ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 5 листопада 2011 р.

АНҐЛІК З ДИВІЗІЇ

Олег  

               Було воно в липні 1945 р., як то нас вивезли з темних Альп (темних тому, що там у долині Ваґрайну нам з голоду в очах темніло!) над історичне баварське озеро Ріґзе. А історичне воно тому, що там тоді щодня в командорському штабі сотника Козака писано невтомно «денні накази», які під команду «Струнко!» відчитувано щовечора уставленим на «гаптах» 800 парам офіцерських і неофіцерських чобіт та комісняків, яких власників морив голод і гризли воші. На горбках стояли американські танки, з яких чорні й білі пережувачі ґуми строчили (і то навіть доволі цільно!) кулеметами по ногах усім тим, хто відважився підходити до попритаборової польової доріжки, щоб там щось проміняти з поголовно тепер анти-нацистськими «баворами»; їх же Гітлер був так далеко зґвалтував, що їх «баворську» столицю Мюнхен перехрестив на «Гавптштадт дер Бевеґунґ».


                Теж як хто відплив на озері трішки далі від прибережних п'явок, то йому нагадувано з горбків кулеметними чергами, що він повинен вертатися. А тримали нас там у цьому бездротному таборі — крім «денних наказів» сотн. Козака й страху перед таборовим кацетом пор. Тимця — (для всіх зловлених і засуджених «проступників»!) — ще таки головно високопатріотигні паролі ген. Шандрука (мовляв, буде война й американці нас тому тримають, щоб мати всіх укупі, як ітимуть визволяти Україну!), а переказувані в еґзегетичних проповідях (себто плюваних або риганих «балаках») пор. Ортинського й Малецького після вечірніх «денних наказів».


               Але терпець селепкам рвався, як при таборовому апелі той незащіплений ґудзик під могутнім ривком «денного наказодавця» в білих ґальових рукавичках. І то не зважаючи на щовечірні апелі й співані молитви, якими ми були хотіли переконати румеґаючих "океїв", що «ґаліційська дивізія» це ніяк таки не «безрелігійні есеси». Тодішній о. Богдан Левицький навіть з такою метою «клямотів» до Служби Божої ходив позичати в сусіднього баварського пароха, а той аж леґітимації вимагав, щоб переконатися, що це з ним справді священик говорить.


              Не зважаючи на все те, хлопці тікали з табору, як могли. Втекти з успіхом вдавалося однак лиш тим, кому «маґістерсько-маґазинерська» рідня з нової діпівсько-таборової аристократії передала якусь «цивільну» викажу, такі ж «клямоти», ну й хто — гарячим шкварком солонини випік був уже свою «блютґрупу» під пахвою. Усіх інших аргонавтів здебільша ловили німці або американці доволі скоро й, виклепавши їм трохи на пам'ятку писки, передавали до Тимцьового кацету скубти траву на безшатровім горбочку впродовж кількох днів.

            Одного такого сердегу, колишнього пфердепфлеґера з дивізійного обозу, «шіцу» Рубанєка привели з невдачної на волю дороги назад у табір, геть десь аж почерез німецькі штаби (такі бо штаби бюрократичні німці навіть у полоні не забули порозбудовувати, гадаючи перемогти американців уже як не гарячою зброєю на фронті, то бодай такою холодною бюрократичною «вундерваффе» в полоні!). Після відбуття приписової порції Тимцьового кацету (на листі в'язниць нашого ДОБРУС-у ледве чи внесено й цю форму наших всенаціональних страждань, а реконвалесценти з Тимцьового кацету, мабуть, ще не добилися права на почесну назву репресованих; вношу пропозицію конче надати їм таке вповні й чесно заслужене право!) — вийшов мій Рубанєк «на волю» (обмежену, правда, «денним наказом ч. 68» до трапезу: між кленом на східньому горбочку, смерекою на західньому горбочку, вербою над східнім загибом озера та вільшиною над таким же західнім загибом — 20 м далі!). Обступили цього невдаху й питають, як же ж там було й як він то говорив з американцями й німцями, коли він досі у дивізії навчився лиш розмовляти з кобилою німця-футермайстра. І розповів «шіца» Рубанєк, як то він добалакався з американцями:

               «Не встиг-єм вилізти з розплуги на дорогу, а ту наздоганяє мі американцкей джіп. Забриндзував, жи аш заскрипіло і зразу їден американ прискакує до мене. Ніц-єм зразу не розумів, що сі мене питав; а він тогди як мі парне цалов жменев по писку, аж ми свічки стали. Йно чую, жи фурт повторєє «ас-ас»? і знов б'є в писок. То-м єдно зрозумів, жи сі певно питав, ци я не ес-ес. А я му кажу: «Іх на войні нікс бум-бум, іх — лопатенцуґ!» А він сі подивив на мене, потім шос пошварґотів до другого американа, жи був в авті та й видко зараз пізнав, жи я був при окраєнцкій дивізії. Бо перестав мі бити, йно мі змнєрив вочима згори надів і ми сі питає: «Во іст лев?» А я вже свого левика давно був відрізав, і з комнєра і з рукава, та й му кажу: «Нікс! Та нема, паночку, бо-м ше тиждень тому відрізав!» І зачали вони межи собов щос шварґотіти, то єдно-м чув, жи багацько си вогорили «дас лев» та й «дас лев». А потім мі посадили на джіп і завезли до німаків, то ті мі юж цюпасом сюда привезли. І подумайте но си, які ті американи мудрі! Зразу знали, жи наша дивізія має лева!»

             Але десь знайшлися серед Рубанєкових слухачів і недовірливі «анґліки», що з німецьких самоучків уже щось два місяці калічили і Шекспірову мову і свої коломийські язики; ті пробували Рубанєка переконати: «Та ти, дурний Іван Штінк, горівку тріньк, а ходаком кашу їв! Та ж той американ питався тебе напевно «Ар ю Слев?», — себто, чи ти слов'янин або «окраєнец», а ніраз якесь там «Бо іст лев?» Але Рубанєк присягався таки далі, що то таки було «Бо іст Лев?» бо американ то по писку бив то кулаком ніби під бороду тикав. Всім же, хто носився з думкою тікати, радив Рубанєк конче собі левика бодай на комнір пришити, бо тоді певно американи не будуть так сильно бити, як злапають.

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації