ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятниця, 29 квітня 2016 р.

ВІДХОДЯТЬ МОГІКАНИ


Лавро Кемпе                                                                                          

                           2  грудня 1974 р. відійшов у вічність вояк, педагог і суспільно-громадський діяч — Степан Паладійчук.

                           З  відходом у вічність побратима-вояка, Ст. Паладійчука, у моїй пам'яті відтворюються події з-перед 55-ти років, коли я, вісімнадцятьлітній юнак, мав честь пізнати четаря Ст. Паладійчука, у травні 1919 р., у місті Тетієві, Таращанського повіту на Київщині.

                          То були бурхливі революційні часи. Ні одна влада не могла устабілізуватися. Після гетьманського перевороту та по перебранні влади Директорією Української Народньої Республіки, великі простори української землі стали ніби диким полем, по якому гарцювали різні отамани й отаманчики — комуністи, боротьбісти, комбєди (комітети бідноти) і звичайні банди грабіжників, фронтовиків-дизертирів, що засвоїли ленінське гасло: "Ґрабь награблєноє!"

                          Директорія УНР, на чолі з Головним Отаманом Симоном Петлюрою, концентрувала свою увагу на військову організацію на захист важливіших центрів та столиці, щоб протиставитись загарбникам як із півночі, так і зі сходу — червоних комуністів та білих монархістів, собі рідних по крові братів, а наших ворогів, хоча під іншими масками. Свідомий елемент української державности, у самозахисті, творив свої повстанські групи для боротьби з руїнниками. Після розгрому повітової управи м. Таращі, яка була речником УНРеспубліки, — повітовим центром стало м-ко Тетіїв. Тут діяла славна повстанська організація, яку очолював отаман Оверко Куравський. Щоб надати цій повстанській організації авторитету влади, був утворений військовий комісаріят, комісаром якого був капітан Петро Бондаренко, колишній учитель, походив із с. Кошоватої, земляк славного диригента О. Кошиця. Я належав до відділу військового комісаріяту для доручень розпорядків по околицях, розвідки та зв'язковим по організації повстанських клітин.   

                           Десь у першій половині травня 1919 р. комісар Бондаренко представив нам комісара адміністраційних цивільних справ на Таращанський повіт, четаря Ст. Паладійчука, якого приділив нам головний повстанський штаб. По його лагіднім та розсудливім зверненні до нас, про правопорядок державницького закону, почули ми і про справедливість для всіх. Після паради, знайомства з ним, ми, запальні голови, обмінюючись між собою враженням, гуторили: "Який з нього комісар? З його лагідністю і мухи не вб'єш". За тодішніх обставин діяв неписаний закон: "зуб за зуб..." Та згодом, коли ми довідалися, що він, як полонений австрійської армії старшина, у полоні ще від 1915 р. і звільнений револювійними діями у 1917 р. не поспішив до родини в Галичину, а навпаки — увімкнувся в лави борців за Українську Державу, зорганізував уже дві українські гімназії, а тепер призначений повстанським штабом до нас комісаром, — ми набрали до нього пошани й поваги та з великим респектом не називали його інакше як "професор", "комісар". Його адміністраційні розпорядки і відозви — я розповсюджував, де міг.

                          У пам'ять св. п. проф. Ст. Паладійчука не можу не згадати ось такої однієї події, яка могла б закінчитися для нас трагічно — спільною могилою. У серпні того самого року большевицька червона армія, під тиском білоґвардійців-дєнікінців із півдня збоку Криму та Одеси, панічно відступала до Москви, і саме теренами нашого розташування. Із непевних чуток ми знали, що із заходу наступають об'єднані Галицькі та "Петлюрівські" (тоді так казали) військові з'єднання. На змобілізованих наспіх селянських возах нас було біля 60-ть осіб, озброєних рушницями та двома кулеметами. Штаб на двох бричках, — між членами якого був і наш комісар, С. Паладійчук, — вирушив ранком у бік міста Сквири, де за нашими відомостями мала б бути регулярна Українська Армія. Опівдні, із правого боку, появилась якась кіннота — півсотні вершників... Вона раз наближалась, то знову відставала. Не знаючи хто ми, нас не обстрілювали, — то й ми лише підганяли коней бігти швидше. По якімсь часі, раптом кіннота в розсипній кинулась нас атакувати — наші ж кулеметні та рушничні постріли примусили їх завернути за горбок, але по короткім часі вони повним гальопом погналися за нами, і почався змаг прудкости кінських ніг, запряжених у наших возах, та вершників, і це тривало пару годин. Десь надвечір, біля села Татаринівки під Сквирою, наша валка розсипалася полем, а назустріч нам розпочалася стрілянина залеглої за брукованим шляхом піхоти, за нашими плечима напосідає кіннота, а в нас уже і набоїв обмаль... З нашого штабу через далековид пізнали за шляхом перед нами піхоту в галицьких уніформах, яка прийняла нас за ворогів, — бо ми були одягнені — хто в чім міг.

                        На моїм возі був скручений великий прапор, який доручено мені берегти. Малиновий прапор, на тлі якого Архистратиг Михаїл з мечем. Мене щось спонукало той прапор розгорнути та йти у напрямі своїх — у тому ж напрямі, на певну віддаль зліва від мене ішов також наш комісар Паладійчук в уніформі галицького вояка. По нас перестали стріляти свої, а перенесли обстріл по большевицькій кінноті, яку рідкими пострілами обстрілювали і з нашої валки. Кіннота заметушилася, декілька з них ще поґальопувало в нашу сторону, але під рясним обстрілом нашої піхоти швидко завернули і зникли за пагорбами. Була то радісна зустріч із своїми.

                       Пишучи це, я виконую волю покійного Ст. Паладійчука, з яким мав останню розмову у жовтні місяці 1974 р. за кілька тижнів перед його смертю. Дослівні його слова: "Послухайте, друже, я чую, що вже довго не потягну. Прохаю Вас згадати, як прийде мій час, і про мене... Хай знають Таращанці, як хто є ще з них живий, та й свої тут хай знають, що пів серця залишив я там, де кувалась доля України... Бо от я ще недавно листувався із колишнім моїм учнем гімназії, яку я там заложив. Бачите, таки щось із мене залишилося і там... Це мене підбадьорює... та мабуть не надовго..."

                       Згадуючи про це все, думка зупиняється перед загадковістю витівок химерної Долі, — чи Божого призначення?.. — а прощаюсь востаннє аж тут, за океаном у Торонті, у канадійській державі. Його останнє бажання виконую.            
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації