ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 28 березня 2015 р.

ДАНИЛО ШУМУК: "ЗА СХІДНІМ ОБРІЄМ"

ОДНЕ ВИДАННЯ - ДВІ ОПІНІЇ

Мирослав Малецький  
   
                      З нетерпеливим очікуванням та посиленим заінтересуванням сприймаємо кожне видання чи перевидання творів дисидентського руху в Україні. Вони для нас — від Симоненка, через шестидесятників, Сверстюка, Дзюбу до Мороза — є виявом живучости українського народу, показником думок, нових методів боротьби, а тим самим скріплення надій на успішність змагань. З таким наставленням ми забиралися до читання спогадів Д. Шумука "За східним обрієм". Треба признатися, що ці спогади читаються цікаво, так як читається інтересну повість.

                      Спомини учасників і сучасників є джерелом для досліджування даної історичної доби. По своїй суті, спомини є завжди більш або менш суб'єктивними. Одначе, вони втрачають свою історичну вартість, якщо їх суб'єктивна односторонність деформує дійсність, відому нам вже з інших джерел. До цієї категорії ми зарахували б тут обговорювану книжку.

                     Шумук пише про період часу (друга світова війна, переживання в совєтських концтаборах 1950-60-их років), про який сьогодні можемо найти на видавничому ринку поважну літературу своїх і чужих авторів. І саме конфронтація різних публікованих поглядів наставляє нас скептично до "філософських" міркувань автора та виказує тенденційність його висновків. Це останнє вважаємо за важливіше й тому спростовування історичних фактів не є темою цього допису.

                    Очевидно, ми проти "забронзовування" нашої історії. Історичні факти треба висвітлити з їх добрими й злими сторонами, треба спокійно проаналізувати наші спроби й невдачі у світлі історичних фактів, бо тільки при допомозі таких методів уникнемо повторення похибок минулого в майбутньому. В природі існує широка скаля красок, тому реляції Шумука в біло-чорному аспекті нас не переконують.           

                     Автор, колишній комуніст, засуджений польським судом, в час другої світової війни пристає до українського визвольного руху, співпрацює з ним в ролі політичного інструктора, відтак попадає в систему совєтських тюрем і лаґерів. В наслідок пережитого, автор виявляє себе зневіреною людиною, а його рефлексії гіркі й безперспективні. Мабуть, він по своїй вдачі скорий до розчарування в приватному й громадському житті.

                     Зневіра автора в комунізм, після конфронтації його теорії з практичною дією у формі російського большевизму, зрозуміла й не вимагає коментарів; що більше, вона навіть не оригінальна, бо в цю доктрину зневірилися тисячі її палких теоретиків і визнавців, не згадуючи вже про мільйони, яким доводиться переживати сумну дійсність "народних демократій".

                     Ідейні заложення українського визвольного руху, а зокрема його ініціятора й носія ОУН, мусіли бути відомі Шумукові. Він же був у цьому русі політичним виховником. А щоб когось переконати, особливо якщо йдеться про членів революційного руху, треба насамперед бути самому впевненому й вірити в слушність голошених ідей. Хіба що автор "виховував" з коньюктури, то тоді нічого дивного, що виховувані Шумуками члени підпілля поводилися так, як він їх сам далі описує.

                    Автор не продумав до кінця ідей визвольного руху, бо, обзнайомившись з постановами 3-го Великого Збору ОУН, з плятформою УГВР та з писанням політичних публіцистів підпілля, автор не міг не добачити в них відходу від монопартійности; прийняття демократичних принципів та справедливої соціяльної програми. Вислід війни перервав практичну реалізацію ідей визвольного руху, тому Шумук не мав можливости сконфронтувати їх з практичним продовженням в життя і цим розчаруватися. Виглядає, що його зневіра й гіркість спираються на випадках надуживань поодиноких членів підпілля, зокрема Служби Безпеки. Ми свідомі цих надуживань, неоправданих децизій, несправедливих акцій. Але яка революція, яка війна обійшлася без згаданих ексцесів? Війна чи революція — це винятковий стан і в наслідок цього контроль виконавчого апарату послаблений. А чи надуживань нема навіть в найбільш демократичних суспільствах, та ще до того в мирний час? Очевидно, ми цих явищ не оправдуємо, але ми далекі від того, щоб разом з Шумуком на підставі цього осуджувати цілий визвольний рух. Нам дивно, що автор в час своєї діяльности в визвольному підпіллі зустрічав тільки таких провідних його членів на різних щаблях організаційної ієрархії, яких амбіції, жадоба влади та негуманність далеко перевищували їх ідейну настанову.

                     Це саме відноситься й до його зустрічей з людьми цього ж руху в системі совєтських тюрем і концлаґерів. В його описах — це майже поголовно "горлорізи" з домінуючим гоном до заспокоєння свого перебільшеного "я", люди без характеру і принципів. Не перечимо, що, мабуть, і такі типи траплялися. Коли, одначе, візьмемо цілість і хоч би тільки на момент хотіли повірити Шумукові, то де тоді знайдемо місце в історії для леґіонів відомих і безіменних борців української революції, які життям заплатили за вірність ідеї або рештки тих, які ще досі караються по концлагерах "Архіпеляґу Гулаг"? А про них, про їх поставу, ідейність, незламність та свідомість своїх цілей маємо свідчення очевидців і співучасників не тільки своїх, але також чужих.

                      Тенденційність автора в осуді визвольного підпілля навіть не прихована, вона може найкраще виявляється на кінцевих сторінках його споминів. Шумук, зневірившися в комунізмі й в ідеях українського визвольного руху, уявляє себе гарнодухом, який шукає в світі абстрактної правди та абстрактного справедливого суспільного ладу. Ще трохи приманює його демократія, хоч він цього поняття не уточнює. Він нам нагадує такого українця, який ніколи не продумає діла до кінця, чи це є з інтелектуального лінивства чи просто з неохайности: захопиться, спалахне, розчарується і згіркне. В час першої світової війни соціялісти всіх народів зброїлися, наші в той час розпускали військо додому, очевидно, не додумалися, що проведення в життя ідей вимагає реальної сили.

                    На закінчення варто навести розмову Шумука із своїм таборовим товаришем Пащаком. На твердження Шумука, що існують ще Світличний і Дзюба, що "вони ніколи не були політикантами", що "це дуже інтеліґентні, талановиті і скромні літератори, які, керуючись почуттям громадського обов'язку, виступали на захист рідної мови, рідної культури та елементарних прав людини висловлювати свою думку в питаннях громадського життя" (ст. 445). Пащак стверджує: "Та "машина" (Москва — примітка наша) розчавила Центральну Раду у двадцятих роках, та машина розчавила весь націоналістичний рух у другу світову війну, вона розчавить і їх. Людям основне — добре поїсти, одягнутися, випити". Отже, українські дисиденти — це абстрактивні фантасти, одинока реальна сила — це московська "машина", перед нищівним діянням якої ніхто не встоїться. Весь опір зайвий. Якже ж ці слова нагадують нам нотки погано награної і вже до знуду зіграної пластинки.

                    Спогади Шумука тенденційні, вони односторонньо викривляють історичну дійсність. Очевидно, в демократичному суспільстві можна писати, можна видавати й перевидавати книжки по своїй вподобі. І якщо спогади Шумука дозволять нам знайти причини наших невдач, в першу міру в людях типу автора, в їх характері та настанові — тоді вони свою мету осягнули.                                                            
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації