ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 19 жовтня 2019 р.

ВОЛОДИМИР ҐАЛАН


Володимир Ґалан - колишній учасник Визвольних Змагань, комендант артилерійського полку УГА. Після закінчення війни продовжував студії у Празі, здобувши в тамошньому університеті докторат права. Переїхавши до ЗСА, Ґалан продовжував студії політичних наук в   Пенсильванському університеті та включився в громадське життя. Він був організатором  Українськоі Стрілецької Громади, що дала щирих працівників у різних ділянках українського  життя.

Коли після років постало Об'єднання б. Вояків Українців в Америці, д-р Ґалан очолив його і під його проводом це об'єднання зуміло згуртувати всіх колишніх вояків-українців різних з'єднань. Мавши економічні студії і банкову практику, д-р Ґалан був одним із перших піонерів  господарського росту української громади. Він був співосновником банкової установи у Філадельфії, що тепер носить ім'я "Української щадниці" і під його керівництвом ця банкова установа стала сильною і незалежною фінансовою інституцією з багатомільйоновим капіталом. Найбільша заслуга д-ра Ґалана — це створення української допомогової установи — Злученого Українського Американського Допомогового Комітету. Це його обрали першим директором цієї установи і під його постійним проводом ця установа виконала історичну місію переселення сотні тисяч українських виселенців до ЗСА та велику допомогову діяльність. Д-р Ґалан був діяльний у всіх українських організаціях. Довгі роки він був головою Контрольної Комісії Українського Народного Союзу і це він зумів винести Контрольну Комісію цієї найбільшої української організації в Америці на позицію відповідального і рішального тіла. Д-р Ґалан є автором багатьох статтей і праць, головно на економічні теми, і споминів. Окремою книжкою вийшли його спомини з часу Визвольних Змагань п.н. «Батерія смерти»."

Ця згадка не може заступити потрібної студії про життя і діла Володимира Ґалана. Вона конечна, бо історія його життя — це історія епохи частини українського народу. Пізнати її, цю епоху, вивчити її добре і зле — це значить збагатити знання і досвід, а вони позволять в майбутньому не повторяти помилок минулого.

Для нас Володимир Ґалан, це перш за все вояк. В свій час взірцевий фронтовий старшина, відтак активний організатор комбатантського життя. Великий прихильник друкованого слова, також співорганізатор і горячий прихильник нашого журналу. До нас апелюють, нас переконюють його розваження та висновки про причини наших невдач. На доказ пошани для нього на іншому місці передруковуємо декілька його вдумливих спостережень.

Д-р Володимир Ґалан — цитати з видання "Червона Калина", 1968: "Батерія смерти", про визвольні змагання, причини їх невдачі, про перспективи, про консолідацію і про нашу дивізію.

"Не можна було виграти війну, коли фактично були дві армії з двома командуваннями і двома політичними проводами, не тільки не скоординованими, але й взаємносуперницькими, а згодом, коли виринула концепція союзу з Польщею, і взаємноворожими. Не можна було виграти визвольну війну, коли маси народу, сотні тисяч здорових мужчин у силі віку були "нейтральними" до справи творення рідної держави і боротьби за неї. Не можна було виграти визвольну війну, коли просто не було часу від березня 1917 року перевиховати нарід, який за понад двісті років неволі затратив амбіцію мати рідну державу".

"Тому тверджу, що до тієї історичної нагоди, яка прийшла з несподіваним розвалом австрійської і російської імперій, не доросли не тільки наддніпрянці, але й галичани. На Наддніпрянщині не доросли головно народні маси, які тільки з ходом національної революції почали набирати національно-державної свідомости, але не могли в тому процесі дозрівання наздогнати подій, що їх випереджали. А в Галичині не доросла інтеліґентська верхівка, яка і у Львові і в Станиславові і на Наддніпрянщині робила одну важку помилку за другою. Наприклад, у Львові, вже коли почалась вулична стрілянина, наш провід замість виарештувати відомих польських проводирів, вів з ними "рукавичкові переговори". А перейшовши Збруч — галицький провід думав про власний уряд, власну армію, власну політику, ставився з недовір'ям до наддніпрянського державного проводу і сприяв, замість процесові повного усоборнення психіки — процесові сепаратизму у духовій сфері.

А по наддніпрянському боці було не тільки те, про що Винниченно писав у своїй п'єсі "Між двох сил" — роздвоєння між соціальним й національним. Українська національна революція мусіла бути й соціальною, бо нарід був за царату соціально уярмлений і шукав соціального визволення не менше, як національного. Але й поруч з тим — поруч із подивугідним творчим ділом Української Центральної Ради і місцевих діячів по всій Україні — було також стільки проявів аматорщини, дилентантства і просто дитячих поривів та вчинків, що в них потопала праця над встановленням власної адміністрації і правопорядку".

"Ми не були приготовані до будування рідної української держави, до здобування її зброєю та до збереження її масовим українським визвольним рухом під єдиним зрілим державницьким проводом. І я маю поважні сумніви, чи ми дозріли до цього за минулих 50 років. Якщо хтось і дозрів — то, здається, найперше сталося це з народними масами в Україні, які перейшли страдницький шлях під большевицьким режимом, загартувались у ньому, навчились ненавидіти гнобителів і цінити власну владу, власну державницьку волю.

Вся наша надія на сили українського народу в Україні і на тамошніх українських фахівців, що здобули освіту і знання вже за окупаційного совєтського режиму. Але українська політична еміґрація не склала іспиту з державницького думання і діяння. Вона метка, створила масу установ і організацій, творить багато добра, але водночас — анархічна, розполітикована, партійницька, без зрозуміння багатьох таких речей, які належать до державно-політичної абетки.

Насправді ні одна з існуючих українських політичних партій не склала іспиту на те, щоб бути керівною партією у вільній державній Україні. Але й ні одна з них не усвідомлює собі цього, ставлячись до проблем визвольної політики тільки з партійницького погляду".

"Багато у нас говориться і пишеться про консолідацію. Консолідація не полягає у механічному з'єднанні. Біда у нас не в тому, що ми не всі "сконсолідовані" — в Державному Центрі УНР на чужині, в Українському Конгресовому Комітеті, в ОбВУА чи інших централях. А біда в тому, що немає взаємного зрозуміння, взаємної толеранції, нема зрозуміння потреби співпраці і все ще існує гін мати "свою" організацію, свою лавочку, "своїх" науковців, «свою молодь і навіть "своє" партійне військо".

"Дивізія "Галичина" — це була наче воскресла українська армія з 1917 і 1918 років з її поняттям чести і відповідальности. Цим українська армія значно випередила всі наші політичні партії. Вияснення легке: в проводі політичних партій не було у нас — і тепер немає — людей з військовим вишколом і воєнним досвідом, як це буває у державних народів.

Мені здавалось, — і так я передав Дирекції ЗУАДК, — що коли б ЗУАДК не зробив більше нічого, як тільки врятував цих наших молодих ідеалістів, то для української справи він зробив би історичну прислугу".



Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації