРСР на контроль над притоками Босфор і Дарданелли, а інші частини, в т. ч. мій 421-ий гавбичний артилерійський полк, повернули з дороги після відомого виступу Вістона Черчілля у Фултоні (Fulton в США) 6 березня 1946 року, у якому він закликав західні країни виступити єдиним фронтом проти аґресивних намірів СРСР, заявивши однозначно і наче несподівано:

                                  „Ми не змогли зупинити Гітлера, але потрібно зупинити СРСР... Ніхто не знає, що саме Радянська Росія і її міжнародна комуністична організація мають намір робити в найближчому майбутньому і чи існують які-небудь межі їхньої експансії?...”

                                    Цей виступ мав великий політичний резонанс. Фактично це був перший заклик до початку „холодної війни” проти СРСР, а тому проблема Босфору-Дарданеллів відійшла на другий плян. Ми потрібні були у Західній Европі.

                                    Розформування так розформування. Весь особовий склад відправили в інші військові частини. Але мене чомусь не відправили. Виявилося, що начальник штабу мав намір забрати мене зі собою. Коли стало відомо, що його відзивають в СРСР, постало складне питання: як бути зі мною? Я не зможу в’їхати в СРСР без спеціяльного пропуска. А хто дасть його мені?

                                  Розв’язка наступила несподівано – я примкнув до групи сержантів, які йшли на залізничну станцію для поїздки на нове місце служби (переважно служили на складах дивізії, а офіцери, які мали б їх супроводжувати так напилися, що забули взяти документи і вернулися). Тому я без проблем став „примкнувшим”.

                                  Так я опинився у військовому містечку Штранс, де розміщалися переважно артилерійські полки 3-ої ґвардійської танкової дивізії. Коли стали розбирати прибулих по полках, виявилося, що я не значуся у списках. Незважаючи на це, не стали з’ясовувати, чому це так. Командувач артилерією дивізії, висловивши припущення, що це – результат відомої розхлябаности штабів, вирішив зарахувати мене до штабу артилерії дивізії. Оскільки в мене не було жодних документів, інтенданти з полку, який обслуговував штаб артилерії, вказали на
неможливість зарахування мене на харчове і речове обслуговування. На це командувач артилерією запропонував поселити мене серед кухарів на горищі ґарнізонної їдальні.

                                  У грудні 1946 року дивізію перевели на штати мирного часу. В результаті, наприклад, у відділі артилерійських озброєнь скоротили двох офіцерів і старшину, а залишили тільки начальника відділу і старшину. Мене призначили на посаду старшини відділу, і відділ озброєнь перевели в центральний штаб дивізії в Нойгаммері.

                                   Я прибув у Нойгаммер зі всіма належними документами, тобто атестатами на харчування і одяг. Отже, я став „солдатом у законі”. Проте це не значить, що мені дали спокій. У контррозвідці „Смерш” так і не знали, яким чином я потрапив у дивізію, але їх „турбували” мої „соцдемографічні дані”: не там народився, не там навчався, не є комсомольцем. Виходячи з цього систематично надсилали приписи відсторонити мене від секретного діловодства (а іншого в армії і не було). Проте мене підтримували в штабі дивізії. А причиною такої підтримки була моя не типова праця. Завдання було чітким: навести порядок в обліку і збереженню артилерійських і стрілецьких озброєнь та боєприпасів. І тут у пригоді стали мої знання, почерпнуті під час навчання в гімназіях і школах торговельного профілю протягом 1938-1944 років. Виконання завдання, окрім власних зусиль відділу озброєнь, вимагали суттєвої допомоги робочої сили. Приписи зверху вимагали видавати для навчання стріляння танкістів і артилеристів виключно боєприпаси, виготовлені під час війни. У полках добре знали, що вони
мають неякісні параметри, тому намагалися отримати стрільна, виготовлені після війни і то з належними параметрами. Щодо параметрів пригодився і мій досвід із артилерійського полку, коли я займав посаду начальника обчислювальної команди з підготовки даних для стрільби.
Домовилися, що взамін за таку послугу будуть виділяти солдатів для роботи на складах. Фактично, я наче не обізнаний з приписами, виписував якісні боєприпаси і озброєння.

                                   Так дивізія стала взірцевою зі збереження озброєнь і особливо боєприпасів у цілій 7-ій механізованій армії, в дивізії проводилися показові заходи для інших дивізій. Отже, командування знаходилося на „доброму рахунку”. Тому протягом чотирьох років „строкової”служби в цій дивізії (із шести в загальному) я мав підтримку командування, яке
захищало мене навіть перед всемогутнім „Смерш”. Звичайно, я не схильний був вважати, що йдеться про захист мене, сержанта фактично без строку „строкової” служби. І по тому, як це було зі мною в артилерійському полку 1-ої артилерійської дивізії прориву резерву головного командування після моєї втечі із фільтраційного пукту в Бресляв, так і тепер у цій елітній дивізії, я побачив, що армійське командування протестувало проти втручання енкаведистів у справи армії.

                                   Наведені вище два випадки не типових пригод в Радянській армії підтверджують цей висновок, а також я переконався, що серед офіцерів, особливо в штабах, зокрема призваних із запасу (а це – в загальному інтеліґентні люди) були офіцери „з людським обличчям”.

                                Нарешті щодо Дивізії „Галичина”. Ми, сержанти штабу дивізії, розташувалися в казармі. Проте згодом зрозуміли, що в казармі „незатишно” і облюбували підвальне приміщення у будинку штабу дивізії. Ці приміщення були захаращені різними речами ще з німецьких часів. Розчищаючи одне з приміщень, я натрапив на листи з Галичини. Тоді я ще не знав, до кого писали з краю, думав – до вивезених на примусові роботи. Як уже дізнався у наш час, вивчаючи бойовий шлях Дивізії „Галичина” (1-ої УД УНА), у Нойгаммері таки розташову-
валися підрозділи дивізії, зокрема звідси відправилися на фронт під Броди.

                               Отже, Нойгаммер часто звучить і в спогадах колишніх вояків Дивізії „Галичина”. І це робить для мене приємність згадати про Нойгаммер,


Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації