ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 18 лютого 2016 р.

СПОМИНИ ЮНАЧКИ ПРОТИЛЕТУНСЬКОЇ ОБОРОНИ

Спомини

Людмила Яцина

                Читаючи часопис "Вісті комбатанта", я побачила звернення до братчиків-дивізійників писати спогади про ту страшну війну і свою участь у ній ("Хто має писати нашу історію?") і вирішила внести свою лепту у цю сторінку нашої історії. У спогадах дивізійників іде мова про наших хлопців - цвіт української нації, про їхню боротьбу, перемоги і поразки у битвах на шляхах війни, але ще жодного разу я не читала про участь у тій боротьбі прекрасної половини людства - нашого жіноцтва (точніше - дівчат). Саме тому мені захотілося хоч дещо написати про долю так званих Luftwaffehelferin. А я є одна з них.

                  А зараз дещо про себе. Народилася на Київщині у с. Янишівка, Станищенського району восени 1930 голодного року.

                  Ще взимку (до мого народження) ЧК забрала з дому мого батька -"крестьянина-единоличника", якого 8 квітня 1930 року "Особое совещание при коллегии ОГПУУСС", на основі статті "54-10 УК УССР", вислали в концтабір на 3 роки, звідки він уже не повернувся, лише в 1990 р. я отримала довідку про його реабілітацію.

                  Оскільки батька засудили за антирадянську діяльність, то моя мати Андриївська Ірина (вагітна мною) була позбавлена усіх конституційних прав (головне - право на працю) і викинена з власної хати серед зими. Вона змогла взяти з собою лише дитину - мого старшого брата. Куди йти? Що робити? Голод! Та родина і добрі люди допомагали в біді, влаштовували на роботи в інших районах і великих містах. (Мати була вчителькою). Працювала доти, доки не довідувалися органи і звільняли з роботи, їхала далі, змінивши батькове прізвище на своє дівоче. І так безліч разів, аж до 1939 року. На цей час мати вийшла вдруге заміж і поїхала з чоловіком і дітьми в Галичину. Мені тоді виповнилося 9 років. Тут ми легше зітхнули, а коли почалася війна з Німеччиною, мати відмовилася виїздити з Радехова, де ми жили в той час. Не мала охоти їхати назад у "совєцький рай". Та прийшов час, і визволителі поверталися. Мати знала, що чекає нас за "зраду", і ми усією сім'єю вирушили на Захід.

                    Добре пам'ятаю нашу втечу від фронту, їхали ми фірою з Радехова, на возі везли провіянт, до воза була прив'язана корова, бо нас була добра сімейка - аж четверо дітей. Дорогою до Яремча (Карпати) ми йшли пішки, вилазили на придорожні черешні і рвали солодкі ягоди. Коли приїхали в Яремче, то довго довелося чекати поїзда, який би забрав увесь люд, що зібрався тут з усіх куточків України, а народу була маса.

                   Коли підійшли вагони, то ми побачили, з яким комфортом прийдеться їхати - то були відкриті плятформи з низенькими бортами, але усі були щасливі і захоплювали собі місця, бо вже десь під містом гриміли бої, чулася канонада, і совєти мали увійти в Яремче.

                   Мій вітчим - Клименко Андрій - віддав воза з кіньми якомусь господареві, а корову - невідомій жінці, що була тим дуже втішена. Ми ж раділи тим, що поїзд рушив і везе нас у невідоме, подалі від "більшовицького раю". Як потім говорили люди, то був останній потяг з України. З нами у вагоні їхав із Радехова д-р Ваврик, з яким ми потрапили в один табір для втікачів - це Штрасгоф біля Відня.

                  Табір майже під відкритим небом. Коли починала ревіти сирена, сповіщаючи про наліт американських бомбовиків, ми всі бігли ховатися по ровах. І ось тут, у Штрасгофі, а це було влітку 1944 року, до нас, українських еміґрантів-утікачів, звертаються представники німецького вермахту разом з українськими політичними діячами, щоб ми, українські хлопці та дівчата, вступали до війська і йшли боротися проти ворогів українського народу - совєтів. Українські жіночки у військовій формі обіцяли нам, що ми, крім того, будемо вчитися.

                   І я разом зі своєю зведеною сестрою Клименко К. записуємося, додавши собі по 2 роки, у Deutsche Luftwaffehelferin . Мене моя мати записала на своє дівоче прізвище - Андриївська Людмила.

                  Найважче було прощатися з рідними, адже ми - діти (по 14 років), але ми мужньо пішли від батьків, бо в нас була мета - допомагати боротися з більшовизмом, хоч ми ще дуже слабо розбиралися в політиці. Та Україна була у нас у серці, а перед нами виступали свої люди, українці, і обіцяли нами заопікуватися.

                  Настав день від'їзду з Штрасгофа, мати при прощанні плаче, я ж стараюсь бути спокійною, думаю про те, що тепер у мене є ще одна мати - Україна, за яку я йду боротися з її ворогами. Хоч насправді погано уявляла, якою буде та боротьба і що нас жде у майбутньому.
Нас зібрали на пляцу коло якогось адміністративного барака. Тут було багато хлопців і дівчат - українців з цілого краю, нас розділили окремо (окремо хлопців і окремо дівчат) і відразу повезли на вишкіл.

                   Вишкіл я проходила на Помор'ю, але назви табору не пригадую.

                    Коли ж мені довелося читати книгу проф. 3. Зеленого "Українське юнацтво в вирі другої світової війни", то там, на моє велике здивувавння, побачила світлину - юначки їдуть на роботу до бауера, на якій є і я разом із своєю двоюрідною сестрою.


                     А те, що ми їздили до бауера, я дуже добре пам'ятаю. Отож із прочитаного з книжки проф. Зеленого роблю висновок, що то був вишкільний табір у Пютніцу на Помор'ю.

                     Пригадую, як ми жили в таборі у бараках, як вперше побачила двоповерхові ліжка. Дисципліна була військова. Усе нам подобалось. Із наших командирів, на жаль, не пам'ятаю нічиїх імен, крім одного імені пані Стефи, яку ми усі любили, бо вона нам - дітям була як мати.

                     А що запам'яталося з вишколу? В першу чергу - то новенька військова форма, усе з доброго сукна дуже гарного кольору, як носили німецькі летуни, а через плече - шкіряна торбинка для різних особистих паперів та інших речей.

                    Оскільки я приїхала з Радехова Львівської области, то це і була моя домашня адреса, а раз я з Галичини, то отримала таку відзнаку: синьо-жовтий ромбик на шапці і золотий левик на голубому фоні на рукаві.

                    У вишкільному таборі дівчата з Галичини трималися разом, а з східної України - окремо від нас. Тут нас учили марширувати, робити різні повороти стоячи і на ходу, співати маршові пісні (переважно німецькі), а про навчання ніхто й не згадував. Та ми і не дуже рвалися до науки - звісно, діти. Як довго проходив вишкіл, не пам'ятаю, знаю, що в той час і їздили ми до бауера на роботу - копати брукву.

                  Через певний час нас забрали звідси і відвезли до Дюсельдорфу. Нас поділили на групи і розкидали по Німеччині. Одні потрапили до проти-летунських гармат, інші - до прожекторів, а ми - до Nebelgeraette
.
                    Біля Дюсельдорфу був невеликий лісок, у якому розкидані на певній відстані бараки. Наш барак був на краю лісу, недалеко від німецьких будинків. Біля нас в окремому бараці жив наш "учитель" - старенький німецький солдат, якого ми звали Vater (батько).

                    Нас було четверо: Андриївська Людмила, Клименко Клара, Сидорчук Ася, Стефа (прізвище вже забулося). Доля звела нас чотирьох, і ми були разом аж до кінця війни, разом і вернули додому. І аж тут, у Львові, ми дізналися, що Стефа й Ася були єврейками, що жили під українськими прізвищами, і що наші українці віддали їм свої документи, з якими вони виїхали до Німеччини, а щоб там їх не впізнали, вони записалися до вермахту. Та дуже скоро вони обидві виїхали до Ізраїлю, і наш зв'язок перервався, а дороги розійшлися назавжди.

                     Та знову вертаюся до Дюсельдорфу. Неподалік від нашого лісочка був невеликий завод - Duesseldorfworke , а що там виробляли нам ніхто не говорив, а нас то не цікавило. Навколо заводу були розміщені Nebelgeraette, (апаратура для димових завіс) які ми повинні були обслуговувати під час повітряних рейдів американських літаків. Наш Vater навчив нас за один день вводити в дію оті апарати, щоб задимлювати завод.

                    І ось реве сирена, ми всі четверо натягаємо величезні ґумові фартухи і рукавиці і біжимо до своїх апаратів, а скільки їх припадало на одного, вже не пригадую, знаю, що багатенько, бо кожна з нас несла з собою цілу в'язку "дюз" (Duze) (насадка ґвинтиками, з маленькою дірочкою посередині). Ці "дюзи" ми вкручували на кінець трубки, а над нею трималася невелика металева (мідна) "тарілка". Трубка була вмонтована в бочку з кислотою, до якої приєднувався балон з газом. Коли відкручуєш балон, газ іде в бочку і виштовхує кислоту в трубку, а на кінці трубки "дюза" розсіює кислоту, утворюючи туман.

                  І так над нашими головами ревуть літаки, гуде сирена, падають бомби, а ми - діти - летимо від одного пристрою до другого, третього, а коли в першому забилась "дюза", вертаємо назад і міняємо іншу начищену до блиску, і знову біжимо далі й далі. Оце таке наше життя. Хтось під час алярму біжить у бомбосховище, а ми - під бомби.

                 Правда, було іноді й без бомб - пролетять літаки над головою і понесуть свій смертоносний вантаж на чиїсь інші голови. А тоді, коли літаки вже обминуть нас, закінчується алярм, ми вимикаємо всю апаратуру, великим ключем викручуємо обережно "дюзи" (щоб не обпектися кислотою), ґумовими рукавицями кидаємо "дюзи" у відро з водою і несемо в барак, де знову начищаємо їх до блиску. Потім чекаємо наступного "Bombenangriff" (бомбардування). А було так по кілька разів денно, було й вночі. Але ми не жалілися, бо, фактично, не мали кому та й знали свій військовий обов'язок. Із українського командування нікого не бачили, та й хто міг нас знайти в тому Богом забутому лісі.

                 А ще хочеться згадати про харчування. Добре пам'ятаю чорну ячмінну каву, яку нам звідкись приносили щоранку, а ще трошки хліба, маленький кусник марґарини (рідко - масломед) чи мармоляди. На обід була ріденька зупа, дві бульбини в лушпині і з мику якась підлива. На вечерю знову кава і ще, мабуть, щось, чого не запам'ятала дитяча голова. Іноді німці, місцеві жителі, запрошували нас в гості і частували яблуками. Але якось пізно восени забирають нас усіх, завантажують у вагони, і ми їдемо, а куди - невідомо. І знову сирени, поїзд зупиняється, а ми врозтіч, падаємо, тиснемося до землі, щоб вона, матінка, нас заховала від смерти. І все це в 14 років. Аж ось пізно вночі говорять нам, що приїхали в Коблєнц. Людей багато, але ми четверо тримаємось вкупці. Оселили нас майже над берегом ріки Рейн, за якою видно Францію. Місто гарне, але зруйноване. А що ми тут будемо робити? Роботи немає, все розбомблено. Мешкаємо в школі, разів 5-6 за ніч біжимо у бомбосховище, вдень - те ж саме. Стомлені, невиспані. Так було кілька днів. Та однієї ночі ми не захотіли бігти у бомбосховище. І раптом полетіли на місто бомби, ми кинулися з верхніх поверхів вниз, а далі земля гуде, гойдається під ногами. Хтось один побіг у сховище, але не добіг, упав мертвим (так нам сказали). Усі попадали на підлогу чи цемент, стали молитися. Зрештою, молились не всі, хто й плакав, а хто й лаявся. Раптом будинок захитався, і одне "крило" обвалилося - туди впала бомба. То було пекло. Після того ще кілька днів ми справно бігали до сховища.

                 Оскільки для нас у Коблєнці уже не було що задимлювати, нас знову кудись везуть. На місці виявилось, що це Тюринґія. Нашу нерозлучну четвірку оселили знову разом в одному бараці над самим берегом водосховища (чи озера) на річці Заалє, де була збудована електростанція, яку ми повинні задимлювати. Тут уже ні разу не падали бомби нам на голови, літаки несли свій смертеносний вантаж над нашими головами кудись далі. Але ми справно затуманювали нашу електростанцію (Saalletahlspare) аж до приходу американських військ.

                 Та їх прихід був громом з ясного неба, наш командир-німець сказав: рятуйтесь, як хто може, а сам щез. Була весна, тепло, ми поскидали свій одяг (шинелі, кашкети, торбинки), самі побігли в село, де ми бували не раз, і нас німці вже знакли. Жителі с. Ремптендорф переодягли нас у цивільний одяг і порозбирали по своїх домівках. Так я опинилась у сім'ї пекаря п. Ніцше, у якого пробула до самого від'їзду додому. Цій сім'ї допомагала, як могла, і в пекарні, і бавити маленьку внучку пана пекаря.

                   Через якийсь час хтось нам сказав, що американці дозволяють українцям із Галичини (хто хоче) їхати додому - і ми всі четверо знову разом пішли записуватися на виїзд. Нас ніхто нічого не запитував, не записував, посадили нас на авта і відвезли у якесь містечко, а звідти відразу повезли в зону совєтів - Марієнберґ. Тут був збірний табір, зібралась маса народу, усі хочуть додому, а ми хочемо до своїх батьків.

                   Але яке було велике розчарування, коли з величезними труднощами я добралася додому, до Радехова, а батьків немає. Вони, маючи добру "совєтську" школу, не повернулись в Союз, а кинулись шукати нас у Тюринґії, та не знайшовши, жили в таборі для емігрантів, а згодом виїхала в США. Про це я вже дізналася випадково аж у 1958 році.

                   Коли ж я приїхала в Радехів, мене взяла до себе моя братова Стефа Лотоцька (дівоче прізвище), брат мій Анатолій у той час був у совєтській армії, його забрали росіяни до війська, як захопили Радехів. Тут довелося мені шукати роботу, бо хто у такий важкий повоєнний час буде мною опікуватися. Не пам'ятаю, як мене приписували в Радехові, знаю одне, що ще в Марієнберзі (Німеччина) змінила прізвище матері на прізвище свого батька, добре, що ніхто не питав про документи. Я казала, що працювала в пекарні. Ніхто не видав, ніхто не продав, а коли мій брат звільнився з війська, то послав мене в школу вчитися. І, дякуючи йому з дружиною, я закінчила школу, а згодом інститут. Усе життя пропрацювала вчителькою української мови та літератури (більше 30 років). За той час вийшла заміж, виховала двох дітей, маю двох онуків. Живемо з чоловіком за пенсію, допомагаємо чим можемо дітям, онукам.

                    Хочу вернутися трохи назад, до розповіді про своїх батьків. Вони оселилися в США в Рочестері, мати там працювала вчителькою в суботній українській школі, куди її порекомендував один знайомий дивізійних з с. Тетевчиці Радехівського повіту, де колись під час німецької окупації мати вчила дітей. Після Рочестера вона переїхала на Флориду, де прожила зі своїм другим чоловіком аж до смерти. Там вони обоє і поховані.

                  А ще хочу додати до всього описаного про своє життя "в підпіллі". Ніхто, крім брата і братової, не знав про моє перебування в організації українського юнацтва, і моя сім'я була дуже здивована, коли я їм розповіла про своє життя. А це сталось аж тепер, коли Україна стала самостійною державою.

                  І, нарешті, мені хочеться звернутися через Ваш часопис до представників української діяспори, можливо, хтось знає ще живих жіночок - колишніх юначок, що були десь зі мною на вишколі (у Пютніцу), може, хтось пам'ятає і нас, наймолодших, що готові були боронити Україну далеко за її межами. Мені дуже хочеться навести контакти з подругами по службі, може б ми і впізнали одні одних. Будучи дійсно ветераном другої світової війни, я навіть не маю документів, підтверджень, хоча й писала навіть в Німеччину, в архів-розшук, але відповіді так і не отримала. Дуже прошу Вас, юначки, відгукніться на таку адресу:

                Львів, 290005, вул. їв. Франка, 11, кв. 8  
                Яцині Людмилі (Андриївській)


Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації