ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 3 листопада 2019 р.

ЗА СВОБОДУ НАРОДАМ, ЗА ПРАВА ЛЮДИНИ


К. Р-н

Портрет борця за свободу нашої доби генерала Петра Григоренка

 

Ім'я генерала Петра Григоренка вже давно відоме на цілому світі. Він же на протязі довгих років безстрашно і завзято виступає проти беззаконня, яке практикується в Радянському Союзі, проти порушення конституції, правних кодексів, проти порушення прав людини, хоч СРСР підписав Гельсінські умови, в яких гарантується права людини. Але оце вперше довелося громадськостям на Заході зустрінутися з ним віч-на-віч і почути безпосередньо від нього, за що він бореться і що відстоює.

Генерал Григоренко, як величезна більшість службовців СРСР, був відданий ідеї комунізму. Народжений в Запорізькій області, він молоді роки пробув на селі. Коли його покликали в Червону армію, він залишився в ній професійним офіцером. На початку Другої світової війни він стаціонував на Далекому Сході в ранзі підполковника. Його перекинуто на Балтицький фронт, де, як всюда інде, Червона армія понесла величезні втрати через брак головного командування, бо Сталін в перших днях війни скривався. Григоренкові цей факт добре запам'ятався, але коли переможено Німеччину, він признав кредит за це Сталінові. Також чистка найздібніших офіцерів Червоної армії в 1937 р. була для Григоренка незрозуміла, хоч він її прийняв, як конечність і вірив, що деякі арешти були помилкові.

Кінець війни застав Григоренка на Чехо-Словаччині, де він командував дивізією. Коли дивізію демобілізували, він переїжджає до Москви, де викладає у військовій академії.

Смерть Сталіна і викриття Хрущовим всіх його злочинів на партійному конгресі в 1956 р. потрясли Григоренком. Він не погоджувався з новою партійною лінією, бо вважав, що тепер не було чого видвигати ці справи після перемоги у війні. Але зерно сумніву було посіяно й він почав застановлятися над системою комунізму, читати, дивитися на події довкола себе з відкритими очима. Коли на партійному з'їзді Ленінської округи в Москві, на якому був присутній член Політбюра Борис Пономарьов, усі промовці почали виступати проти культу особи, згідно з напрямними нової партійної політики. Григоренко виступив також. Але він не говорив, як усі інші, зате він зауважив, що з оцим говоренням про культ особи щось не гаразд, бо культ особи характеристичний усім соціялістичним державам, — культ особи плекає і Китай (Мао Дзе Тунґ) і Югославія (Тіто) і Альбанія (Гоха), отже, якась причина мусить бути. Григоренка посадили за ухилення від партійної лінії, відібрали право делегата, а згодом вислали на Далекий Схід.

Тепер Григоренкові все стало ясно. Але він не складає зброї — він починає боротися, — виступати явно проти беззаконня, в обороні переслідуваних людей і народів. Він організує і бере участь в групах опору, останньо в Гельсінській групі у Москві. За його діяльність Григоренка здеґрадовано до звичайного бійця, відібрано всі бойові медалі, запроторено в тюрму, врешті замкнено в "психушку" як психічно хворого, з якої йому вдалося видістатися тільки після упадку Хрущова, коли його дружині вдалося переконати власті, що Хрущов запроторив його туда на особистий наказ.

Коли цього року він прибув на операцію до Нью-Йорку (його лікар в Москві відмовився його оперувати) та на відвідини до сина (його син, жонатий з єврейкою, вже раніше несподівано дістав дозвіл на виїзд до Ізраїлю, звідки згодом переїхав до США), Григоренка позбавлено радянського громадянства. Григоренко ось як коментує цей факт: "От, радянська влада повинна бути мудріша. Чому психічно хвору людину позбавляти громадянства. Що ж така хвора людина може пошкодити такій могутній державі, як СРСР?" Він вважає, що цим Радянський Союз виявляє свою слабість та дає доказ, що він не був психічно хворий, як його тримали у "психущі".

Генерал Григоренко незвичайна постать нашої доби. Замість вибрати вигідне життя, добру кар'єру й вичікувати спокійної, ситої пенсії, він, не дивлячись на свою сім'ю, на переслідування і ув'язнення, вибрав шлях боротьби за справедливість, за це, у що вірить, за права народів і людини. Хто зустрінеться з Григоренком, зрозуміє, що це людина, яка здібна на найвищу жертву за свої ідеали. Його кремезна, висока постать (понад 6 фітів), його поважний вік (йому 71 років), його поведінка, його мова — все свідчить, що він вірить в усе, що він говорить. А говорить він багато.

У першу чергу він вважає, що не може бути ніякого поєднання поміж комунізмом — чи іншими його видозмінами, як марксизмом, еврокомунізмом тощо, — не зважаючи, чи він радянський, китайський, альбанський чи інший, та іншими формами правління, як демократією. Хто може за нього краще знати — він чейже прожив у цій системі ввесь свій дорослий вік.

Він також вважає, що кожний народ має беззастережне право на самостійність, будь це кримські татари, в обороні яких він виступав в СРСР, чи українці. Це право на самостійне життя, на свою державу не може залежати від ніяких умов, як умовне право на вихід з СРСР, плебісцит тощо, а воно має бути безумовне.

Щоб Україна, разом з іншими республіками Радянського Союзу, могла жити у своїй державі, вперше треба повалити СРСР, який є ніщо інше, а тільки ідеологічна імперія. Генерал Григоренко переконаний, що російський народ є культурно гнічений й політично переслідуваний проводом імперії подібно, як інші народи СРСР. Російських культурних і політичних діячів судять і ув'язнюють чи "видворюють". Ідеологічна імперіяльна влада не переслідує жадної людини за те, що вона себе уважає українцем, білорусом чи росіянином. Ця влада стежить тільки за тим, щоб всі були вірні ідеям комунізму, тобто діяли в інтересі імперії. Чейже на найвищих постах опинилося багато кар'єровичів українського роду чи походження, починаючи від Ворошилова (він називався Ворошило й тільки у Москві йому додали "в"), а кінчаючи на Щербицькому. Російська мова, як загально знана й вживана мова, використовується в першу чергу для створення одного "радянського народу" й виховання одної "радянської людини", яка мала б служити тільки інтересам імперії, її ідеології та правлячої кліки. Григоренко не вірить у ніяку зовнішню допомогу, ні Китаю, ні Заходу, в поваленні СРСР. Єдиний шлях для повалення цієї ненависної усім імперії — це спільні зусилля усіх народів СРСР та держав т. зв. "народних демократій" — всіх тих, які зазнали  "благ"  від  пануванням  комунізму.  Українці,  росіяни, поляки й усі  інші мусять зсередини розвалити цю імперію.

Українці мусять йти спільно з росіянами — не можна воювати завжди з усіма, бо без повалення СРСР не може створитися українська держава.

Чому найбільше переслідувані українці? Тому, що українці - єдиний в СРСР народ, який є найбільшою загрозою для існування цієї ідеологічної імперії. Українці найбільше проявляють спротиву й опору цій імперії, тому найменший прояв відмінности чи окремішности, навіть у думанні, дуже жорстоко поборюється.

Чому випускають з СРСР так багато дисидентів-росіян, а так мало українців? Тому, що росіяни здебільша діють в Москві, де світова преса, дипломати тощо слідкують за подіями й розголошують їх по цілому світі. Цими справами майже не цікавляться на провінції в Києві чи Вільніюсі й тому радянські чинники з дисидентами можуть жорстоко розправлятися без великого розголосу у світі.

Генерал Григоренко також критикує уряди західніх держав — США, Німеччини, Канади — за їхнє безхребетне ставлення до СРСР, а найбільше за занехання вимог про права людини, яке було основною статтею в Гельсінських угодах. Проте на Београдській конференції для провірки виконування Гельсінських угод усі ці держави підписали остаточний комунікат, в якому ні словом не згадано про права людини. Як це можна інтерпретувати?

Григоренко теж "невилікуваний" оптиміст. Він вірить в мабутність українського народу. Він подає приклади, які говорять самі за себе. Донбас вважався зовсім зрусифікованою провінцією, в якій не лишилося ні сліду українського духа, не згадуючи вже про патріотизм. І ось Руденко й інші з Донбасу. Це справжні та тверді борці за права українського народу. Або оповідає подію із свого сімейного життя в Москві.

Одного дня його син, малий школяр, прийшов додому й сказав, що сьогодні в школі був перепис за національностями.

—  І до якої національности ти записався? — спитала його мати.

— Очевидно, української, — відповів синок.

—  Та ж ти не вмієш навіть говорити по-українськи.

—  Не журіться, навчуся.

І незабаром приніс додому Шевченкового "Кобзаря".

Коли довше побувати в товаристві генерала Григоренка, людина "заражується" його оптимізмом. Бо як не присвоїти собі його оптимізм, коли Григоренко вірить, що він ще повернеться в незалежну українську державу.


Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації