ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 26 грудня 2010 р.

"МОНТАНА", ЗАКОПАНЕ — "ВОРОЖИЙ ТЕРЕН"

Петро С.

Петре! — штовхнувши ззаду в плече, заговорив до мене курінний лікар другого куреня, 29-го полку. — Я тебе порекомендував на два тижні до Закопаного.

— Чому мене, пане докторе?.. Чому мене?.. Краще хай хтось другий їде... Мені тут дуже подобається. Тут вся своя братія... Словаки такі гостинні — нас братами називають... А брати мої?

- З цілого куреня лише двох може їхати, то як я можу трьох братів вислати?

І хоч як не хотілось покидати Словаччину, я поїхав до Закопаного... на відпочинок.

Закопане прекрасне місто. Вже із залізничної станції відкривається панорама широко розкинутого міста — величавих віллій — серед дерев у затиші гір. З трьох сторін вражають своєю красою Татри, що простягаються з північного сходу, півднем міста, аж до північного заходу. Вони покриті сосновим лісом, а вершки їхні чи то оповиті снігом, чи скелисто-голі пробиваються крізь хмари. На півночі долина Закопаного переходить в теж лісом покриту горбовину. Цей мальовничий куточок поміж горами виглядає наче в казці.

Пригадалося, що тут приїздили на лікування й на ферії українські громадські діячі. В 1907 році лікувався тут історик, літературознавець, кооператор й політично-громадський діяч Василь Доманицький. Він жив у віллі «Єжева». Побував тут, між іншими, й Богдан Лепкий...

Як тільки зупинився наш поїзд на станції в Закопанім, до поїзда підбігли візники і як то немовби перед війною були готові служити приїзжим. Вони низько кланялися, знімаючи шапку, брали за валізки й наплечники і вели до своїх прикрашених і закинутих кожухами саней-залубень.

До мене підбіг молодий, може двадцятьп'ятилітній візник, вхопив за наплечник і по-польськи, але стараючись, щоб це звучало по-українськи сказав: — Я, пана до «Монтани» завезев.

— А як ти знаєш, що я до «Монтани» їду? — запитав я здивовано.

— Бо всі українци, з левакамі (дивізійною відзнакою на комірі лівій руці), до «Монтани» їдав. Це ваша віллія. Тілько тржеба на «ортскомандатур» зголоситися.

— Вези!— сказав я, сідаючи на заднє сидження.

Візник виглядав мені підозрілим. Виглядало, що він забагато цікавиться дивізійниками, особливо, коли я пригадав собі, якто він мене собі вибрав із товпи приїзжих. Вкоротці я одначе переконався, що він з уваги на свій фах такий услужний, і за те ми його щедро нагороджували.

Вілля наша лежала далеко від центру міста і ми нераз користали з його у слуг. Нам лиш треба було потелефонувати на станцію і Ян скоро з'являвся до наших у слуг. Показалось, що йому можна довіряти, особливо після того, як на другий день після мого приїзду приїхав мій шкільний товариш — Богдан. Його, так як і всіх нас, на місцевій команді попередили, що Закопане, це «ворожий терен» і що завжди треба при зброї ходити, не ходити вечорами одинцем, і що вечорами не хідником, а серединою вулиці ходити і взагалі треба бути обережним.

Після такої перестороги, Богдан, якого до віллі теж віз Ян, витягнув з ташки пістолю і поклав у кишеню плаща. Щойно, коли розпакувався приїхавши до віллі, зауважив, що пістолі нема. В цім Богдан мені звірився і ми вже роздумували, як роздобути пістолю, коли до віллі приїхав Ян і сказав, що хотів би бачити того молодого підстаршину, котрого він сьогодні зі станції привіз. Тоді дискретно сказав Богданові, що він пістолю на заднім сидженю знайшов, а боючись, щоб Богдана не покарали, не віддав її на місцеву команду, а привіз її йому, беручи при тому таке велике ризико, що його чекав би розстріл, як би пістолю знайшла в нього поліція.

Ми були цим дуже раді. Візника щедро нагородили і від того часу на всі наші поїздки тільки Яна кликали.

Вілля «Монтана» була положена на південному краю міста під ліском. Був це гарний одноповерховий дім, з великою вітальнею, їдальнею й кухнею і ще десь з десятком кімнат, так що нас там біля двадцяти містилося.

Ми там відпочивали, полювали, роз'їжджали по околиці, їздили повітряною колейкою в гори Татри на прогульку, а вечорами ходили в кіно, або сиділи у віллі й грали ігор, співали, слухали платівок й веселилися — одним словом жили наче в раю.

Та третього січня 1945 р., на два дні перед нашим виїздом із Закопаного десь коло півночі був «алярм». Повідомила нас місцева команда телефонічно, що в сторону Закопаного наближається партизанський загін польської Армії Краєвої і що всі ми з віллі «Монтана» маємо заняти позиції, на відтинку біля ліска, а я, тому що добре говорив по-німецьки, — маю негайно зголоситися до місцевої команди по дальші усні інструкції, щоб хтось нашої телефонічної розмови не підслухав. По одинадцятій в місті візника вже не можна було дістати, а що кожного стрільця було потрібно, щоб хоча рідку розстрільну розложити біля лісу — то до міста пішов я одинцем.

По обох сторонах дороги, яка вела до міста росли дерева. Віллі були далеко одна від другої, а так було чисте поле. Ніч була місячна, а що на землі лежав сніг і була погідна ніч, навіть здалека можна було побачити якщо б хтось ішов чи рухався на снігу.

Одержавши інструкції, плян операції і зв'язку нашої частини, знову сам вертався десь біля другої години до нашої віллі. Йшов я «со страхом», боком доріжки, щоб не зрадити своєї присутности і розглядався на всі сторони. Доходячи до забудувань ліворуч (один будинок лежав паралельно до дороги, а два другі були дещо віддалені від дороги), я нагло завважив тінь, яка рухалася. Дивлячись за тінню я побачив, що полем не то ховаючись за будинком, не то прямуючи до дороги, йшов схилений мужчина. В цій порі ночі міг це йти тільки підпільник. З позиції, де я стояв, я був певний, що він проходитиме біля мене, якщо не зайде до середини будинку.

З пальцем на язичку відбезпеченої машинової пістолі я засівся за рогом будинку, на надходячого мужчину. Скрипіння і шум снігу ставали щораз голоснішими. Видавалось, що йде великан, або декілька осіб. — Ану, хтось до нього долучився з-поза будинку, — думав я і мені почало бути страшно. На чолі виступив піт... мені ставало трудно здержати віддих... рука почала дрожати... а кроки, щораз наближалися. Мені хотілось вискочити з-поза будинку і пустити серію з машинової пістолі в надходячих, бо я вже був певний, що їх більше як один... та я опанував себе. Я знав, що мої шанси кращі, якщо я не зраджу своєї позиції.

І... через хвилину з-поза будинка, на розі, де я стояв, на яких п'ять кроків від мене висунувся засапаний чоловік. Був один і напевно у великому поспіху, бо не дивлячись на сторони, прямував до дороги.

— Стій! Руки вверх! — скомандував я по-німецьки, коли він вже майже проминув мене. — Без попередження стрілятиму, якщо ти тільки зробиш якийсь рух, — сказав я вже напів голосом.

Мужчина знав, що йому виходу нема. Він знав, що попав у засідку, тільки не знав, скільки осіб на нього засілося. Повільно, зрезиґновано, все ще тяжко дихаючи, почав він підносити руки догори. Не спускаючи з нього очей я наблизився, щоб зняти машинову пістолю, яка звисала йому на шиї.

І... не вірючи своїм очам, я побачив, що переді мною стояв наш... Ян, наш візник.

- Підемо до віллі? — скомандував вже по-українськи я, забравши від нього машин-пістолю.

Ян не відмовлявся. Він повільним ходом, все ще тяжко дихаючи, рушив з місця в сторону «Монтана». Йшов не обертаючись, а позаду нього у віддалі яких три кроки йшов я.

— Чи пан знає, — заговорив по хвилі чисто по-польськи Ян, — що між УПА і АК-а дійшло до договору, про взаємний ненапад? Чи це не обов'язує і вашої дивізії?... — а по хвилі, не чуючи від мене жодної відповіді додав, ви за Україну, а ми за Польщу боремося... між поляками і українцями за Закопане немає жодного спору... Прошу мене до моїх товаришів і родини відпустити, — говорив він сповільнююги ходу.

— Не приставай! — знову наказав я.

Я знав, що маю зробити. Яна я повинен передати місцевій команді Закопаного. Ян — це велика здобич. Він напевно знає, де є партизанський віділ і в зв'язку з їх прибуттям він цієї ночі ризикував життям.

Я теж знав, що звіт про це перешле місцева команда до дивізії... а там напевно буде відзначення... підвишка в ранзі... колеги будуть мені завидувати...

— Я твого колегу, Богдана, від польового суду врятував...

— Не приставай! — знову буркнув я. Мені пригадались польські часи... пригадалась пацифікація, Береза Картузька, Зелені Свята 1938 року, коли то всупереч забороні польської поліції ми створили похід на стрілецькі могили, і якто мене дванадцятилітнього юнака польська поліція тримала цілу добу, здебільша навколішках на гречці, щоб в той спосіб мене змусити признатися, хто організував похід, і хто дав мені нести вінець сплетений з колючого дроту, з якого звисали синьо-жовті стяжки. Та я не признався.

— Прошу мене пустити. Моя родина вам буде завжди вдячою.

І мені знову пригадалось, якто мій тато вертаючись в 1920 році з України, ще в однострої УГА, коли біля повітового міста попав у руки польського поліцая і як той вів його на поліційну станицю. Тато, коли вже ніякі просьби не помагали, збрехав:

— А жона моя, ктура єст теж польков, пану теґо не запомнє. —  він тата відпустив.

Пригадалось і це, якто підчас пацифікації в нашім селі, коли поліція за татом шукала, польський війт цілу добу на своїм стрижу тата переховав...

— Пану Польська...

— Іди!.. І знай, що українці лиш за власні землі б'ються, — додав я вже втікаючому в поле Янові...

— Дзєк...у...єв... — донеслося глухо з-поза шуму снігу під його ногами...

І через два дні після того ми їхали поїздом із Закопаного назад на Словаччину, — до Дивізії. Поїзд був переповнений цивільними і військовими. Нагло біля Кальварії гути було вибух... поїздом страшенно потрясло... чути було свист машини... крик, дітей і старших, скрегіт заліззя падаючих вагонів у провалля. Це польські партизани висадили міст через ріку, яким ішов наш поїзд. На наше щастя, ми, дивізійники, сиділи в задніх вагонах і нікому нічого не сталося, крім того, що наплечник декому на голову впав.

Це напевно Янекові колеги нам Різдвяний привіт давали.

— А цікаво, чи Ян ще...
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації