ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 10 квітня 2012 р.

ВІДДІЛ УПА В РЕЙДІ НА ЗАХІД

Іван Дмитрик

                                     ... В околиці Ст. Петер і Рамінд, наш зв'язковий — молодий австріяк — запровадив нас до якогось невеличкого хутора в горах і сказав, що дальше ми вже мусимо іти самі. Він написав нам записку, докладно пояснив куди ми маємо йти і кому передати карточку. Ми повинні маршувати просто на південь вздовж двох гір, які він описав, пізніше звернути на захід. Приблизно по трьох годинах маршу, якщо не зблудимо, ми побачимо під горою самітну хату. Біля хати буде бігати малий, сірий пес, який побачивши нас, почне несамовито гавкати. Господар хати високий грубий з рудим кучерявим волоссям, його жінка — малого росту, також груба. Цей господар, прочитавши його картку, заопікується нами.

                                  Щиро подякувавши і попрощавшись з хлопцем ми пішли дальше. Він так докладно описав нам дорогу, що зблудити було неможливо. За три години маршу ми опинились під описаною хатою. І все відбулося мов у вирежисерованій п'єсі: гавкаючи, вибіг кудлатий сірий пес з хати, вийшов рудий, кучерявий — господар, за ним показалася мала груба жінка. Господар довго читав записку, оглядаючи нас з-під лоба. Потім, подумавши, сказав, щоб ми лишили вартового під хатою, бо тут часто крутяться большевики, покликав усіх до середини. В хаті він пошептав щось з жінкою і вона поставила перед нами одну, а потім другу велику миску "бротзупе". Господар не дуже довірливо дивився на нас і ставив різні запити, мабуть, щоб упевнитися, що ми таки не "русіше сольдатен". По вечері сказав, щоб ми збиралися, він піде з нами і покаже дорогу до кордону.

                                    На дворі падав мокрий, лапатий і на пів з дощем, сніг, тьма така, що хоч око виколи. Ми відразу промокли до нитки, а діраві чоботи наповнилися болотом і зимною водою. З господарем побігла і сіра собачка. Вона на нас уже не гавкала, навпаки приязно обнюхувала і бігла наперед, мабуть, добре знаючи куди її господар прямує в таку сльоту. Стежкою ми вийшли на високу полонину. Пересікши поперек полонину, ми зупинилися в якійсь колибі. Господар сказав, що ми маємо дальше йти вгору прямо наперед себе — це напрям на південь і не звертати ані на крок ні вправоруч ні ліворуч. Коли ми вийдемо на вершок гори, ми мусимо найти стежку, її тяжко розпізнати, бо вона заросла травою, але вздовж її покладені на біло пофарбовані камінчики і це т. зв. туристична стежка, через границю, яку ми розпізнаємо по таблицях англійськими, російськими і німецькими написами. Вона доведе нас аж до села Баєр, що вже знаходиться на американському боці, два кілометри від границі. Сказав нам ще вважати на большевицьку патрулю, що там часто переходить, і подав кожному руку на прощання. Райтер, що дав ошукати себе при переході Морави, хотів його затримати, щоб він довів нас до стежки на хребті гори, але ми йому не дозволили, кажучи, що ми зробили б кривду і тому господареві і всім тим іншим австріякам, які так безінтересовно і щиро допомагали нам у дорозі. Райтер подумав і признав нам рацію.

                                   Ми пішли самі і почали спинатися вгору. Сірий собака кілька разів вертався від свого господаря назад немов би хотів перевірити, чи йдемо в правильному напрямі. Зимний дощ періщив безупинно, студені струмені текли по спинах і ми тряслися від холоду, як в лихоманці. Заки ми видряпалися на гору, минуло кілька годин. На хребті гори лежав сніг по коліна і стежки з побіленими камінчиками під снігом взагалі не можна було знайти. Ми рачкували, розгортаючи руками сніг, щоб намацати стежку і все без успіху. У нас була електрична лямпочка і кілька свічок — загасла лямпочка, згоріли свічки, а стежки нема. Нас уже почала огортати розпука, як ми намацали кілька малих камінчиків, які, коли ми струсили з них сніг — були пофарбованими. Ніч неімовірно темна та ще й дуже густа мряка — не видно на пів кроку. І хоч як ми вважали, ми незабаром зорієнтувалися, що ми згубили стежку. Знову почалось розкопування по мокрому снігу. По годині-двох мокрі, обліплені болотом і снігом, зневірені і виснажені ми посідали та почали роздумувати над нашою долею. Нема іншої ради, тільки чекати до світанку. А що в таку негоду не тільки "рус", але сам дідько не вийде на патрулю — ми рішили розпалити вогонь. Хоч мокрий сніг з дощем не вщухав, соснові гілки горіли непогано і ми трохи загрілися.

                                    Як почало дніти, ми відразу побачили стежку, лише кілька кроків від місця, де ми сиділи. Ледве ми перейшли нею яких сто метрів, як побачили стовпи і таблицю з написом в трьох мовах: "Увага... не зближатися до кордону". Наша група одним скоком розбіглася в розстрільну і, відбезпечивши зброю, почала поволі посуватись вперед. Ми йшли дуже поволі і обережно і були готові тут на рубіжі двох світів — вільного та поневоленого, боротися до останнього стрілу. Та ворога і близько не було. Тою туристичною стежкою могла б мабуть перейти цілком свобідно ціла армія.

                                     За нами залишився довгий тяжкий і повний небезпек шлях, а там далеко, далеко наш рідний край. Ми стояли на окупованій американцями території. Перед нами вдолині між кількома гірськими потічками лежало невеличке село.

                                     Була сьома година ранку, субота, 8 листопада 1947 року; ми постукали до першої з краю хати в селі Баєр, щоб довідатись, де знаходиться американська комендатура. Хоч ми дальше находилися на австрійській території, яку лише переділив штучно створений кордон, увійшовши до хати, ми відразу відчули іншу атмосферу. Хата прибрана образами, скатертями — видно було, що тут люди нічого не ховали, як це робили по другому боці цього кордону, через страх, що їх "визволителі " ограбують.

                                   Господарі якраз збиралися снідати і запросили до столу й нас. Ми розказали про себе. По сніданні ми попросили гарячої води і почали митися, голитися, чистити наші обшарпані мундури і нещасні залишки нашого взуття. Потім останній раз вичистили нашу зброю.                                  

                                  Була мабуть вже четверта година по полудні, як ми вибралися до комендатури. Якась жінка, що ми її зустріли, запропонувала нам показати дорогу. Від присілку до комендатури було приблизно чотири кілометри. По дорозі минуло нас авто з американськими вояками, потім двох австрійських жандармів, але і одні і другі лише цікаво подивилися на нас і поїхали дальше. Перед якимсь будинком жінка затрималась і сказала, що тут мешкають "амі". Ми перший раз почули це слово і, відомо, не зрозуміли. Жінка засміялася і пояснила, що це американська комендатура.

                                   Біля будинку стояв американський вояк, правдоподібно вартовий і через паркан романсував з дівчиною з сусіднього подвір'я. Ми зайшли в сіни, а відтак, ніким не затримані до кімнати. При столі сиділо десяток вояків і грало в карти, в кутку молода дівчина друкувала на машинці. Ми стали в одну лаву, виструнчилася і Вишня відрапортував: Ми вояки Української Повстанської Армії, що воювали в Україні з большевиками і комуністичною Польщею, згідно з наказом нашого головного командування, перейшли рейдом через Польщу, Чехословаччину і совєтську зону Австрії, голосимося до вас, щоб ви нам дали політичний азиль і поможности спрямували нас до Зальцбурґу, Реґенсбурґу або Мюнхену і сконтактували нас з "Українською Трибуною". Зброю ми зложимо вам тут зараз на ваш приказ".

                                 Побачивши нас — сімох обдертих, при зброї і з ґранатами — американці розгубились. Вони повставали і задеревіли з картами в руках. Лише дивилися на нас і мовчали. Дівчина, що друкувала на машинці, встала і приємно усміхаючись, сказала по-німецьки "вони вас не розуміють, тому і перелякались, і скоро переклала заяву Вишні на англійську мову. Тоді один з американців виступив, назвавши свою рангу і прізвище, і сказав, що він тут командир. Далі дівчина сказала нам, що ми нелегально перейшли кордон і тут ми є нелегальним військом і повинні негайно зложити свою зброю ось тут на столі. Ми відповіли, що іншого заміру не маємо. Кожний з нас витягнув магазинок з автомата, замки з крісів і положив на столі. Та коли ми відпинали гранати — американці відрухово відскочили у найдальші кутки кімнати. Один із них крикнув, що, мовляв, ми робимо?! Ми спокійно розібрали і поклали ґранати на стіл, окремо запальники, окремо ґранати.

                                 Американці зніяковіли і мабуть, щоб затерти своє збентеження, почали оглядати нашу зброю.

                                Я дивився на свого кріса в руках чужих людей і мені дивно щеміло серце. Від першого дня, як ми вирушили в рейд на Захід, ми знали, що маємо скласти зброю. Скласти її не перед ворогом, з яким ми боролися на смерть і життя, не перед гнобителями нашого народу, але перед представниками вільного, непоневоленого світу.

                                Мені щеміло серце. Зі зброєю в руках ми були здисциплінованими вояками Української Повстанської Армії. Ми відстоювали права нашого народу, боролися проти його поневолення. І поставало таке підсвідоме питання, як ми будемо служити дальше нашому народові? Але це напівсвідоме питання не мало нічого спільного з песимізмом. В той час ми
всі були оптимістами і вірили в українську еміґрацію, з якою ось незабаром мали злучитися...

(Описаний тут епізод про перехід демаркаційної лінії одної з груп УПА, є уривком зі споминів Івана Дмитрика, написаних ще в 1949 р. В цих споминах описані дії УПА на Лемківщині від 1944 р., а також рейд на Захід. 350 сторінок машинопису, готового до друку, чекають на видавця).

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації