ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятниця, 6 лютого 2015 р.

ПРИЧИНОК ДО ІСТОРІЇ УПА

 Мирослав Онишкевич-Орест
Командир Групи "Сян", УПА    
                            

    (Закінчення)


                                                                                                                                          28 січня 48

Дорогий Приятелю!
           
                    Щож зробити з моєю натурою: люблю багато писати і то широко і вичерпно! Командир Богдан зараз таки відшукав хірурга доктора Я. та подрібно розказав йому про рану та стан здоров'я командира Галайди. "Ну, нічого, нічого, приготовимо, що можливе, а там далі побачимо, як привезуть самого раненого" — відповів доктор Я. З тим відійшов приготовляти все потрібне на приняття раненого. На гаївці "Зелена" рух, але не той, що був перед відходом на Острів. Рух немалий, метушня велика, але якось всі ходили мовчки, мало що один до одного говорив. У всіх видно одна думка: командир Галайда ранений, а може вже помер, не живе?! Але проте кожний робив своє: кухарі варили страву для змореного вояцтва, фірмани чистили, поїли чи годували коней, то знову інші чистили свою зброю, виряд, чи знову декотрі ішли на стійки, стежі. Бож, як той каже: "Живий про живе думає, гадає". В самій гаївці "Зелена" випорожнено одну кімнату зо всякої зброї і вояцького виряду та інших річей. Щоб, як привезуть раненого Галайду, якнайменше людей туди входило, щоб не закаламучували спокою раненому. В двох печах тої кімнати палилось. Мусіло бути тепло, якнайтепліше — таке зарядив лікар Я. — Тим часом сотні Ема і Бродяги разом із раненим командиром, переслідувані німаками, задержались в Вановій на відпочинок. Військо розквартировано по хатах, щоб там відпочити дещо та в гостинних господарів покріпитись дещо по цілоденній майже "войні". Раненого командира Галайду занесено також до хати. Його ні на крок не відступав лікар Б. Він що якийсь час впорскував раненому якісь застрики. Командир Галайда був зовсім притомний. Казав собі прикликати священика. Довго за ним не треба було шукати. Він був таки в тому селі. Прийшов, висповідав раненого, так як той собі цього бажав. Аж, коли вже сонце зайшло, дві сотні враз з раненим Галайдою вирушили з Ванева в ліс до гаївки "Зелена". Хоч близька була це дорога, то все таки згадані сотні прийшли на гаївку вже таки добре увечорі. К-ра Галайду знесли полегеньки до приготованої для нього залі. Лікар Б. зараз таки підійшов до хірурга доктора Я. і розказав йому докладно про стан раненого Галайди. Той тільки покивав головою, нічого не говорячи. І зараз таки, коли Галайду положили на призначений для нього тапчан, пішов його оглядати. Лікар Б. пояснив, що інших ран, крім тої, що дістав під костелом — к-р Галайда не дістав. Доктор Я. почав розбирати раненого з усієї горішньої одежі. Показались голі груди, перев'язані впоперек бандажами. Вправною рукою доктор Я. при асисті лікаря Б. почав розбандажовувати. Аж нарешті розкручено дорешти бандажі. На лівій груді вище грудної клітки заблищала маленька червона плямка, мов оса вжалила. "Це туди влетіла куля" — кинув лікар Б. Скантовано раненого на правий бік. І там, на плечах показалась властива рана. Нижче лопаток по самій середині на пів кулака завелика діра! Це тудою виходяча куля вирвала м'ясо разом зо стрижнем. Доктор Я. зразу помацав за ноги. Вони мов неживі вже, зовсім зимні були. "Так, параліч ніг уже дістав! Як пережиє 24 години, буде жити" — завирокував доктор Я. І за хвилинку докинув: "Гріти воду, вливати в пляшки і ними огрівати постійно ноги раненого". Санітарка Зірка пішла виконувати зарядження доктора. А тим часом доктор Я. почав щось шептати з лікарем Б. Чути було лиш час до чосу якісь латинські слова. І за хвилину лікар Б. вже заварював стрикавки. Готовився новий застрик для раненого. По впорскненні застрику, забандажовано наново рану Галайди, пляшками з теплою водою пообкладано його ноги. Все це вплинуло, що ранений заснув. — Командир Богдан вийшов з кімнати раненого, пішов до сотенних. Стрінув їх таки зараз на подвір'ю гаївки. "Як з раненим, що з ним?" — таки зараз обкидали вийшовшого командира сотенні. "А, наразі не найгірше. Доктор Я. сказав, що як видержить 24 години, то буде жити" — заспокоїв командир Богдан цікавих сотенних. "Але до речі — добавив  Богдан  —  командирі  М.  і  Корсак  вертайте  до своїх місць постою разом зо сотнями, бо тут нема місця для всіх. Вояство потребує відпочати, а перед ним чейже немалі труди та несподіванки. Мусимо чим скорше рушати в той рейд по Холмщині. Отже ідіть до своїх місць постою, хай хлопці відпочивають, а завтра на годину 8 рано приїжджайте самі з іншими на останню відправу перед рейдом на Холмщину". "Так є" — а пізніше: "зголошую свій відхід" — поодиноких сотенних, закінчили побут сотні Ема і Корсака на гаївці "Зелена".

                       На гаївці остався лиш сотенний Бродяга зі своєю сотнею. Там теж залишились командири: Богдан, Влодко, Лисай та оба лікарі, хірург Я. і лікар Б., та більшість санітарок. Коли командир Богдан ввійшов знову до кімнати раненого, вкручена лямпа та притиснений палець до уст доктора Я. попередили його, щоб тихо заховувався, бо ранений дальше спав. І дійсно, високо піднімаючі груди раненого свідчили, що він спить глибоким, таким потрібним йому сном. Усмішка радости виступила на лиці командира Богдана. Він почав вірити, що командир Галайда таки виздоровіє! До командира Богдана підійшов навшпиньках доктор Я., взяв його під руку та вийшов з ним з кімнати. "Вам треба також відпочати. А то ви ж цілий мокрий! Певно ще і не їли! Так не може бути!


                                                                                                                                         7. лютого 48
Дорогий Приятелю!

                       Знову пишу до Тебе, а Ти до мене досить рідко. — Думки бігли до впавших вже братів за Україну, до нещасної матері, що стільки перетерпіла, до інших, що невідомо чи живі, до покійного батька, що передчасно через своїх синів пішов до гробу... про все, про все нараз думалось, щеміло серце, боліла душа. З одного боку про родинні справи, а з другої сторони про нарід свій, про його долю, про Україну. І він з того всього, мов той туман, давав робити з собою, що хто хотів!

                        Доктор Я. поклав командира Богдана на попередньому місці спання. Перетомлене тіло потребувало відпочинку. Та мимо того він довго не міг вснути. Роздумування, думки не давали відпочати. Та вкінці перевтома взяла верх і командир Богдан знову заснув. На дворі вже сіріло, коли він відчинив очі. В ту ж саму хвилю пробудився і ранений Галайда. "Богдане, Богдане" — шепотів він. Командир Богдан підійшов до нього, клякнув біля тапчана, якусь хвилинку-дві дивились один на одного мовчки. Змалечку росли разом, виховувались під одним дахом — тож навіть поглядом розуміли один одного. Вкінці Богдан: "Сьогодні на 8 заповів я відправу командирів. Це повинна бути остання перед вирушенням на Холмщину". — "Добре зробив ти. А де вона має відбуватися?" — питав командир Галайда. "Тут на "Зеленій" — інформував цікавого Галайду командир Богдан. Очі раненого зайшли сльозами. Силуючись здержатись від плачу, він просив: "А я буду на тій відправі? Зроби так, щоб я міг слухати Вашу нараду!" "Добре, щось подумаю над цим" — говорив повільно, якось так нерішуче командир Богдан — а по хвилині надуми додав: "Добре! Ми внесемо сюди стіл, крісла, будемо тут відбувати ту відправу, а Ти, лежачи будеш прислухуватись їй!" — "О, так, так, зроби так! Я тебе прошу — мало не вискочив з радости командир Галайда. — Іди, іди вже це підготовляти, бо восьма година недалеко".

                          Командир Богдан пішов до кімнати сотенного Бродяги. За ним, як тінь, доктор Я. "Що то Ви з братом договорились, що він так радо відпустив Вас від себе?" — трохи нахмурено урядово питав командира Богдана доктор Я., коли оба знайшлися в кімнаті сотенного Бродяги. "Ну, хоче прислухатись відправі старшин, тож я обіцяв, що ту відправу зробимо в кімнаті, де він лежить", — відповів, нічого не підозріваючи, командир Богдан. "Як Ви сміли на таке згодитись! Ви ж знаєте, що ранений потребує якнайбільшого спокою. Він не сміє хвилюватись, денервуватись", — правив зіритований доктор Я. "Не сміє багато думати, глибоко думати. Як Ви це все тепер відкличете? Як це зробите, щоб його якнайменше вразити..." і так дальше і таке інше — виводив видно стурбований тим всім доктор Я. "Як не можна, то не можна. Якось то постараюсь вияснити йому. Я думав власне навпаки. Якщо він буде прислуховуватись нашій нараді, то це дасть йому заспокоєння. А Ви кажете інакше! Ну, трудно, за Вами слово!" — втихомирював поденервованого доктора командир Богдан. А за хвилину додав до сотенного Бродяги: "В такому разі, друже сотенний, приготуйте кімнату в тому другому будинкові". — "Так є! Зараз дам розпорядження!" — відповів сотенний і вийшов з кімнати.                                                                           

                   Командир Богдан вийшов теж. Пішов до раненого Галайди. Той лежав, як звичайно, — горілиць — очі мав замкнені. Але, почувши кроки легко ступаючого Богдана — відкрив повіки. Значить, не спав. Командир Богдан знову клякнув побіч його тапчана. "Ну, щож, як почуваєш себе?" — не знав, як почати розмову командир Богдан. "Слухай — задумано дивлячись очима в невідоме, говорив Галайда — Ти пам'ятаєш, що я Тобі колись говорив перед операцією кишок у Раві, пам'ятаєш, що я хотів би бути похований в Угнові і то коло Іваська. Пам'ятай же про це і тепер!" "А що Тобі до голови прийшло! — командир Богдан каже — хіба ж Ти збираєшся умирати чи що? Знов Ти, як і тоді, мов дитина. Говорив Ти і тоді такі нісенітниці, а вийшов ціло якось, то й вір, що й тепер так буде!" "У-у-у — ні!., покручував головою Галайда
—  тепер вже ні! Ноги! ноги!" І закрутились сльози. "Може —  шептав смутно жалібно Галайда — може... Якби так в мами, під її опікою — може!" І так і голосно захлипав.  "Ех, говориш таке! — старався заспокоїти його Богдан. — Заспокійся! Не зворушуйся. Чейже знаєш, що Тобі потрібний якнайбільший спокій. Всякі зворушення тільки погіршують Твій стан здоров'я. Підкріпнеш трохи на силах, то й до мами завеземо Тебе!" — Галайда слухав уважно, вдивляючись куди то туманними очима повними сліз — а командир Богдан далі правив: "Тільки заспокійся, не зворушуйся, а все буде добре! От бачиш доктор Я. навіть не дозволяє, щоб ми робили відправу в твоїй присутності!" — "Так каже доктор Я.?! — здивовано спитав Галайда. — Як так, то трудно! Робіть це інакше! Але я Тебе прошу: Ти мені розкажеш докладно про все, що ви говорили — правда?!" — Як дитина благально просив к-р Галайда.  (Не зашкодить тут пояснити, що в доктора Я. Галайда вірив наче в Бога, о цеж він йому тому дев'ять місяців врятував був життя, проводячи вдатно операцію кишок). — "Алеж розуміється, що так! Певно! Може навіть що якийсь час буду приходити інформувати Тебе про перебіг нарад!" —  говорив Богдан врадуваний тим, що ранений не налягає, щоб таки в його присутності відбувалась відправа.  "Певно, що так. Я тобі з дрібничками, в детайлях, все переповім. Навіть, як — рипнули двері, ввійшов якийсь вояк, — к-р Богдан, тільки кинув туди очима і дальше говорив — навіть, як треба буде, то й прийду до Тебе за порадою!  Не клопочись тим! Про все, що ми задумуватимемо, чи робитимемо Ти докладно будеш поінформований" — Ще хотів щось говорити к-р, Галайда перебив йому: "Ну, ну йди вже! Там знать прийшов хтось. Певно вже поз'їздились сотенні. Іди, не барись!" — К-р Богдан, відходячи від раненого, довго вдивлявся йому в лице. При тому ішов декілька кроків назад. Аж вкінці енергійно скрутив направо та пішов до вихідних дверей. Стиснуті зуби і п'ястуки свідчили, що він таки ще щось не доказав раненому. — До побачення!  Сл. К.

               
                                                                                                                     8. лютого 48

Дорогий Приятелю!

                      Пишу до Тебе кілька слів. Чи цікавитиме Тебе моя писанина — не знаю. Дорогий Тарасе, для Нього, для свого народу, за край! Ти не знав на протязі свойого життя, що таке особисте щастя, приватне життя, приємності, вигоди цього світа! Твоє життя тернистою дорогою пробігало, у вічній боротьбі, змагу за краще завтра рідного народу. "...Не раз Ви валялись по тюрмах брудних..." О, це правда, цілковито підходять ці слова до Твоєї минувшини. Ти справді не раз скитався по ворожих тюрмах. Два рази "гостили" Тебе Бриґідки, бачив Ти похмурі Вронки, Равіч, та осоружньо брудні Сєдльце. Німецький арешт у Житомирі Тебе теж не оминув. — І ще інакше, іншою мелодією, іншими словами прощав впавшого Героя партизанський хор. "Коли Ви вмірали" — неслось лісом. І гейби для втихомирення, для заспокоєння душі Поляглого співалось у цій пісні "спіть, хлопці-молодці, ми гостримо зброю і все є готові до бою". Можеш спати спокійно командире, дорогий Тарасе! Ми будемо вірні Твому заповіту! Твоїм словам! Ми вже нагострили зброю, ми вже є "готові до бою". І підемо сміло до того бою, підемо в рейд по Холмщині, що Ти його сам заплянував, і виконаємо гідно своє завдання. Не посоромимо пам'яті про Тебе, не скривимо Твоєї віри в остаточну перемогу! — А по кожній з тих пісень таки — "Со святими упокой" лунало лісом. Цю молитву найчастіше співав партизанський хор. Хотіли доконче впросити відпроваджуючі на вічний спочинок Галайду, щоб Бог, щоб Всемогучий Христос прийняв "душу раба свойого" і дав йому "жизнь безконечную", де нема "ні болізни ні печали". Сніг наче щораз то грубшими платами падав, мороз таки добре тиснув, а місяць цілою своєю повністю світив. Вітер таки ні раз не шелеснув верхами високих дерев. Довгий похоронний похід посувався повільно, в такт маршових жалібних пісень! Треба було добрих два кілометри промаршувати, щоб дійти лісною дорогою до краю ліса, від села Тяглова. Хоч лісна дорога була таки досить широка, проста мов лінія, але проте прикра, тяжка для машеруючих, зосібна тих, що несли трумну з тілом покійного. Часті вибої, та висока а тверда замерзла груда повинна була знеохотити друзів, що аж такий шмат дороги несли Впавшого на плечах. Однак інакше було на ділі! Зміна скоро підходила. Щораз то свіжих шістьох рівних, дужих плечей рвалось змінити несучих. Та ті не дуже радо давали змінятись. Ще трохи, ще дальше, ще хоч два кроки хотілось мати на своїх плечах дорогого, любленого всіма командира Тараса-Галайду. Аж вкінці перед повільно посуваючим походом таки на добре замайорів край ліса. І могутнє "Ой там попід лісом" — струснуло повітрям. Це так вдатно підібрав сотенний Корсак маршово-похоронні пісні. "...І на руках своїх могучих Отамана несуть!" — греміла пісня лісом. Голосили на цілий ліс, на цілу околицю, на весь край зболілі від жалю повстанські серця! "І знову хмари потемніли, а зо сходу йде туман" — прямо кричали під небеса партизанські хористи! Що то буде, як то буде! "Зо сходу йде туман!" — а Тебе, незаступимий Командире, не стало в живих, нема між нами! Хто ж поведе нас, хто загріє до бою, хто краще потрапить ставити опір тому "туманові", ніж Ти, що стільки літ боровся зі всякими "туманами", мав стільки практики в різних найприкріших ситуаціях у підпіллі, "скажи, скажи, чого ж задумавсь, скажи наш отамане" — співалось дальше в пісні. Чи ж не було чого задуматись в останній хвилині життя покійному командирові Галайді?! Чейже він знав, що тільки один Острів з намічених плянів зліквідовано, а осталось ще більші до зроблення! Перед курінем чекав невідомий рейд по Холмщині. З ним партизанські труди, невигоди, марші, бої, а з ними ранені, погибші, похорони... Та все то дурниця! Все то, здається, легше перебулось би, якби та задума к-ра Галайди не була остання! Коби ми оце були його не в останню дорогу відводили на вічний спочинок. А коби то він був нас провадив. Хочби навіть в гірші невигоди, в незнать який невідомий край. А так: нема його, не стало, не поведе більше... і серце мало не луснуло з болю, з жалю.              

                          І зараз таки на відраду, на потішення другий якийсь голос кричав, грімко рипів словами самого Галайди: "Ми скала, ми граніт... ми мусим побідити, мусимо видержати до побідного кінця!" — Друга стрічка тої ж пісні інші картини навела перед очі машеруючих. "Як вийшли, вийшли на край ліса, сказали сотню стань..." І дійсно почесна чота дійшла до краю ліса і станула побіч, в дволаві. Нарешті й трумну донесли до краю. Хор скінчив свою пісню. Священник почав співати "Евангелію". Настала тиша, ніхто не машерував, ніхто не швендявся. Кожний станув мов вритий там, де його застали перші слова "Евангелії". Сніжок рівно, рівнесенько політав. Поодинокі його клапті навіть не ворохнув найменший вітер. Місяць прегарно, чудно світив, світив цілою своєю повністю. В повному скупченні вислухали присутні останню "Евангелію" для покійного командира Галайди. Зараз же після "Евангелії" хор почав співати "Со святими", востаннє просили партизани, щоб Всемогучий прийняв "душу раба свойого" — а їхнього командира — і дав йому "жизнь безконечную",  де "ні болізни ні печали".      

                       По останній молитві-проханню настала тиша, ніхто не знав, що робити. Її перервав котрийсь із командирів. Видно щось наказав був друзям, що тримали на своїх плечах трумну, бо вони заметушились та почали при помочі других стягати зо своїх плечей дорогий тягар. Понесли її до віддавна чекаючих тут саней. Положили трумну на них. А ні не видно було її з-під накиданих на неї вінців. На тих же санях, де, котрий міг приміститись, чи попричіпатись: К-ри Богдан, Лисай та вояки чотовий Чорнота, Богдан, Касіян, Юрочко і Хоробрий. Вони мали охороняти транспорт тіла покійного до Угнова. А там в імені цілого куреня держати почесну стійку в час цілих похоронів. Коли тільки сани рушили з місця, к-р Ем скомандував. "Цілість на мій наказ! Струнко! Направо глянь!" Всі мов завмерли, де хто стояв виструнувся і кинув голову за від'їжджаючими саньми. Рівночасно хор вдарив з цілої сили "Як вийшли, вийшли на край ліса, сказали сотня стань! Сказали сотня стань на струнко і на могилу глянь!" Греміла лісом і полями-луками остання пісня куреня в честь впавшого Героя Української Революції, улюбленого Командира, незаступного друга Тараса-Галайди. Рефрен: "І знову хмари потемніли..." щораз слабше долітав до від'їжджаючих саней.

                      Вони хоч надто обтяжені та досить швидко мчали в напрямку Тяглова. Ще довго гляділи мов понімілі друзі вслід за зникнувшими вже з очей саньми. Вкінці грімка команда к-ра Ема: "Прямо глянь! Спочинь!" привела присутніх до дійсности. Поодинокі сотні рушили в поворотну дорогу, до своїх місць постою. Священик сів на під'їхавші сани і помчав прямо до дому. Всі розійшлися: кому-куда. Перший курінь північної Львівщини попрощав, відвів на вічний спочинок свойого начального командира Галайду. — Всього доброго бажаю Сл. К.





Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації