ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 15 грудня 2010 р.

ВІД ПЕРЕМИШЛЯ ДО ЖІЛІНИ. Фрагмент з рейду куреня УПА.

під командуванням сотника Бурлаки на території Чехо-Словаччини в 1947 р.

1-го червня 1947 р., у лісі над селом Брилівці, біля Перемишля, курінь УПА під командуванням сотника Бурлаки, одержав наказ від крайового проводу УПА вирушити в рейд через Чехо-Словаччину на терен Західньої Німеччини.

Курінь складався з трьох сотень. 1-а сотня з командиром Крипачем, ІІ-а з командиром Ластівкою і ІІІ-тя з командиром Остапом. Коли командир Бурлака очолив курінь, сотню «Бурлаків» перебрав Остап, а функцію курінного бунчужного виконував Буркун. Лікарем був д-р Скала, політвиховником — Євген, а командиром полевої жандармерії — Гак. Я був чотовим першої чоти сотні Остапа.

Уночі курінь прощає опустілі українські села біля Перемишля і стрілецьким рядом, у бойовій готовості, маршує в напрямі полудня, до містечка Бірча. Марш наш відбувався дуже обережно, тому, що по лісах було багато польського війська і в кожній хвилині міг відбутися бій.

4-го червня наш курінь оточили ворожі сили в Ліщавських лісах, недалеко міста Бірча. Вранці почався дуже важкий бій, з переважаючим ворогом, який тривав цілий день. У тому завзятому бою ворогові вдалося розбити сотню Ластівки, лишилася лише чота командира Зимного. Що сталося з командиром Ластівкою — мені невідомо. Думаю, що загинув у бою разом зі своїми вояками.

Коли настав вечір, польське військо вийшло із лісу і зайняло становище довкруги лісу в окопах. Ворог, правдоподібно, плянував тримати нас в оточенні аж до чергового дня, а вранці почати знову наступ і нас знищити. Хоч вояки були дуже перемучені в цілоденному бою і кожний хотів відпочити, але неодин із нас думав: все одне, сьогодні чи завтра мусітимемо згинути.

По півночі командир Бурлака дав наказ маршувати стрілецьким порядком, дуже тихо, і в кожну хвилину бути готовим до бою. Перед вела чота Зимного. Ми вкоротці дійшли до краю лісу. Перед нами чисте поле, маленька річка, а за річкою гостинець, який ішов до міста Бірча. За гостинцем польське військо в окопах з кулеметами було готове до бою. Чуємо їхні голоси та різні стуки.

Командир Бурлака дав наказ чотовому Зимному розчленувати чоту на ліво, а мені розчленувати чоту на право. Всі інші вояки мали творити другу наступаючу лінію. Наше завдання: чим швидше перебігти чисте поле, відкрити сильний вогонь з усієї зброї по ворожих окопах і знищити ворожі застави. Цей наказ був переданий нашим роям. Кожний знав своє завдання, кожний готувався до рішаючого бою.

Підготовка переходить у найбільшій тишині. Всі готові. Даю голосний наказ: Хлопці вперед! Слава!

За мною піднялись усі. Стріли і оклики "Слава!" створили для мене одну ніколи незабутню боєву мелодію...

Нашим наступом ворог був так заскочений, що не міг боронити своїх позицій. У рукопашному бою пробились ми через польські застави. Але не всі... Не пробився лише командир Зимний з двома роями.

Про дальшу їхню долю мені нічого не відомо. Думаю, що вони по-геройському боролися і на полі бою віддали своє молоде життя... Це був перший бій рейду куреня УПА під командуванням Бурлаки. В таких боях курінь пробився до чехо-словацького кордону.

В часі переходу кордону наш відділ нараховував 120 вояків. Сотня була до краю виснажена голодом і постійними боями з польським військом. Усі були обдерті, і до того бракувало  набоїв.   Але  найбільше давався нам узнаки голод.  Тоді ми вже дев'ять діб нічого не їли, якщо не враховувати перевареної солоної води, заправленої кількома грибами, чи слимаками, які вояки знаходили по дорозі. Інколи ми їли навіть сирі гриби і слимаки, бо ворог постійно наступав нам на п'яти і не завжди можна було палити вогонь і що-небудь  варити. Голод  був такий сильний, що навіть під час відступу при сильному вогні ворога, вояки а кидались групами на знайдену ягоду, щоб щось з'їсти.
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   Напередодні переходу чехо-словацького  кордону  близько  половини вояків вже не мали сили маршувати, і їх мусіли підтримувати ті, що ще цілком не піддупали на силах. Майже всі мали гарячку, а деякі навіть дуже високу.  Також майже всі були спухлі від голоду. Марш відділу був дуже повільний. Майже щогодини, а якщо не наступав ворог, то і частіше відділ мусів відпочивати, щоб можна було набрати сили і йти далі. Того ж дня, день перед переходом кордону, коли в лісі, де ми квартирували, роїлося від ворога, командир Бурлака скликав нараду старшин, що мали вирішити, що нам робити далі. Я поставив внесок, щоб прийняти останній бій і, якщо треба, згинути в цьому бою, бо рух вперед мені здавався неможливим. Але командир Бурлака був проти моєї пропозиції. Він рішуче вимагав від нас усіх дальших зусиль. Він потішав, що чехо-словацький кордон вже близько, а на Чехо-Словаччині є вже заселені місцевості, і тому можна буде легко роздобути харчі. Також легко буде воювати з чехами, бо їх менше в прикордонній полосі, а крім того вони не мають ще такої вправи у поборюванні партизанки.

Слова Бурлаки розбудили в нас - старшин надію і віру в себе, і ми старалися передати це вояцтву. Лише завдяки цій вірі і надії вояцтво спромоглося на чергове зусилля, на понад 10 кілометрів маршу до першого словацького села.

22-го червня 1947 р. досвіта спокійно переходимо чехо-слова-цький кордон між Бальницею і Солінкою, і з відпочинками посуваємося в напрямі села Телєповце.
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           О годині 7-ій вранці обережно підходимо до села, зустрічаємо людей, що йдуть із кошиками у ліс по ягоди. Від них довідуємося, що в селі квартирують «жандарми» (поліція) і "фінанси"(погранична сторожа). Проте командир Бурлака дозволяє нам зайти до перших хат під лісом і скоро зварити бараболі, щоб заспокоїти нестерпний голод. Сотня «стрілецьким рядом» підходить до села. Переднє забезпечення сотні затримало старого чоловіка, який повідомив, що до села приїхало багато чеського війська. Курінний дав наказ вертатися назад до лісу до потока. В тому короткому часі бунчужний Буркун встиг заготовити теля від пастуха. У потоці зарізали і розділили теля між рої, яке почали зараз же варити.

О 10-ій годині далися чути стріли з кулемета нашої застави. Зв'язкові зі застави зголошують, що на них найшло чеське військо, і наша застава, по старому звичаю, відкрила вогонь. Почувши наші стріли, чеські вояки втекли.

Маршуємо на гору, на північний схід і там, на поляні, відпочиваємо. Година 2-га по полудні. Стійкові зголошують, що на нас іде відділ словацького війська. Наша сотня зайняла оборонні становища. Вояки вже трошки заспокоїли голод і вповні готові до бою. Наш командир дає наказ не стріляти, а до словаків крикнув, що ми хочемо з ними говорити. З-поміж них, у нашому напрямі вийшло двох вояків. Від нас вийшов на поляну до переговорів бунчужний Буркун і командир польової жандармерії Гак. Наші сказали, хто ми, за що боремося і заявили, що за кілька днів опустимо Словаччину і запропонували, щоб ми взаємно себе не поборювали.

Словаки зажадали від нас, щоб за 10 хвилин ми відійшли з цього місця.   Так ми і розійшлися.
Маршуємо лісом і над потоком займаємо оборонні становища та відпочиваємо. По трьох годинах відпочинку стійкові повідомляють, що до нас зближається розстрільною чеське військо. Командир дав наказ не стріляти і запропонувати чехам, щоб теж не стріляли. Коли ж чехи не послухають, тоді боронитись по-партизанському. Ми старалися стримати їх окликами «стій»! Але вони не зважали на наші заклики, і кинулися в атаку. Ціла сотня відкрила вогонь. Стрілянина була дуже коротка. Це був перший бій нашої сотні з чехо-словацьким військом. Чехи втекли. З лівої сторони моєї чоти я почув крик — не стріляй, не стріляй. Тут чехи піддавалися. Вояки з роя Кучерявого привели полонених, які були озброєні кулеметом, автоматами та крісами. 
                                                                                                                                                                                                   З полоненими ми обійшлися дуже гарно. Я дав наказ відвести полонених до курінного почоту. З правого крила, з чоти командира Сагайдака привели полоненого, озброєного автоматом. Командир Бурлака розповів полоненим — хто ми, про нашу боротьбу і за що ми боремось.
Від полонених ми довідалися, що за нашими слідами ідуть їхні дві групи по 150 вояків та що словаки з нами воювати не хочуть, але гонять їх чеські старшини. По короткій спільній розмові полонених відпустили на волю.

По закінченні бою, відійшли стрілецьким рядом на верх гори. Це був повільний марш, бо треба було помагати виснаженим воякам.

На горі ми відпочили і після відпочинку маршуємо в боєвій готовості на південеь в напрямі села Перігузовце.

Сильна спека й вояки були сильно перемучені і голодні.

О 10-ій годині ночі командир наказав розвідати, що діється в селі. По короткому часі розвідка зголосила, що в селі є чеське військо. Командир Бурлака дав спеціяльне завдання для роя під командуванням роєвого Шуліки: піти в село на розвідку та захопити язика. Акція мала бути без стрілу. Наказ був виконаний. Розвідали, що в селі є лише станиця поліції.

24 червня о год. 12-ій вночі прибігає зв'язковий стрілець Панас і передає мені наказ від коамндира Бурлаки, щоб маршувати в село і займати квартири (рій на одну хату) і бути у повному поготівлі.

Ми ввійшли в село й почали розподіляти хати. Нараз повітря прорізали стріли з автоматів з напрямку, де розквартирувався перший мій рій під командою Кучерявого. Я побіг туди і запитав Кучерявого, що діється. Він відповідає, що припала йому квартира станиці чеської поліції, яку він мав здобути. По короткій стрілянині поліція утікає, кількох поліціянтів піддається у полон. Станицю здобуто, а разом з тим багато зброї, уніформи, білля, багато амуніції і харчів у консервах. У сільській крамниці забрали ми муку, цукор, товщ, каву і інші харчі.

О 3-ій год. ночі відходимо в ліс. Хлопці тішаться, радість велика, бо те, що найбільше наш дошкуляло — голод, вже заспокоєно, тепер лише потрібно відпочинку. Доходимо до гори Мазогебу і займаємо становище.

День проходить спокійно. Увечорі сходимо до потічка і варимо вечерю. Всі відпочиваємо. Я йду провірювати рої, підходжу до першого роя командира Кучерявого і чую пісню, тихеньку, улюблену пісню нашої сотні:

Не страшна є нам атака,
Коли з нами наш Бурлака.
Кожний наступ є приємний,
Коли з нами наш сотенний.
Гей, чи на бункри, чи на шанці,
— Ми всі у бою, мов у танці.
Ціло завжди вийдем з бою
За твоєю головою...

По перегляді чоти, я зайшов до сотенного почоту. Там куховарила Офелія — єдина жінка в нашому відділі, що переносила всі труднощі українського повстанця. Курінний Бурлака, д-р Скала, санітар Ківай сидять, похилившись над мапою, студіюють її і плянують наш дальший марш.

У перших тижнях чеський комуністичний уряд кинув проти нас військові частини, складені головно із словаків, що були прихильно наставлені до України, а в тому і до УПА. Вони старалися з нами не воювати, а якщо приходилося їм проти нас наступати, то стріляли тільки з обов'язку «у повітря»... Ми також так стріляли, щоб по їхній стороні не було жертв. Словацьке населення ставилося до нас прихильно і у всьому нам помагало, — і інформаціями, і харчами, і одіжжю. Добре ставилися до нас також словацькі полонені вояки. Вони нас докладно інформували про їхні сили, їхнє положення. Були навіть випадки, що нас провадили поміж їхні застави, і в цей спосіб ми виходили з оточення.

Важче прийшлося тоді, коли чеський уряд кинув проти нас чеську старшинську і підстаршинську школи, поліційні і інші спеціяльні школи, складені із довіреного збольшевизованого елементу. З ними почалася справжня боротьба.

Хоч чехи мали менший досвід від польського війська, але мали добрий вишкіл, головно у стрілянні. Їх не можна було легковажити.

Ці частини застосовували проти нас іншу тактику. Коли вони попадали на слід нашого відділу, негайно замикали з усіх боків переходи. Треба мати на увазі, що наш рейд ішов гірським тереном, і тому приходилося нам пробиватися з оточення.

4-го серпня 1947 р. о год. 3-ій сходимо до потічка, на південь від гори Местове, і варимо — хто, що має.

О год. 6-ій маршуємо вздовж потічка на захід. Доходимо до гостинця на Лупнянку. Уздовж шоси видно чеські застави. Беруться до нас добре. Замикають кожну доріжку у напрямі нашого маршу. Літаки кружляють понад лісами і нас шукають. Застави чеські розставлені густо, мають добрі становища, за скалами або в копаних окопах. Підходимо до гостинця, де, як нам видавалося, немає застави. Готуємось переходити гостинець. Робимо по обох боках дороги застави і збираємося переходити. Рій під командою Шуліки напереді. Стрільці Крук і Чайка вже перебігли на другий бік шоси, як нараз, нагло, посипались на нас стріли. Здобути ворожі становища неможливо. Коштувала б це нам багато жертв. Відступаємо до лісу, а два згадані стрільці таки залишилися за шосою.

Ранений у хребет стпілець Береза. Рана важка, не може йти. Зробили йому перев'язку. Командир Бурлака радить залишитися і піддатися чехам. Він зразу не хотів, пробував іти, але побачив свою неміч і залишився.

Відступаємо на гору Маґура (1300 метрів висоти). На горі відпочиваємо, вояки помучені. Крім стійкових, всі сплять, О год. 5-ій стійкові голосять алярм, бо йде чеське військо. Яких 100 метрів перед нашими становищами сіли і відпочивають.

Наша сотня готується до бою.

Ворог по короткому відпочинку йде в нашому напрямі, на праве крило сотні, де була готова до бою моя чота. Паде наказ — впустити їх якнайближче і прийняти вогнем...

Ідуть... Допускаємо їх на віддаль 15-20 метрів, а тоді — «вогонь»! Чехи переполохані. Одні втікають, інші займають становища і пробують боронитись. Падуть убиті і ранені. Вояки стріляють завзято, віддячуються ворогові за всі дотеперішні перешкоди, за ранених і убитих друзів своїх.

Не довго чехи боронилися. Не витримали в бою з українськими повстанцями. Вибігаємо на поляну, знаходимо між убитими лише трьох ранених. Ранених приносять на наші становища. Д-р Скала і санітарі дають їм першу поміч. Втрат власних між нами немає.

Від полонених довідуємося, що на нас наступала старшинська школа, а на долині гори є ще три курені. Вони всі на заставах — на дорозі, крім цих куренів, є ще віділи поліції.

О год. 9-ій увечорі лишаємо чеських ранених, лишаємо їм трохи води і відходимо на край лісу, де чекаємо, аж краще стемніє. На горі чути крик ранених, котрих ми залишили. Маршеруємо полями між селами Литче-Мелятини. Йдемо тихенько неначе «духи». Без перешкоди переходимо шоси, ріку Ваг і залізничу лінію.

Прекрасні села, чудові збіжжя. Вояки на полях випорпують бараболю. Голод великий. Минаємо села Медочани і Каленяни. Вранці 6-го серпня доходимо до краю лісу під Туреньську Маґуру. Це було в часі перших боїв на території Чехо-Словаччини, в яких ми мали одного вбитого і залишили 2-ох ранених.

Історія маршу куреня Бурлаки надто довга, щоб можна було оповісти її в одному короткому спогаді. Тут скажу тільки, що відділ цілістю дійшов в терени міста Жіліна, де ворог кинув проти нас велику силу війська і оточив нас з усіх боків, що не можна було й думати про прорив більшою одиницею. Командир Бурлака скликав відправу старшин, де вони вирішили розчленувати наш відділ на сім менших груп, які мали пробитися з ворожого оточення. Одні з них пробилися, інші впали на полі слави, а дехто був заскочений ворогом так, що не мав можливости до оборони. Так попав у ворожі руки і сам командир Бурлака із своєю групою.

Володимир Дашко - Марко
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації