М. Висоцький (Австралія)
За короткий час з'явилось перед нами кілька старшин. Всі українці і то в доброму настрою, а це для нас новоприбулих важне. Один із них у ранзі хорунжого, стрункий, високий, з короткими вусами, зробив на мене гарне вражіння. В моїх очах це був тип правдивого вояка-старшини. Він потребував трьох скорострільчиків-охотників. Великого вибору не мав, бо нас лише трьох зголосилося. Інші старшини у формі жартів говорили, що ми зробили поганий вибір. "Цей новий шеф", говорили вони, "страшний кат, він скоро вас викінчить".
Я попав до другої батерії, де командиром був один із кращих артилерійських старшин, (вже покійний) сотник Михайло Длябога. Тут звели вояків із різних пунктів, та почали з них творити одиницю, яка носить назву "артилерія", та котра, крім гармашів, потребує багато інших фахівців.
З початком червня 1944 р. рознеслась вістка, що Дивізія скоро виїде на фронт і то в рідний край. Не довго довелось чекати, вже з кінцем червня почали нас вантажити у вагони. Їдемо на фронт, на Україну — більшого бажання вже ніхто не міг мати. Яка ж була наша радість, коли наш транспорт стримався на скраю української землі, на малій станції Журавиця. В переїзді через Львів потяг звільнив скорість. Під вечір ми в Ожидові. Наказ: "вивантажуватися". Тої самої ночі прийшли ми до Ясенева.
З 30.6.44. на 1.7.44 дальший марш на становища. По дощі, польові дороги розбиті, тяжкі, тож і люди і коні добре намучилися, щоб до сходу сонця бути на призначеному місці. Становище нашої батерії було коло села Голосковичі. Напроти нас Суходоли і фронтова лінія нашої піхоти. Далеко напереді, трохи направо, червонів лан дикого маку, який робив на мене дуже погане вражіння та якесь нічим необосноване лихе передчуття.
Коло Олеська довідалися ми від вогневого старшини, хорунжого Зарицького, що ми окружені. Було це 20 липня. Одержали ми ще останній "фасунок", несолену баранину та цигарок більше, ніж звичайно. Ще того самого дня почали на нас наступати ворожі танки. Наша піхота мимо найбільших зусиль та жертв, не могла їх здержати. Почався відступ, а дальше прорив з окруження.
Самого прориву не збираюсь описувати, це понад мої сили. Одначе зазначую, що хто прорвався та вийшов живим, той перейшов пекло на землі.
Ранений, до краю фізично вичерпаний, вернувся я до Нойгаммеру прикінці вересня. Прийшов я вночі, переспав, а зглядно пересидів на вартівні, рано подався туди, де перед виїздом на фронт стояла моя батерія.
Приходжу до бюра, двері замкнені; йду дальше до бараку, де колись мешкав. Відчиняю двері. Пустка. Вікна заслонені чорним папером, ліжка, матраци та все інше урядження поскладане так, як ми залишили виїжджаючи на фронт.
Лежачи в лікарні, нічого не знав я, що сталося з Дивізією. З Берліну мене спрямовано до Нойгаммеру, а тут усе порожнє. Нікого із старших друзів немає. Переходять біля мене якісь вояки та нікого не знаю. Питаю одного-другого, чи не знають, де стоїть друга батерія. Відповідь одна: "не знаємо такої частини". (Після бою під Бродами Українська Дивізія була поповнена рекрутами, а артилерійський полк був в стані реорганізації і розділений на так звані "збірні дивізіони", тому ніхто не знав про вище згадану батерію). Надходить старший віком вояк не дуже здорового вигляду, пробую щастя, питаю і його: "Може ви знаєте де стоїть тепер друга батерія?" Він сумно глянув на мене, старому воякові-фронтовикові стали сльози в очах, а по хвилі відповідає: "Нема її, брате, не вернулася з-під Бродів..."
Не лише друга батерія не вернула, не вернулася майже ціла Дивізія.
(СПОМИН)
Перейшовши короткий рекрутський вишкіл в польово-запасному курені, (важка сотня), вернулися ми до Нойгаммеру. Був це початок місяця травня 1944 р. Поставлено нас 80 вишколених скорострільчиків на майдані, де стояв 14-ий полк артилерії. Отже, кожний з нас знав, про що йде. Будуть розділювати нас по батеріях.За короткий час з'явилось перед нами кілька старшин. Всі українці і то в доброму настрою, а це для нас новоприбулих важне. Один із них у ранзі хорунжого, стрункий, високий, з короткими вусами, зробив на мене гарне вражіння. В моїх очах це був тип правдивого вояка-старшини. Він потребував трьох скорострільчиків-охотників. Великого вибору не мав, бо нас лише трьох зголосилося. Інші старшини у формі жартів говорили, що ми зробили поганий вибір. "Цей новий шеф", говорили вони, "страшний кат, він скоро вас викінчить".
Я попав до другої батерії, де командиром був один із кращих артилерійських старшин, (вже покійний) сотник Михайло Длябога. Тут звели вояків із різних пунктів, та почали з них творити одиницю, яка носить назву "артилерія", та котра, крім гармашів, потребує багато інших фахівців.
З початком червня 1944 р. рознеслась вістка, що Дивізія скоро виїде на фронт і то в рідний край. Не довго довелось чекати, вже з кінцем червня почали нас вантажити у вагони. Їдемо на фронт, на Україну — більшого бажання вже ніхто не міг мати. Яка ж була наша радість, коли наш транспорт стримався на скраю української землі, на малій станції Журавиця. В переїзді через Львів потяг звільнив скорість. Під вечір ми в Ожидові. Наказ: "вивантажуватися". Тої самої ночі прийшли ми до Ясенева.
З 30.6.44. на 1.7.44 дальший марш на становища. По дощі, польові дороги розбиті, тяжкі, тож і люди і коні добре намучилися, щоб до сходу сонця бути на призначеному місці. Становище нашої батерії було коло села Голосковичі. Напроти нас Суходоли і фронтова лінія нашої піхоти. Далеко напереді, трохи направо, червонів лан дикого маку, який робив на мене дуже погане вражіння та якесь нічим необосноване лихе передчуття.
Коло Олеська довідалися ми від вогневого старшини, хорунжого Зарицького, що ми окружені. Було це 20 липня. Одержали ми ще останній "фасунок", несолену баранину та цигарок більше, ніж звичайно. Ще того самого дня почали на нас наступати ворожі танки. Наша піхота мимо найбільших зусиль та жертв, не могла їх здержати. Почався відступ, а дальше прорив з окруження.
Самого прориву не збираюсь описувати, це понад мої сили. Одначе зазначую, що хто прорвався та вийшов живим, той перейшов пекло на землі.
Ранений, до краю фізично вичерпаний, вернувся я до Нойгаммеру прикінці вересня. Прийшов я вночі, переспав, а зглядно пересидів на вартівні, рано подався туди, де перед виїздом на фронт стояла моя батерія.
Приходжу до бюра, двері замкнені; йду дальше до бараку, де колись мешкав. Відчиняю двері. Пустка. Вікна заслонені чорним папером, ліжка, матраци та все інше урядження поскладане так, як ми залишили виїжджаючи на фронт.
Лежачи в лікарні, нічого не знав я, що сталося з Дивізією. З Берліну мене спрямовано до Нойгаммеру, а тут усе порожнє. Нікого із старших друзів немає. Переходять біля мене якісь вояки та нікого не знаю. Питаю одного-другого, чи не знають, де стоїть друга батерія. Відповідь одна: "не знаємо такої частини". (Після бою під Бродами Українська Дивізія була поповнена рекрутами, а артилерійський полк був в стані реорганізації і розділений на так звані "збірні дивізіони", тому ніхто не знав про вище згадану батерію). Надходить старший віком вояк не дуже здорового вигляду, пробую щастя, питаю і його: "Може ви знаєте де стоїть тепер друга батерія?" Він сумно глянув на мене, старому воякові-фронтовикові стали сльози в очах, а по хвилі відповідає: "Нема її, брате, не вернулася з-під Бродів..."
Не лише друга батерія не вернула, не вернулася майже ціла Дивізія.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар