ФЕЙЛЕТОН
Ро-Ко
Від автора:
Журнал "Вісті Комбатанта" в ч. 2/1975 розписав конкурс на статті на військові теми. Досі ще не появилася жодна стаття і, щоб бодай частинно заповнити цю "прогалину", я рішився "позаконкурсово" взяти участь в конкурсі. Одначе, якщо б жюрі взяло до уваги мою статтю і признало за неї нагороду (а вона такої нагороди варта), я, із своєї вродженої скромности, пожертвую таку заслужену нагороду на прес-фонд "Вістей Комбатанта".
Писати на таку тему як "Організація майбутньої української армії" може бути трудне, або легке діло, залежно від того, як до цієї теми підходити. На цю тему можна написати велику книгу, базуючи її на дослідах історичного характеру українського та чужих військ; можна було б вибрати фантастично-наукову форму, вводячи в дії майбутні космічні кораблі, міжпланетарні супутники та інші форми й роди зброї і вояків метафізичного майбутнього; можна б взяти за зразок в'єтконзьку армію визвольного фронту, тим більше, що вона звучить якось фаміліярно; можна навіть було б розв'язати цю проблему одним реченням, наприклад, "українська майбутня армія буде наймодерніша" або, перефразуючи Остапа Вишню, "українська армія? — якась вона буде". Проте, треба притримуватися приписів конкурсу, й тому питання організації української армії розглянемо на принаймні 6 сторінках машинопису, а підхід візьмемо практичний: на що ми здібні, яка буде політична ситуація, які можливості. Постараємося також прийти до певного кінцевого висновку. Можливо, читач з ним не погодиться, але на це він має своє право.
Щоб як слід можна було обговорювати таку серйозну справу, а до того в комбатантському журналі, треба спочатку устійнити певні заложення, тісно пов'язані з організацією кожної армії. По-перше, кожна армія світу складається з вояків, і то молодих, а у нашому суспільстві, як в "діяспорі" так і в Україні, запримічується чимраз менше народжень, тобто, буде брак молодих вояків. По-друге, кожна армія має за завдання обороняти і захищати свої сім'ї, жінки, діти, матері, наречені — а в нашому суспільстві чим раз більше "старих парубків" і "старих панян" — це може й добре, бо майбутня українська армія буде мати легше завдання і менше людей до охорони. Очевидно, що також другим неписаним завданням кожної армії є "брати під охорону" дівчата й жінки свого противника, особливо гарні. По-третє, кожний вояк у кожній армії вишколюється, щоб вмирати за свою справу, хоч він, парадоксально, бажає, щоб якнайшвидше й якнайбільше його противників вмирало за їхню справу. По-четверте, кожна армія, крім вояків, мусить мати своїх командирів на те, щоб вони думали за своїх підлеглих, яким звичайно забороняється думати. По-п'яте, кожне військо мусить мати зброю, уніформи тощо. По-шосте, кожна армія пов'язана з певною дозою романтики, яку в наш час називають сексом. Ця справа не потребує особливого пояснення, бо в наш час "нової моралі" вояк має всі можливості розвивати свої здібності у цьому напрямі. Врешті, кожне суспільство, поки сягає людська пам'ять, мало сяку чи таку армію, основним завданням якої було вигравати війни. Не вина армій, що вони часто мусіли програвати війни, а вина в тому, що завжди було забагато армій, і якась з них мусіла також силою обставин програвати. На кінець можемо висловити основну думку, якщо військо є на те, щоб провадити війни, то що було б, коли б з історії людства усунути війни? Але не забігаймо задалеко наперед...
Другою проблемою при організації армій, не виключаючи української, є ставлення суспільства до війська; чи загал людей вже дійшов до такого ступеня розвитку, що може зрозуміти й пояснити, чому молоді хлопці (чому не дівчата?) мали б охоту йти до війська й бажали б вмирати, коли вони звичайно щойно починають жити; чому вони у війську мають слухати наказів людей, які можуть бути дурніші за них; чому вони мають чутися гордими в уніформах, які на них звичайно не пасують? Але це справи другорядні й не суттєві, бо кожна держава мусить мати армію і ми не можемо пасти задніх.
Коли уважно читати історію людства, побачимо, що це ніщо інше, як тільки описи різних боїв, битв, війн; що всі голови держав, політики, посередньо чи безпосередньо, залежні від армії. І як вони усі, не залежно в якій державі та в який час існували й діяли, добре влаштувалися, вважаючи, що військо повинно бути аполітичне й апартійне. Це, правда ні тепер, ні перед нашими часами, не завжди вдавалося, бо в арміях також проходила еволюція, яка часом кінчалася революцією, що, очевидно, залежало від здібностей командира. На світі багато таких прикладів: Цезар став диктатором завдяки побідам своєї армії, Наполеон — королем, Франко — генераліссімусом, а "фрайтер" — Гітлер головнокомандуючим. Такі вожді мають багато користей, хоч би навіть тому, що можуть собі надавати різні відзначення і медалі, не зважаючи на статути різних капітул. На наших очах бачимо, як Іді Амін причіпив собі найвищі відзначення, не тільки свої, але й англійські та німецькі.
В українській історії танож видна така еволюція: армії різних часів прибирали різні форми й виконували різні функції. Наші князі використовували армії на війни із своїми братами, вуйками та іншими родичами. Козаки, які перші завели демократію у свому війську, вибирали своїх отаманів, щоб потім їх скидати, а рівночасно захищали свободу людини, щоб на кінець захищати російську імперію, яка зовсім скасувала права людини. У новіших часах Січові стрільці воювали під прапором австрійського цісаря проти козаків під прапором російського царя, а у найновіших часах український вояк нарешті виринув на міжнародну арену, бо воював не тільки у російській, але навіть польській, німецькій, канадській та американській арміях. Очевидно, що після війни, природнім шляхом, почалися творити різні комбатантські організації, яким важко було договоритися, як мала б виглядати майбутня українська армія. Але тепер усе це поза нами, як В'єтнам поза американцями, й ми можемо спокійно засісти "за круглий стіл" "Вістей Комбатанта", щоб опрацювати організацію, склад, озброєння, впоряд, уніформи й усе інше потрібне для майбутньої української армії.
Але при такому обговоренні насувається перша трудність: від чого починати? Тут аж напрошується починати від того, що найважливіше для армії — від зброї, бо, щоб мати армію, треба її чимось озброїти. Але тепер це коштовна річ. Один танк коштує тепер більше, ніж хмаросяг Народного Союзу, не згадуючи вже літаків чи атомових бомб. Хіба прийдеться починати збірку на новий "фонд української зброї". Але залишім цю справу для наших політиків, а перейдім до інших деталів.
Кожний знає, що кожна армія потребує своєї держави, бо її головним завданням є обороняти кордони своєї держави. Ми бодай у такому щасливому положенні, що маємо "державу" і навіть маємо "кордони", але не потребуємо їх обороняти, бо це за нас робить хто інший дуже солідно — нікого не пускає ані сюди, ані туди. Щоб мати армію, також треба мати вояків, а де ми їх наберемо, коли вони вже служать у "своїй армії" і там навіть займають високі командні пости.
Але не будьмо песимісти й уявімо собі, що прогнози Альмарика і Сахарова сповняться і що ми опинимося у своїй державі із своїми кордонами, що Америка визнає Україну й пришле до Києва, а може і до Львова, свого амбасадора, що Росія стане мирним сусідом, а Польща, Румунія і Угорщина не буде мішатися у чужі справи, й що український уряд (на чолі з ним?) дасть заклик (або наказ) до української патріотичної молоді голоситися в лави Української Національної Армії — але, гов — чому "національної"? Чому не "народної", або "суверенної", або "націоналістичної"?
Далі припустім, що до нашої армії зголоситься більше добровольців, ніж до Української дивізії в 1943 р., що тоді з ними робити? Напочатку їх треба вмундурувати. Але в який однострій — американського, німецького, совєтського чи може іншого покрою? А може прийняти козацькі шаравари й жупани? Вони, мабуть, були б найвигідніші, бо це не тільки добрий й романтичний однострій, але й добрий сховок, наприклад, в шараварах можна носити не один бохонець хліба і немало куль, а жупаном можна не тільки накриватися, але навіть сховати дебелу дівчину. Це дуже спопуляризувало б українську армію.
Після умундирування треба вояків скликати на збірку й номандувати ними. Як збирати цих рекрутів? У один ряд, два, три чи чотири? Здається найкраще буде збирати їх у дві лави, менші спереду, а більші ззаду, бо в такий спосіб ніхто не зможе дуже марнерувати. Згодом має впасти перша команда, яка має привернути увагу рекрутів. Але яка? "Струнко!", "Позір!", "Бачність!" А може прийняти з нової церковної мови — "Будьмо уважні"? А згодом: "направо" чи "вправо", "глянь" чи "дивись" — а може "вліво" чи "наліво"? Треба б звернутися по вказівки до наших науковців, але до кого? До Вільної Академії Наук чи до НТШ, а може до проф. Рудницького? Отже, бачите, скільки труднощів треба подолати, щоб тільни зібрати рекрутів і ними командувати, а де вправи, вишкіл, стріляння, бомбардування, і т. д. і т. д.?
Після кожних вправ вояк (а може боєць?) стає дуже голодний. Харчування в українського вояка дуже важлива й скомплікована справа. Вдома той самий чоловік нормально їсть, може навіть працювати цілий день на одній страві, а піде до війська, тоді відразу його метаболізм перевертається догори ногами — не може наїстися, не залежно скільки й що йому давати. Це ми знаємо з австрійської, польської, німецької та інших армій. Вояки писали додому безупинно: присилайте харчів. Справу харчування ще більше комплікує смак українця. Знаємо, що без голубців, вареників і квасної сметани йому не обійтися. Отже, спершу, ніж організувати українську армію, треба подумати над організацією штабу фахівців від ліплення вареників і голубців, бо без них українська армія стратила б свій національний характер. А проблему залізної порції для вояка, мабуть, і не дасться розв'язати. Дати йому в консервах голубці й вареники, такі як виробляє українська фірма "Ессекс Пекерс" в Канаді, й казати йому їх носити у свому наплечнику як запас на лиху годину, — не до подумання. Який українець це витримає? Вони будуть йому стояти перед очима вдень і вночі, поки він їх не з'їсть. Ми також знаємо, що український вояк різних армій був здібний на найбільші геройські вчинки й акробатичні штуки, щоб тільки дістати додатковий кусок сала.
Тепер повернімся до озброєння і виряду кожного вояка. Найперше треба вирішити, чи нашим майбутнім воякам потрібно буде баґнетів. Думаю, що так, бо ця зброя дуже себе виправдала. Ця зброя мала, й як вояк її причепить, баґнет буде теліпатися коло нього, чи він цього хоче чи ні. Баґнет - дуже корисний прилад, його можна вживати до копання — як наші предки розповідали — бараболі, коли вояк голодний, до чищення черевиків від болота та, якщо його добре нагостити, навіть до голення, коли б у майбутній українській армії забракло американських "бондід" лез. (Треба наперед планувати різні непередбачені видатки.) Другою обов'язковою частиною озброєння мусить бути пояс, бо, якщо буде баґнет, то треба його на чомусь повісити. Пояс, як пише В. Гайке у своїй книжці про Українську дивізію, був також психологічним середником для українського вояка — щось в роді модерного "ел-ес-ді" чи "спід" — він регулював при допомозі пояса ситість. Коли вояк був голодний, він стягав свій пояс на животі на одну чи дві дірки більше — залежно від почуття голоду й величини живота — і чувся ситий!
Шлейки треба рішуче відкинути. Ануж відірветься ґудзик від шлейки чи сама шлейка трісне, що тоді станеться? Очевидно, будуть спадати штани, вояк стратить свою мобільність перестане бути вояком. А тепер щодо кріса. Чи кріс — а може рушниця, карабін, гвинтівка, ґвер? — буде взагалі потрібний у майбутній армії? Мабуть, ні, бо вся зброя буде так змеханізована, завтоматизована, скомп"ютеризована, що буде стріляти автоматично по цілях вдень і вночі, без потреби витрачати час і гроші на кріси. Кріс ще може пригодитися на паради, але без нього можна танож обійтися. У крайньому випадку, для парад можуть служити палиці, як це колись мало спортово-пожарне товариство "Луг" в Галичині.
Може дехто закинути, що при обговоренні даної теми як організація майбутньої армії не треба витрачати паперу на такі дурниці, як тут робиться, але прошу затямити, що з дрібниць складаються великі речі. Ми всі знаємо, що не раз і не два, через якусь дурну шрубку, що коштувала 10 центів, цілий космічний корабель, який коштував мільйони долярів, не міг піднятися в простори. Це також стосується і до армій.
Ми зупинилися трохи довше на вояках, але понад ними є підстаршини (чи підофіцери?), старшини, — нижчі, штабові і вищі — а далі, генеральний штаб та головнокомандувач. Чим вище йти, тим вони більш скомпліковані і більш коштовні, хоч часом менш потрібні. Бо чим вища ранґа, тим краще ці старшини харчовані, краще вбираються, сплять на кращих ліжках, їздять кращими автомобілями, дістають більші платні, не залежно чи вони служать у буржуазній, робітничо-селянській чи іншій народній арміях. Цю проблему в деякій мірі розв'язав Ізраїль, у якій вояк навіть має право назвати свого генерала "сановабич" — по-українському "с.с." — якщо маєте на це причину.. Але в українській армії це не до подумання, бо, по-перше, ми не євреї, а по-друге, у нас, бодай у західній вітці, виявляється велика склонність до титулування і підвищення у ранґах, а по-третє, в нашій мові нема такого відповідного слова, як "сановабич" (тому його вгорі перекладено в скорочені), і наш генерал напевно дуже образився б, якщо його так затитулували. Міг би навіть програти битву, або що гірше перейти до ворога..
Ми також вже згадували, що армії існують на те, щоб воювати. Якщо якась армія довго не воює з ворогом, тоді вона звичайно починає воювати сама з собою: Вона ділиться на фракції, як наша УНРада чи ОУН, і направду починає стріляти таки по своїх вояках — а воювати може за владу, за становища, за ідеологію — за все, що людина може видумати. Якщо прийняти таке положення за правдиве — а його важко збити, бо ми, як колись, так і тепер, маємо безліч прикладів — то тоді пощо втримувати армії? Мабуть, досі майже всі великі мужі, а з ними й менші, вважали, неправильно, що на втримання миру треба сильної армії. Американці навіть вступили в першу світову війну на те, щоб "звоювати" всі майбутні війни. Зате вони мали другу світову війну, корейську, в'єтнамську й що більше опинилися з обмаллю бензини для своїх автомобілів. На це є проста розв'язка: розв'язати всі армії і не буде ному вести воєн.
Мілітаристи й інші політики, а з ними більшість людей, будуть твердити, що така пропозиція — це ніщо інше, ян утопія, нереальність. Це правда, але подорож на місяць також була утопія сто років тому. Проте, найбільшою перешкодою для осягнення цієї мети є сам вдача людини. Така вона вже є, що завжди хоче воювати, як не в армії, то бодай вдома із своєю дружиною чи дітьми. Якщо навіть Господові Богові, який післав на Землю свого Сина з завданням змінити людину й спасти її, не вдалося цього осягнути, то що ми мерзенні можемо зробити. Ми можемо пробувати — а українці це навіть на практиці застосовували й застосовують. Хоч ми самі думаємо, що терпимо на комплекс меншевартости, але коли проаналізувати нашу поведінку, як народу, й його осягнення, ми стоїмо далеко попереду всіх інших народів на світі, і з цього ми повинні бути горді. Ми миролюбний народ. Нікого не зачіпаємо. Коли нам навіть треба було організувати армію, вона була демократична, навіть більш демократична, ніж армії в демократичних державах. І то сотки років тому, ще поки в колисці демократії — ЗСА гуляли свобідно індіяни й не було чорних невільників.
Ми також підсвідомо відчували, що армії завжди воюють, як не з ворогом, то зі своїми. Тому ми вибирали менше лихо й ішли воювати в різних арміях. Це також має моральне виправдання, бо ми завжди можемо сказати — ми не воювали добровільно — нас заставляли воювати наші вороги чи обставини — навіть, якщо ми мали стріляти по своїх по другому боці фронту. Також у нас ніколи не було побіджених, бо ми були у всіх арміях, а одна з них мусіла виграти. Навіть тим українцям, які були в тій армії, що програла, було легше, бо їм в полоні могли допомагати українці з армії, яка виграла війну, як каже наша приповідка "свій як свого вдарить, то бодай скривиться". Отже, пощо нам армій, які коштують багато, приносять клопоти й створюють різні проблеми. Ми у крайньому випадку можемо створити леґіон, або дивізію, або навіть український фронт — це так у безвихідному становищі. Але ми можемо ще дещо більше зробити у цьому напрямі — і то без великих коштів, а саме: вести постійну пропаганду у всіх арміях світу, а особливо у арміях наших сусідів, щоб вояки відмовлялися воювати не тільки з вояками ворожих армій, але й із своїм цивільним населенням, щоб вояки відмовлялися послуху своїм генералам, — хай вони йдуть на фронт і б'ються. Тоді напевно інакше виглядала б інвазія Чехо-Словаччини, а навіть ціла історія людства. А на питання, як мала б виглядати організація майбутньої української армії, є лише одна відповідь: так, як будуть виглядати організації тих армій, в яких українці будуть служити. Українці не повинні турбуватися про майбутні армії, але про те, що вони про себе думають і чого хочуть.
Ро-Ко
Від автора:
Журнал "Вісті Комбатанта" в ч. 2/1975 розписав конкурс на статті на військові теми. Досі ще не появилася жодна стаття і, щоб бодай частинно заповнити цю "прогалину", я рішився "позаконкурсово" взяти участь в конкурсі. Одначе, якщо б жюрі взяло до уваги мою статтю і признало за неї нагороду (а вона такої нагороди варта), я, із своєї вродженої скромности, пожертвую таку заслужену нагороду на прес-фонд "Вістей Комбатанта".
Писати на таку тему як "Організація майбутньої української армії" може бути трудне, або легке діло, залежно від того, як до цієї теми підходити. На цю тему можна написати велику книгу, базуючи її на дослідах історичного характеру українського та чужих військ; можна було б вибрати фантастично-наукову форму, вводячи в дії майбутні космічні кораблі, міжпланетарні супутники та інші форми й роди зброї і вояків метафізичного майбутнього; можна б взяти за зразок в'єтконзьку армію визвольного фронту, тим більше, що вона звучить якось фаміліярно; можна навіть було б розв'язати цю проблему одним реченням, наприклад, "українська майбутня армія буде наймодерніша" або, перефразуючи Остапа Вишню, "українська армія? — якась вона буде". Проте, треба притримуватися приписів конкурсу, й тому питання організації української армії розглянемо на принаймні 6 сторінках машинопису, а підхід візьмемо практичний: на що ми здібні, яка буде політична ситуація, які можливості. Постараємося також прийти до певного кінцевого висновку. Можливо, читач з ним не погодиться, але на це він має своє право.
Щоб як слід можна було обговорювати таку серйозну справу, а до того в комбатантському журналі, треба спочатку устійнити певні заложення, тісно пов'язані з організацією кожної армії. По-перше, кожна армія світу складається з вояків, і то молодих, а у нашому суспільстві, як в "діяспорі" так і в Україні, запримічується чимраз менше народжень, тобто, буде брак молодих вояків. По-друге, кожна армія має за завдання обороняти і захищати свої сім'ї, жінки, діти, матері, наречені — а в нашому суспільстві чим раз більше "старих парубків" і "старих панян" — це може й добре, бо майбутня українська армія буде мати легше завдання і менше людей до охорони. Очевидно, що також другим неписаним завданням кожної армії є "брати під охорону" дівчата й жінки свого противника, особливо гарні. По-третє, кожний вояк у кожній армії вишколюється, щоб вмирати за свою справу, хоч він, парадоксально, бажає, щоб якнайшвидше й якнайбільше його противників вмирало за їхню справу. По-четверте, кожна армія, крім вояків, мусить мати своїх командирів на те, щоб вони думали за своїх підлеглих, яким звичайно забороняється думати. По-п'яте, кожне військо мусить мати зброю, уніформи тощо. По-шосте, кожна армія пов'язана з певною дозою романтики, яку в наш час називають сексом. Ця справа не потребує особливого пояснення, бо в наш час "нової моралі" вояк має всі можливості розвивати свої здібності у цьому напрямі. Врешті, кожне суспільство, поки сягає людська пам'ять, мало сяку чи таку армію, основним завданням якої було вигравати війни. Не вина армій, що вони часто мусіли програвати війни, а вина в тому, що завжди було забагато армій, і якась з них мусіла також силою обставин програвати. На кінець можемо висловити основну думку, якщо військо є на те, щоб провадити війни, то що було б, коли б з історії людства усунути війни? Але не забігаймо задалеко наперед...
Другою проблемою при організації армій, не виключаючи української, є ставлення суспільства до війська; чи загал людей вже дійшов до такого ступеня розвитку, що може зрозуміти й пояснити, чому молоді хлопці (чому не дівчата?) мали б охоту йти до війська й бажали б вмирати, коли вони звичайно щойно починають жити; чому вони у війську мають слухати наказів людей, які можуть бути дурніші за них; чому вони мають чутися гордими в уніформах, які на них звичайно не пасують? Але це справи другорядні й не суттєві, бо кожна держава мусить мати армію і ми не можемо пасти задніх.
Коли уважно читати історію людства, побачимо, що це ніщо інше, як тільки описи різних боїв, битв, війн; що всі голови держав, політики, посередньо чи безпосередньо, залежні від армії. І як вони усі, не залежно в якій державі та в який час існували й діяли, добре влаштувалися, вважаючи, що військо повинно бути аполітичне й апартійне. Це, правда ні тепер, ні перед нашими часами, не завжди вдавалося, бо в арміях також проходила еволюція, яка часом кінчалася революцією, що, очевидно, залежало від здібностей командира. На світі багато таких прикладів: Цезар став диктатором завдяки побідам своєї армії, Наполеон — королем, Франко — генераліссімусом, а "фрайтер" — Гітлер головнокомандуючим. Такі вожді мають багато користей, хоч би навіть тому, що можуть собі надавати різні відзначення і медалі, не зважаючи на статути різних капітул. На наших очах бачимо, як Іді Амін причіпив собі найвищі відзначення, не тільки свої, але й англійські та німецькі.
В українській історії танож видна така еволюція: армії різних часів прибирали різні форми й виконували різні функції. Наші князі використовували армії на війни із своїми братами, вуйками та іншими родичами. Козаки, які перші завели демократію у свому війську, вибирали своїх отаманів, щоб потім їх скидати, а рівночасно захищали свободу людини, щоб на кінець захищати російську імперію, яка зовсім скасувала права людини. У новіших часах Січові стрільці воювали під прапором австрійського цісаря проти козаків під прапором російського царя, а у найновіших часах український вояк нарешті виринув на міжнародну арену, бо воював не тільки у російській, але навіть польській, німецькій, канадській та американській арміях. Очевидно, що після війни, природнім шляхом, почалися творити різні комбатантські організації, яким важко було договоритися, як мала б виглядати майбутня українська армія. Але тепер усе це поза нами, як В'єтнам поза американцями, й ми можемо спокійно засісти "за круглий стіл" "Вістей Комбатанта", щоб опрацювати організацію, склад, озброєння, впоряд, уніформи й усе інше потрібне для майбутньої української армії.
Але при такому обговоренні насувається перша трудність: від чого починати? Тут аж напрошується починати від того, що найважливіше для армії — від зброї, бо, щоб мати армію, треба її чимось озброїти. Але тепер це коштовна річ. Один танк коштує тепер більше, ніж хмаросяг Народного Союзу, не згадуючи вже літаків чи атомових бомб. Хіба прийдеться починати збірку на новий "фонд української зброї". Але залишім цю справу для наших політиків, а перейдім до інших деталів.
Кожний знає, що кожна армія потребує своєї держави, бо її головним завданням є обороняти кордони своєї держави. Ми бодай у такому щасливому положенні, що маємо "державу" і навіть маємо "кордони", але не потребуємо їх обороняти, бо це за нас робить хто інший дуже солідно — нікого не пускає ані сюди, ані туди. Щоб мати армію, також треба мати вояків, а де ми їх наберемо, коли вони вже служать у "своїй армії" і там навіть займають високі командні пости.
Але не будьмо песимісти й уявімо собі, що прогнози Альмарика і Сахарова сповняться і що ми опинимося у своїй державі із своїми кордонами, що Америка визнає Україну й пришле до Києва, а може і до Львова, свого амбасадора, що Росія стане мирним сусідом, а Польща, Румунія і Угорщина не буде мішатися у чужі справи, й що український уряд (на чолі з ним?) дасть заклик (або наказ) до української патріотичної молоді голоситися в лави Української Національної Армії — але, гов — чому "національної"? Чому не "народної", або "суверенної", або "націоналістичної"?
Далі припустім, що до нашої армії зголоситься більше добровольців, ніж до Української дивізії в 1943 р., що тоді з ними робити? Напочатку їх треба вмундурувати. Але в який однострій — американського, німецького, совєтського чи може іншого покрою? А може прийняти козацькі шаравари й жупани? Вони, мабуть, були б найвигідніші, бо це не тільки добрий й романтичний однострій, але й добрий сховок, наприклад, в шараварах можна носити не один бохонець хліба і немало куль, а жупаном можна не тільки накриватися, але навіть сховати дебелу дівчину. Це дуже спопуляризувало б українську армію.
Після умундирування треба вояків скликати на збірку й номандувати ними. Як збирати цих рекрутів? У один ряд, два, три чи чотири? Здається найкраще буде збирати їх у дві лави, менші спереду, а більші ззаду, бо в такий спосіб ніхто не зможе дуже марнерувати. Згодом має впасти перша команда, яка має привернути увагу рекрутів. Але яка? "Струнко!", "Позір!", "Бачність!" А може прийняти з нової церковної мови — "Будьмо уважні"? А згодом: "направо" чи "вправо", "глянь" чи "дивись" — а може "вліво" чи "наліво"? Треба б звернутися по вказівки до наших науковців, але до кого? До Вільної Академії Наук чи до НТШ, а може до проф. Рудницького? Отже, бачите, скільки труднощів треба подолати, щоб тільни зібрати рекрутів і ними командувати, а де вправи, вишкіл, стріляння, бомбардування, і т. д. і т. д.?
Після кожних вправ вояк (а може боєць?) стає дуже голодний. Харчування в українського вояка дуже важлива й скомплікована справа. Вдома той самий чоловік нормально їсть, може навіть працювати цілий день на одній страві, а піде до війська, тоді відразу його метаболізм перевертається догори ногами — не може наїстися, не залежно скільки й що йому давати. Це ми знаємо з австрійської, польської, німецької та інших армій. Вояки писали додому безупинно: присилайте харчів. Справу харчування ще більше комплікує смак українця. Знаємо, що без голубців, вареників і квасної сметани йому не обійтися. Отже, спершу, ніж організувати українську армію, треба подумати над організацією штабу фахівців від ліплення вареників і голубців, бо без них українська армія стратила б свій національний характер. А проблему залізної порції для вояка, мабуть, і не дасться розв'язати. Дати йому в консервах голубці й вареники, такі як виробляє українська фірма "Ессекс Пекерс" в Канаді, й казати йому їх носити у свому наплечнику як запас на лиху годину, — не до подумання. Який українець це витримає? Вони будуть йому стояти перед очима вдень і вночі, поки він їх не з'їсть. Ми також знаємо, що український вояк різних армій був здібний на найбільші геройські вчинки й акробатичні штуки, щоб тільки дістати додатковий кусок сала.
Тепер повернімся до озброєння і виряду кожного вояка. Найперше треба вирішити, чи нашим майбутнім воякам потрібно буде баґнетів. Думаю, що так, бо ця зброя дуже себе виправдала. Ця зброя мала, й як вояк її причепить, баґнет буде теліпатися коло нього, чи він цього хоче чи ні. Баґнет - дуже корисний прилад, його можна вживати до копання — як наші предки розповідали — бараболі, коли вояк голодний, до чищення черевиків від болота та, якщо його добре нагостити, навіть до голення, коли б у майбутній українській армії забракло американських "бондід" лез. (Треба наперед планувати різні непередбачені видатки.) Другою обов'язковою частиною озброєння мусить бути пояс, бо, якщо буде баґнет, то треба його на чомусь повісити. Пояс, як пише В. Гайке у своїй книжці про Українську дивізію, був також психологічним середником для українського вояка — щось в роді модерного "ел-ес-ді" чи "спід" — він регулював при допомозі пояса ситість. Коли вояк був голодний, він стягав свій пояс на животі на одну чи дві дірки більше — залежно від почуття голоду й величини живота — і чувся ситий!
Шлейки треба рішуче відкинути. Ануж відірветься ґудзик від шлейки чи сама шлейка трісне, що тоді станеться? Очевидно, будуть спадати штани, вояк стратить свою мобільність перестане бути вояком. А тепер щодо кріса. Чи кріс — а може рушниця, карабін, гвинтівка, ґвер? — буде взагалі потрібний у майбутній армії? Мабуть, ні, бо вся зброя буде так змеханізована, завтоматизована, скомп"ютеризована, що буде стріляти автоматично по цілях вдень і вночі, без потреби витрачати час і гроші на кріси. Кріс ще може пригодитися на паради, але без нього можна танож обійтися. У крайньому випадку, для парад можуть служити палиці, як це колись мало спортово-пожарне товариство "Луг" в Галичині.
Може дехто закинути, що при обговоренні даної теми як організація майбутньої армії не треба витрачати паперу на такі дурниці, як тут робиться, але прошу затямити, що з дрібниць складаються великі речі. Ми всі знаємо, що не раз і не два, через якусь дурну шрубку, що коштувала 10 центів, цілий космічний корабель, який коштував мільйони долярів, не міг піднятися в простори. Це також стосується і до армій.
Ми зупинилися трохи довше на вояках, але понад ними є підстаршини (чи підофіцери?), старшини, — нижчі, штабові і вищі — а далі, генеральний штаб та головнокомандувач. Чим вище йти, тим вони більш скомпліковані і більш коштовні, хоч часом менш потрібні. Бо чим вища ранґа, тим краще ці старшини харчовані, краще вбираються, сплять на кращих ліжках, їздять кращими автомобілями, дістають більші платні, не залежно чи вони служать у буржуазній, робітничо-селянській чи іншій народній арміях. Цю проблему в деякій мірі розв'язав Ізраїль, у якій вояк навіть має право назвати свого генерала "сановабич" — по-українському "с.с." — якщо маєте на це причину.. Але в українській армії це не до подумання, бо, по-перше, ми не євреї, а по-друге, у нас, бодай у західній вітці, виявляється велика склонність до титулування і підвищення у ранґах, а по-третє, в нашій мові нема такого відповідного слова, як "сановабич" (тому його вгорі перекладено в скорочені), і наш генерал напевно дуже образився б, якщо його так затитулували. Міг би навіть програти битву, або що гірше перейти до ворога..
Ми також вже згадували, що армії існують на те, щоб воювати. Якщо якась армія довго не воює з ворогом, тоді вона звичайно починає воювати сама з собою: Вона ділиться на фракції, як наша УНРада чи ОУН, і направду починає стріляти таки по своїх вояках — а воювати може за владу, за становища, за ідеологію — за все, що людина може видумати. Якщо прийняти таке положення за правдиве — а його важко збити, бо ми, як колись, так і тепер, маємо безліч прикладів — то тоді пощо втримувати армії? Мабуть, досі майже всі великі мужі, а з ними й менші, вважали, неправильно, що на втримання миру треба сильної армії. Американці навіть вступили в першу світову війну на те, щоб "звоювати" всі майбутні війни. Зате вони мали другу світову війну, корейську, в'єтнамську й що більше опинилися з обмаллю бензини для своїх автомобілів. На це є проста розв'язка: розв'язати всі армії і не буде ному вести воєн.
Мілітаристи й інші політики, а з ними більшість людей, будуть твердити, що така пропозиція — це ніщо інше, ян утопія, нереальність. Це правда, але подорож на місяць також була утопія сто років тому. Проте, найбільшою перешкодою для осягнення цієї мети є сам вдача людини. Така вона вже є, що завжди хоче воювати, як не в армії, то бодай вдома із своєю дружиною чи дітьми. Якщо навіть Господові Богові, який післав на Землю свого Сина з завданням змінити людину й спасти її, не вдалося цього осягнути, то що ми мерзенні можемо зробити. Ми можемо пробувати — а українці це навіть на практиці застосовували й застосовують. Хоч ми самі думаємо, що терпимо на комплекс меншевартости, але коли проаналізувати нашу поведінку, як народу, й його осягнення, ми стоїмо далеко попереду всіх інших народів на світі, і з цього ми повинні бути горді. Ми миролюбний народ. Нікого не зачіпаємо. Коли нам навіть треба було організувати армію, вона була демократична, навіть більш демократична, ніж армії в демократичних державах. І то сотки років тому, ще поки в колисці демократії — ЗСА гуляли свобідно індіяни й не було чорних невільників.
Ми також підсвідомо відчували, що армії завжди воюють, як не з ворогом, то зі своїми. Тому ми вибирали менше лихо й ішли воювати в різних арміях. Це також має моральне виправдання, бо ми завжди можемо сказати — ми не воювали добровільно — нас заставляли воювати наші вороги чи обставини — навіть, якщо ми мали стріляти по своїх по другому боці фронту. Також у нас ніколи не було побіджених, бо ми були у всіх арміях, а одна з них мусіла виграти. Навіть тим українцям, які були в тій армії, що програла, було легше, бо їм в полоні могли допомагати українці з армії, яка виграла війну, як каже наша приповідка "свій як свого вдарить, то бодай скривиться". Отже, пощо нам армій, які коштують багато, приносять клопоти й створюють різні проблеми. Ми у крайньому випадку можемо створити леґіон, або дивізію, або навіть український фронт — це так у безвихідному становищі. Але ми можемо ще дещо більше зробити у цьому напрямі — і то без великих коштів, а саме: вести постійну пропаганду у всіх арміях світу, а особливо у арміях наших сусідів, щоб вояки відмовлялися воювати не тільки з вояками ворожих армій, але й із своїм цивільним населенням, щоб вояки відмовлялися послуху своїм генералам, — хай вони йдуть на фронт і б'ються. Тоді напевно інакше виглядала б інвазія Чехо-Словаччини, а навіть ціла історія людства. А на питання, як мала б виглядати організація майбутньої української армії, є лише одна відповідь: так, як будуть виглядати організації тих армій, в яких українці будуть служити. Українці не повинні турбуватися про майбутні армії, але про те, що вони про себе думають і чого хочуть.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар