Петро ГРИЦАК
У серпні 2010 року минуло 90 років, відколи мала місце ця подія, що тривала від 13 до 20 серпня 1920 року. Тому що багато сподівалося тоді іншого висліду, тепер називають ту битву „чудом над Віслою". Тому що в тій битві українські війська брали також важливу участь (що не є загально признане), варто згадати певні деталі. Почнімо з козацької історії.
Козацький літописець С. Величко каже, що як польський король Ян-Казимир довідався „що Хмельницький... з усією Україною... відривається від нього", сердечно заплакав, „що покладався на раду заздрісних... панів поляків". А потім сказав у сенаті 23 лютого 1654 року: „Панове, браття, дійшли ми через непогамований гнів наш і... впертість до того, що втратили Україну, ...та навічно відчужили від себе... козаків, ...завдяки зброї... яких, ми... були страшні всім... нашим і вашим ворогам...". Бо Ян-Казимир добре пам'ятав про козацьку допомогу гетьмана П. Сагайдачного польському гетьманові Хоткевичеві під Хотином 1621 р. Була це перша велика програна битва турецької армії, властиво, початок кінця Оттоманської імперії. Мусив знати Ян-Казимир також про заслуги козаків у війні з Московією! Тому, як державний муж, мав тоді за чим жалкувати.
Виглядало, що історія повторилася, у серпні 1920 року. Російський більшовицький фронт загнася аж під Варшаву, під командуванням Тухачевського та Троцького. В той час найкращі частини Червоної Армії (кавалерія Будьонного) діяла на пограниччі Галичини й Волині, після прориву фронту біля Рівного. Самовпевненість Будьонного була така, що він мав сказати: „Дайте мені 5 мільйонів кавалерії, і я здобуду Нью-Йорк". При зупинені полчищ Будьонного велику ролю відіграли частини армії УНР (Української Народної Республіки): 6-та дивізія, яка відзначилася при обороні ключевого українського міста Замостя (старої твердині); інші відділи армії УНР обороняли лінію Дністра біля Галича. Це була мала, але досвідчена в тяжких боях та ентузіястично настроєна армія. На відтинку фронту, де більшовики також хотіли створити перелом, біля Замостя, оборонна акція українців була цілком успішною: вони відтягнули ворожі сили з інших відтинків фронту, а сам фронт не був проламаний на тому важливому відтинку (розходилося про вступ Червоної Армії до Угорщини й до Румунії). Тому з того відтинку фронту більшовицькі сили не могли прийти на допомогу під Варшаву.
13 серпня 1920 р. польський головнокомандувач Й. Пілсудський вдарив „на перехрест" по більшовицькому фронті біля Радзиміна, та „відтяв" передові частини більшовиків, які збиралися здобути Варшаву „так, як падає дозріле яблуко". Й. Пілсудський вибрав інтуїтивно відповідне місце на прорив, бо добірні відділи вислані в більшовицьке запілля, яких 20 000, просунулися вперед продовж 36 годин, заки натрапили на якийсь опір; була це т. зв. „група маршова з-під річки Вепра". Битва тривала ще декілька днів та скінчилася великою поразкою більшовиків, з яких 95 000 попало в полон. Тепер деякі російські чинники твердять, що розстріли польських офіцерів у Катині були відплатою за зле трактування тих полонених поляками.
Тому, що польська армія два місяці безладно відступала, такі обсерватори, як наприклад, генерал Фон Сект з німецького генерального штабу, були переконані, що поляки ту битву неминуче програють. Вийшло якраз навпаки, тому називають її „чудом над Віслою". Має вона історичне значення, як одна з найважливіших битв історії світу, бо спинила, здавалося тоді, нестримний похід воєнного комунізму раз на все, в дуже критичний для Европи час. Це сказав Ленін місяць пізніше в промові, яка була строго засекречена.
Із тією битвою сполучені деякі контроверсії. Пілсудський не був професіональним
Із тим пов'язані більшовицькі рекримінації, ніби Тухачевський і Троцький хотіли, з власної амбіції, спрямувати головний удар на Варшаву, коли Сталін і Ворошилов хотіли проломитися на Львів і Замостя, там сконцентрувати найліпші частини, які вони мали, а саме кавалерію Будьонного. Евентуально, це пошкодило Троцькому в його спорі за провід СРСР зі Сталіним. Це також коштувало голову Тухачевському, якому Сталін не міг забути поглядів протилежних до його власних „геніяльних" потягнень, та якого у скорому процесі розстріляно в 1937 році. При тому стратив яких 35 000 інших офіцерів Червоної Армії, що сильно знизило її бойовий потенціял як почалася Друга світова війна.
Найгірше вийшли українці. Мимо виграної війни, військо свого союзника, яке до перемоги сильно причинилося, було роззброєне й інтерноване. Рада Амбасадорів признавала остаточно Східну Галичину полякам 14 березня 1923 р., беручи до уваги договір УНР з поляками з 21 квітня 1920 року, у якому відступлено Східну Галичину за „поміч" проти більшовиків, як некорисну для галицьких українців. До того часу Східна Галичина, на підставі мирового договору між Альянтами та Австрією у Сен Жермен, була передана полякам тільки на 25 років, а потім мав відбутися плебісцит щодо остаточної приналежности. Тим часом Рада Амбасадорів, на сугестію італійського амбасадора, ніби на підставі опінії від папського нунція у Варшаві, признала Східну Галичину Польщі. Правда, Польща обіцяла, для задоволення міжнародної опінії, автономію для трьох воєвідств, із яких складалася Східна Галичина й університет для українців, але не провела ніколи тих обіцянок у життя. Щобільше, Польща виповіла у 30-их роках міжнародний договір про охорону меншин, який мусила була підписати як частину мирових договорів після закінчення Першої світової війни. Варто також пригадати про „пацифікацію" 1930 року і концтабір Березу Картузьку.
Сьогодні в російській пресі почали появлятись опінії, де одверто визнається пакт Ріббентропа-Молотова 1939 року, як факт першого трактування СРСР як великодержави.
„Красная звезда" писала, що Москва почала готуватися до нового нападу на Польщу ще у 30-их роках, ніколи не забувши про свою програну битву в „чуді над Віслою".
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар