ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 27 липня 2013 р.

У 30-ЛІТТЯ 1-ОЇ УД УНА

Д-р М. Малецький

                                                       "За свій рідний край, за стрілецький звичай, за волю України".


                                       Під цим кличем відзначала наша громада у широкому світі 25-ліття і тепер відзначає вже 30-ліття створення Української Дивізії.

                                       Чому і чим саме ця дата, — дата творення Дивізії — являється важливою, чому їй надаємо таку велику вагу, що вона собою представляє та що символізує?
Відповідь на ці питання включає в собі рівночасно первні розумового та емоційного порядку. Відповідь ця можлива тільки в розумінні та контексті суспільно-національних процесів, які відбувалися тоді в українському народі.

                                       Киньмо на хвилину оком назад і погляньмо на ситуацію на рідних землях з-перед 30-ти років. Війна вже в четвертому році, донедавна переможні німецькі армії зазнають щораз то дошкульніших ударів на всіх фронтах, території окуповані німцями опановуються явніше діями підпільних патріотичних організацій, воєнна німецька господарка дезінтегрується. Для критичного аналітика тодішньої ситуації війна для держав осі була вже програною.

                                      І саме в той час, у квітні (28) 1943 р., певні німецькі кола на чолі з львівським губернатором Вехтером дістають згоду вищих чинників на творення української дивізії. Український Центральний Комітет, що його очолював проф. Вол. Кубійович, піддержує цю ініціятиву. Щоправда Український Центральний Комітет репрезентував тоді лише наш леґальний сектор, функції політичного проводу залишилися за українським підпіллям. Проте впливу УЦК на певні прошарки українського громадянства не можна було не доцінювати. Створено Військову Управу і дуже скоро приступлено до набору добровільців. Відповідь українського громадянства, а спеціяльно молоді, була дуже ентузіястична й уже по кількох тижнях кількість зареєстрованих добровольців перейшла була 80 тисяч.

                                      Насувається мимоволі питання: В чому причина цього ентузіязму? Бо ж з актом творення дивізії не були зв'язані ніякі німецькі політичні концесії українському народові. Це мала бути тільки одна дивізія, а це майже ніщо в порівнянні з тим, що ми хотіли і могли створити; назву дали їй "Галичина", що мало і символізувало реґіоналізм і заперечувало наші змагання до повної незалежности; вищий командний склад мав бути німецький. А все ж таки, молодь пішла.

                                       "Український Центральний Комітет і Військова Управа розуміли і те, що, чи український чинник згодиться чи ні — німці дивізію створять. Німецькі урядові чинники постійно ставили українську громадськість перед доконаними фактами, а завданням Українського Центрального Комітету було допомагати українцям у ситуаціях, у які їх ставили німці.

                                         Проф. Кубійович так формулює свої міркування: 

                                        "Якщо йдеться про дивізію, то за активну участь в її організації та за співвідповідальність українських чинників промовляли такі моменти. Ми хотіли творити українську збройну силу і треба було використати кожний момент, враховуючи весь риск. Дивізія "Галичина" постала б і без нас, але тоді український чинник не мав би впливу на її характер і на захист інтересів українського вояцтва. Дивізія скріпляла наш стан посідання в Галичині та могла його зміцнити і на інших українських землях. Тільки в складі німецьких збройних сил могло постати регулярне, добре вишколене й озброєне велике українське з'єднання, яке при сприятливій для нас ситуації мало стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава; можна було мати деяку надію, що цією сприятливою ситуацією буде хаос, що постане на українських землях після програної німцями війни. Завдяки Дивізії українська справа входила в деякій мірі на міжнародну арену".

                                            Митрополит Шептицький уважав також, що треба піти на великий риск, якщо йдеться про творення зародка української армії.

                                             Створення Дивізії занепокоїло й большевиків. Це ж міг бути початок нової німецької політики на сході — співпраця з українцями, а це тоді у 1943 р., було для большевиків загрозливе, і тому, мабуть, большевики влітку 1943 р. кинули в Галичину кращі партизанські відділи ген. Ковпака, за сотні кілометрів від їхньої бази. Завдання партизанів було наочно показати українцям слабість німецької влади в Галичині, залишити своїх аґентів і спричинити замішання і хаос, які вже панували в Центральній і Східній Україні. Треба сказати, що рейд Ковпака частково досяг своєї мети. Натомість большевикам не вдалося здеморалізувати добровільців, які зголосилися до Дивізії.

                                               Це ті розумові міркування, які дають відповідь на наше на початку поставлене питання.

                                               Емоційні елементи нашого рішення, очевидно, не можна змірити. Вже саме бажання мати свою державу, боротися за неї в рамках добре вишколених з'єднань, свідомість, що тільки збройно можна здійснити і закріпити вільне життя на своїй вільній землі, вказують, які глибокі мотиви мав тодішній ентузіязм.

                                               Тодішній підпільний провід Організації Українських Націоналістів офіційно поставився негативно до концепції творення дивізії. Річ зрозуміла — офіційна згода на одну дивізію та ще в такій формі була б запереченням його ідеалів; неофіційно одначе, ОУН вислала до Дивізії багато людей, а подекуди навіть заохочувала деяких, бо не всі надавалися до партизанської боротьби в рядах тоді також формованої Української Повстанської Армії. ОУН здавала собі докладно справу з того, що вишколені військом одиниці можуть у відповідному моменті вирішити нашу визвольну боротьбу. Мемуаристи однозгідно стверджують, що співпраця УПА з Дивізією в час побуту на рідних землях завжди була якнайкраща.

                                              Стрілецькі, підстаршинські і старшинські вишколи, формування бойових одиниць в рамках Дивізії, бої під Бродами, переформування після тієї битви, бої у Словаччині, Югославії, капітуляція і полон добре всім відомі, і над цим не треба тут зупинятися.

                                              Що нас повинно сьогодні більше цікавити і над чим треба б застановитися — це роля Дивізії у процесі українських визвольних змагань, її вклад у цю боротьбу та наслідки її вкладу.

                                               Процес національного визволення українського народу довгий і складний. Хмельницький, Мазепа і їх доба, козацькі заворушення і повстання XVIII століття, література і духове відродження XIX століття з таким велетнем духа як Шевченко, заслання і каторги кращих синів українського народу — це конечний і тернистий шлях цього процесу. Прийшли роки 1-ої світової війни, а з цим перша революційна спроба ширшого масштабу в модерних часах. Дослівно з нічого творилося військо, державна адміністрація, відбудовувалася національна господарка. Геройські подвиги нашої збройної сили, що проявилися в діях Армії Української Національної Республіки, Січових Стрільців, Галицької Армії свідчили ясно і недвозначно про волю українського народу жити власним життям. І хоч змагання ті не увінчалися успіхом — тобто закріпленням здобутого — проте вони зрушили і спрямували процес нашого визволення з еволюційного на масовий всенародний революційний шлях. Визвольні змаганнь 1917-21 років створили базу й атмосферу, в якій виросло покоління свідомих і консеквентних борців за волю. До того покоління належати було нашим привілеєм. І як тільки трапилася нагода вступити в ряди збройних формацій, — це покоління відгукнулося з ентузіязмом, байдуже, що форма нам не відповідала. Не форма була суттєвого, рішило наше внутрішнє наставлення, наша свідомість і відповідальність бути гідними наслідниками наших батьків.

                                      Читаючи мемуарні книги з часів 2-ої світової війни, з її мілітарних операцій, а пишуть їх переважно командуючі генерали і полководці, дивізія в інших арміях — це взагалі найменша одиниця, яка згадується при стратегічних чи тактичних операціях. Чому в нас вона набрала такого значення? Факт створення Дивізії важливий не задля числа її учасників, але важливий як символ безкомпромісової та безперервної боротьби українського народу, — символ продовження нашої збройної традиції; без неї забракло б цього конечного кільця у безперервному ланцюзі подій, що ведуть до наміченої мети. З того погляду Дивізія виконала своє завдання. Ставши найбільшою і найкраще зорганізованою бойовою одиницею в часі 2-ої світової війни, вона ще раз засвідчила готовість українського народу використати всяку нагоду, щоб раз остаточно і з успіхом закінчити свою боротьбу.

                                         Дивізія спершу мала назву "Галичина". Щойно, коли німці були змушені залишити наші землі та хотіли рятувати втрачене, що було неможливе, погодилися на створення Українського Національного Комітету на чолі з ген. Шандруком. І хоч це вже були хвилини перед дванадцятою годиною, Український Національний Комітет не міг виконати своїх завдань, з якими ще рік перед тим він правдоподібно міг би був легко впоратися, все ж таки ми радо та з захопленнях прийняли перейменування Дивізії "Галичина" на 1-шу Українську Дивізію Української Національної Армії. Присяга, зложена ген. Шандрукові на вірність українському народові та тризубці на шапках - це власне були ті символи, які ми на початку творення Дивізії, мали тільки в глибині своєї душі, а які виявляли наше наставлення і цілеспрямування. І цю назву ми прийняли та послуговуємося нею до сьогодні. І так вона перейде до історії, бо вона відповідала правдивим намірам творців і учасників Дивізії.

                                           Перший свій бій Дивізія, як організована, мілітарна одиниця, програла під Бродами разом з німецькою армією. Чи дійсно вона програла війну? У моєму переконанні — ні! Факт сьогодні відомий, що велике число наших друзів, що не вирвалися з брідського кільця, посилили ряди вже тоді геройської УПАрмії. Їх вклад у цю боротьбу великий, але цей аспект ще чекає на дослідження.

                                             У рамках ювілейного відзначування варт згадати наступну подію. При одній нагоді відбулася розмова однієї людини з вільного світу з молодим українцем з рідних земель. Коли при цьому заторкнено питання Дивізії, цей українець відверто заявив, що в подібних обставинах від пішов би нашими слідами. Беручи на увагу неперебірчиву кампанію, яку совєтський режим веде проти нас — таке визнання молодої людини, це не лише признання, але підтвердження нашого переконання, що жертви життя і крови наших друзів не пішли надаремно.

                                             Внаслідок закінчення воєнних дій, більшість Дивізії попала до альянтського полону. Постала небезпека видання нас большевикам, бо кільканадцять тисяч борців за волю у західньому світі — це загроза режимові, це живий доказ і заперечення того образу, який вони хотіли собі створити серед західнього світу.

                                            Одначе здоровий глузд альянтського командування переміг. Дивізію регабілітовано, признаючи, що навіть у чужому уніформі можна боротися за свою справу, і членам Дивізії відчинилися двері масової еміґрації.

                                            Тридцять років минає від часу нашого поселення на нових континентах, в нових країнах. Роки залишили знак у зверхному вигляді, одначе вони не змінили нашого наставлення, нашого переконання, що ідеї, за які ми боролися, правильні. Здається мені, що на кожному кроці підтверджують наші члени конкретним ділом, своєю активною участю у громадськім і політичнім житті, свою готовість стояти за слушну справу. Здається немає сьогодні ділянки у зрізничкованому житті нашої спільноти на еміґрації, де не знаходиться наш член на відповідальному місці.

                                            Прибравши зорганізовану форму Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, наше членство зуміло задержати солідарність і єдність. Братство стало тим форумом, де зустрічаються його члени різних політичних переконань, але де завжди знаходять спільну мову. Зрозуміння інтересів цілого українського загалу, якого ми навчилися власне в Дивізії, керує нашими починаннями і серед несприятливих еміґраційних умовин. Гасло наших святкувань "За свій рідний край, за стрілецький звичай, за волю України" є ядром наших прагнень і змагань в минулому, наших спроб у сучасному та мета наших прямувань у майбутньому. Воно лягло в основу творення усіх наших військових формацій XX століття, українських армій Визвольних Змагань, Української Повстанської Армії, Першої Української Дивізії.

                                             Вістки з України наповняють нас гордістю. 30 років — більше чим чверть століття — це поява на історичній арені нового покоління, яке сміло підняло прапор самостійності!, скривавлений та дорого заплачений життям наших батьків та друзів. Боротьба там розгортається. Процес національного визволення, всеобіймаючої української революції сходить у третій остаточний етап. Не поміг жорстокий терор сталінського абсолютизму, не помогла перфідія і облуда його наслідників. І хоч український народ зазнав великих біологічних і культурних втрат, ідея вільно жити показалася сильнішою. Покоління Мороза, Чорновола та тисячів других нам знаних і незнаних — це доказ, а рівночасно запорука, що перемога буде за нами. А цю перемогу завершить остаточно в слушний час, а може він вже недалекий, свідомий український вояк.

                                             Події в Україні нас утверджують, але рівночасно нас зобов'язують. Головне завдання української еміґраційної спільноти допомогти українському народові в його боротьбі. Без виконання цього завдання сенс життя нас, як політичної еміґрації, втрачений. Розпоряджаючи скромними людськими і матеріяльними ресурсами нам треба їх концентрувати, а не роздрібнювати. Тільки сконцентрованими зусиллями доб'ємося успіхів.

                                              Багато проблем, що сьогодні хвилюють українську громадськість на еміґрації, в Україні не існують, а деякі вже стали категоріями історичного порядку. Тому часто виглядаємо тут, як новітні Дон Кіхоти в боротьбі з вітряками.

                                              У першій мірі нам треба жити сучасністю, і, не забуваючи минулого, сміло дивитися у майбутнє.

                                              Політичне зрізничкування, хоч потрібне, в громадськім еміграційнім житті мусить уступити місце принципові доцільности і компетентности. Жити сучасним значить зрозуміти та вичути ритм суспільно-політичних процесів в Україні, до них достосуватися та спільно крокувати у світле майбутнє.

                                          А далі, до поширення нашого гасла "За свій рідний край, за стрілецький звичай, за волю України" словами "За закріплення та всесторонню розбудову української держави".

                                          Ціль наших святкувань пригадати та ще раз вказати на ці істини. Ми хотіли б, щоб вони дійшли до свідомости всіх, а перш за все до свідомости нашого молодого покоління. І, якщо наші святкування хоч частково це осягнуть, якщо причиняться до перегляду наших позицій, спрецизування напрямку та сконкретизування дії, тоді вони виконали свою мету.

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації