На службі народу
Ярослав СТЕХ
(До 20-ліття смерти Людмили Кот-Павлище)
"Довічною ганьбою цієї країни було те, що нас розпинали на хресті не за якусь радикальну громадську позицію, а за самі наші бажання мати почуття самопошани, людської і національної гідности".
Василь Стус
Кожна людина носить у серці своєму якусь особу, або якусь велику подію, що запала в її серце на все життя. І приходить такий момент коли те, що ми носимо в глибині своєї душі, виходить з внутрішніх тіснот у широкий світ. Бо те, що міцно запам'яталося, того забути неможливо, воно увійшло у підсвідомість, як кажуть, в кров і потрясло людину до найглибших надрів людського сумління. Свою розповідь хочу оперти на автентичних фактах, пов'язаних з Людмилою Кот-Павлище, яка велику частину свого життя присвятила визвольним змаганням українського народу, коротко спокійно жила на волі, а частину свого життя пережила під поліційним наглядом і у польських
в'язницях. Про таку людину писати не так легко, бо і окремі її події і пережиття у великій мірі засекречені.
Цю знамениту жінку я пізнав у Перемишлі, коли вона вже вийшла з тюрми і надзвичайно сердечно поприятелювала з моєю дружиною. Хоч ділила їх різниця віку, професійні зацікавлення, а передовсім у них різні були пережиття, то на подив їх єднала невимущсна щирість і вони становили в моїх переконаннях два з'єднані серця - одної родини. Про таких Степан Бен, відомий український поет, знищений більшовиками, писав у своїй "Оді":
Я чую як злуки проходять крізь мене
Від мене,
І далі...
- Злуки людей,
Що родились раніше,
І тих, що народяться після,
І тих, що живуть і працюють зі мною.
Ця дружба спліталася не лише на зрозумінні незавидної долі Людмили, не на мітах, але на житті і національній честі. Серед людей може бути різний вік, різні навіть пережиття, деколи різний характер, але коли у них такі самі національні стремління, ці люди стають національними патріотами і безмежно собі близькими і відданими. Свою свідомість, своїми переконливими бажаннями, своєю поставою активізують середовище, це надає тон і напрям в житті людей.
Людмила Кот народилася 31 березня 1923 р. в княжому Перемишлі в українсько-польській сім'ї, з матері Анєлі та батька Василя. На жаль, серед четверо дітей, тільки вона була наділена високою українською свідомістю. З цієї напричуд красивої дівчинки, з її волошковими очами і природно русявими кучерями та гладеньким загорілим обличчям, було лише виконувати фотознімки і помішувати на листівках. Ніхто і в думках не мав, що цю дівчинку з чистим серцем і душею, з шляхетним образом вроди може зустріти в житті щось поганого, що вона за своє життя, як співається в українській народній пісні, "не зазнає розкошоньки".
Національну свідомість вона здобувала самотужки, дещо від батьків, своїх товаришок та від українських організацій. Однак її теоретично обґрунтувала і оформила українська школа. З початку "Шашкевичівка", до якої Людмила ходила й успішно її закінчила, а згодом Дівочий Інститут в Перемишлі, у якому в 1940 році склала матуральний іспит. В цьому періоді Перемишль був цією національною твердинею, де при допомозі прекрасних педагогів і високої кляси громадсько-політичних діячів розбуджувано всі скарби духа, весь ентузіязм, щоб скристалізувати українську духовість. Педагоги відкривали перед молоддю й відсвіжували здорові історично-творчі вартості найглибші первні, які западали в душу. Людмила належала до цієї частини дівчат, які відзначалися скромністю, доброзичливістю і шляхетністю, одним словом, мала найкращі людські якості. Людмила однак відрізнялася тим, що брала надзвичайно активну участь в культурно-освітньому житті міста в Народному Домі, "Просвіті", у різних мистецьких виступах, а особливо в секціях молодіжно-спортивних, в хороводах і танцювальних гуртках. Ця її могутня любов до громадської праці від шкільної лавки з кожним днем міцніла і поширювалась поза межі шкільних імпрез. Все частіше вона виступала на загальноміських українських імпрезах, як одна з найкращих спортсменок, особливо в легкій атлетиці. Групка талановитих дівчат, в рамах атлетики, виконувала різні статуї і фігури, зірки, вежі й тризуби, кожна символізувала архітектонічне дійство. Все це викликало серед глядачів подив і захопленая. Серед того гурту завжди верховодила, проявляла неабиякі здібності й індивідуальний талант Людмила, у якої також була здібність до дзю-до. Першу свою здібність вона використала як інструктор УСКТ в Перемишлі, коли повернула з тюрми і займалася культурно-освітньою працею, а другу неодноразово у виконуванні підпільно складних завдань, перебуваючи в рядах УПА і виступаючи під псевдонімом "Бурлачка".
Коли Людмила працювала в УСКТ в Перемишлі, мені доводилось очолювати цю організацію, бути наочним свідком того, що вона мимо тюрми, переслідувань, пережитих тортур і страхіть, не ховала своєї любови до української дітвори, до національної культури, а навпаки, свою любов демонструвала і вона в неї була якась така природна. Ця прекрасна і привітна жінка, зуміла серед молодого покоління нав'язувати нитки спільних зацікавлень в праці. В багатьох випадках вона була ініціятором, щоб з окремими мистецькими виступами не лише їхати в околичні села, але також в далекі міста, включно із Варшавою. Вона своїм глибоким патріотичним почуттям вміла уважно прислуховуватися до потреби такої діяльности. Своєю ласкавою усмішкою здобувала симпатію, а принциповою поведінкою мала позитивний вплив не лише на нашу дітвору, але на близьких друзів, серед яких пощастило й мені бути. Там я мав змогу добре пізнати її талант і непересічний відданий український патріотизм. Вона мала занадто чисту душу, щоб нею кривити, вона вміла і не боялася відроджувати цей зв'язок між тими поколіннями, які із зброєю в руках відстоювали честь нації, і тими, які в складних умовах польсько-комуністичної дійсности в дипломатичний спосіб надихати переляканий наш народ українством. Поринувши думками в спогади, відчитую з пам'яті, немов із фільмової стрічки, події і пережите, входжу у світ Людмили, яка не потребує реклями мого пера, а від цілого народу їй належиться вічна пам'ять і букети заслужених компліментів.
Людмила часто бувала в нашому домі і ми з дружиною часто відвідували дім Людмили. Вона з тюрми повернулася до своєї мами, яка весь час жила Перемишлі. Мені жаль було слухати її, як то вона в холодні зимові темряви, в дощові дні плакала під брамою тюрми, добиваючись побачення. Як важко сама працювала і намагалася післати один раз в місяць посилку своїй доні. Як виглядала кожної вістки, кожного листа, як мріяла того часу, коли повернеться з тюрми Людмила. Врешті діждалася, повернулася її улюблена доня. Але після виходу із тюрми Людмила пізнала Романа Павлище і вийшла за нього заміж. Роман народився біля Любичі Королівської, підчас німецької окупації очолював воєвідську торгівлю в Тернополі, а після закінчення 2-ї світової війни був головним директором Централі винаймів фільмів у Вроцлаві. Працюючи на цій посаді, Роман мав зв'язки з різними воєвідськими владами Вроцлава, серед яких знайшлися придатні для потреб підпільної діяльности УПА. Підпільний сексот "Зенон" зрадив допомогову співпрацю з УПА Романа Павлище, якого арештовано і сказано на довголітню тюрму. Разом з Романом було арештовано декількох провідних діячів УПА. Оголошена амнестія в 1956 році уможливила вийти на волю так Романові, як і його майбутній дружині Людмилі.
Пані Людмила була активним членом підпілля в рядах УПА від 1944 до осені 1946 року, виконуючи різні функції. Вона не лише перебувала в лісі серед воїнів УПА, але їздила поїздами, закуповувала потрібні медикаменти, газети, канцелярійне приладдя, а навіть перевозила коротку зброю, вдержувала зв'язки, збирала вістки та інформації, документи з подій, які були пов'язані з діяльністю УПА.
"Бурлачка" часто бувала на квартирах контактових в наших українських селах. На квартирі в селі біля Перемишля в хаті несподівано з'явилися польські військові, зміряли її своїм зором і попросили, щоб з ними йшла, підозріваючи, що вона не місцева. Не помогли викрути, "Бурлачка" почала одягатися в селянській одяг, виходячи нагло повернулась і сказала: "Я забула", - і вмить повернула до хати, з якої блискавкою через задні двері зникла. Посипалися стріли. Коли військові виїхали з села, їй господиня з тривогою розказувала, як вони сатаніли, що з рук їм упістка втекла. До речі, на тій квартирі часто перебувала "Бурлачка". То був прекрасний дім і чудові люди, які ділилися з підпільниками останньою шкіркою хліба. Ніколи не давали познак страху, ані недостатку з присутності підпільників, наражуючи себе на відомі консеквенції. Вони знали "Бурлачку" з різних документів, які їй були потрібні до виконування різних завдань. Її обличчя, зовнішній вигляд зраджували міське походження. Тому не дивно, що "Бурлачка" вільніше себе почувала на вулицях Перемишля, Сянока, Ярослава, Ряшова чи Кракова, як інколи в якомусь селі підчас безпосередньої сутички з військом. Майже кожного тижня вона мусила достосовувати свою поведінку й свій вигляд від міської до селянської дівчини. Велику освідомлюючу роботу "Бурлачка" проводила серед наших селян підчас насильного виселювання українського населення в Совєтську Україну в 1945-46 рр. Виселення охопило всі українські етнічні землі, що згідно з постановами Ялтинської конференції опинилися в межах польської держави.
Це була епоха грози: на небі безмежні червоні луни пожеж, а на землі вогонь і кров. Горіли села за селами, клекотіли скоростріли, вибухали ґранати, стрясалась наша земля від могутніх зривів динаміту, розліталися мости, демонтовано на довгих відтинках залізничні рейки поїздів, розкопувано дороги, щоб утруднити переселенчим органам здійснювати їхні наміри. Дня 27 червня 1946 р. 9-та дивізія ВП, та органи УПБ насильно депортували єпископа Йосафата Коциловського з Перемишля, передаючи його органам НКВД.
Боротьбу проти ворогів УПА не припинювано. Відділи УПА в квітні 1946 р. організують великий рейд на Словачину. В його підготовці і успішному проведені бере також участь "Бурлачка". Після рейду ворог посилив пекельний бойовий наступ на українське збройне підпілля.
Серед багатьох спогадів, які розказувала "Бурлачка", наведу ще два епізоди, пов'язані з легендарним сотником "Бурлаком", львів'янином - Володимиром Шеґельським. З цією сотнею вона була організаційно пов'язана. Одного разу, - розказувала вона, - стійка зголосила "Бурлаці", що в селі зауважено дві дівчини, які своєю поведінкою і розмовами справляють підозріле враження. Сотенний сам з групкою повстанців підійшов до дівчат, польською мовою привітався і повів кокетливу розмову, в якій скоро переконався, що дівчата наслані польською військовою розвідкою. Наївні дівчата зачаровані польськими військовими мундирами зрадилися, що шукали упістів, а знайшли польських вояків. "Бурлака" в степені польського капітана попросив дівчат до селянської хати і на скору руку написав листа до військового штабу, який вислав недосвічених дівчат на розвідку. Сотенний не лише був добрим військовим, але навіть польська література у багатьох творах описує, як він в Сяноці, Переворську, Ярославі відвідував міліційні постерунки, послуговуючись документами Центрального Укравління УБП з Варшави.
Тим разом сотений написав листа на зразок козацького листа до Султана, а дівчат запевнив, щоб якомога скоро занесли лист, в якому є точні дані щодо розміщення українського підпілля в тому терені. Дівчата щиро подякували капітанові і подалися в зворотну дорогу. Під наглядом упівської стежі дівчата з "секретним листом" виходили за село, а упівці щиро сміялися, коли "Бурлака" переказував зміст свого листа. Одначе радість не була довгою.
Чергова стійка зголосила командирові "Бурлаці", що з протилежної сторони великий загін польського війська наближається до села. Командир зарядив алярм і вимарш до поблизького лісу. Серед партизанського загону була також "Бурлачка" і декілька дівчат з цивільної сітки. Скоро розвідка донесла, що ліс оточений тісним перстнем ворожих військ і прогалина, якою ввійшов відділ УПА, заповнюється військом, яке майже в погоні бігло за партизанами.
Командир "Бурлака" не встиг ще докладно розташувати відповідно в бойові позиції своїх людей, як на правому крилі ворог відкрив кулеметний вогонь, а відтак з усіх сторін заклекотали кулемети. Бій не вгасав декілька годин. "Бурлака" сам з'являвся там, де були небезпечні і загрозливі місця. Бій був надзвичайно геройський, спираючись на свідчення тих, які брали участь. Накази і заклики до стрільців командира "Бурлаки" збуджували силу і завзяття.
Після кільканадцятигодинного завзятого бою, розвідка донесла, що ворожі війська підкріплено значною кількістю новоприбулого війська, яке займає бойові позиції. В новій ситуації перстень міцно затиснувся, в окремих бойових позиціях почало бракувати амуніції, ворожі ґранати майже долітали до партизанських позицій. В тій, здавалося, безвихідній ситуації "Бурлака" кількома серіями запальних куль по сухій лісній траві розпалив вогонь. Завдяки цій гнучкій тактиці командира, на ворожих становищах постає замішання, яке блискавично використовують партизани і без більших втрат виходять з смертельного "кітла", а ворожі війська не припиняють вогню, тим разом по своїх протилежно розташованих становищах. Про цей бій офіцери польського війська говорили, що УПА диспонує високо кваліфікованими кадрами. Про це варто згадати, тим більше, що в цьому році припадає 50-ліття цього "смертельного котла" на Перемищині. В ньому командир "Бурлака" проявив не лише свій військових талант, але запевнив безсмертність воїнів УПА в нашій історії.
Ярослав СТЕХ
(До 20-ліття смерти Людмили Кот-Павлище)
"Довічною ганьбою цієї країни було те, що нас розпинали на хресті не за якусь радикальну громадську позицію, а за самі наші бажання мати почуття самопошани, людської і національної гідности".
Василь Стус
Цю знамениту жінку я пізнав у Перемишлі, коли вона вже вийшла з тюрми і надзвичайно сердечно поприятелювала з моєю дружиною. Хоч ділила їх різниця віку, професійні зацікавлення, а передовсім у них різні були пережиття, то на подив їх єднала невимущсна щирість і вони становили в моїх переконаннях два з'єднані серця - одної родини. Про таких Степан Бен, відомий український поет, знищений більшовиками, писав у своїй "Оді":
Я чую як злуки проходять крізь мене
Від мене,
І далі...
- Злуки людей,
Що родились раніше,
І тих, що народяться після,
І тих, що живуть і працюють зі мною.
Ця дружба спліталася не лише на зрозумінні незавидної долі Людмили, не на мітах, але на житті і національній честі. Серед людей може бути різний вік, різні навіть пережиття, деколи різний характер, але коли у них такі самі національні стремління, ці люди стають національними патріотами і безмежно собі близькими і відданими. Свою свідомість, своїми переконливими бажаннями, своєю поставою активізують середовище, це надає тон і напрям в житті людей.
Людмила Кот народилася 31 березня 1923 р. в княжому Перемишлі в українсько-польській сім'ї, з матері Анєлі та батька Василя. На жаль, серед четверо дітей, тільки вона була наділена високою українською свідомістю. З цієї напричуд красивої дівчинки, з її волошковими очами і природно русявими кучерями та гладеньким загорілим обличчям, було лише виконувати фотознімки і помішувати на листівках. Ніхто і в думках не мав, що цю дівчинку з чистим серцем і душею, з шляхетним образом вроди може зустріти в житті щось поганого, що вона за своє життя, як співається в українській народній пісні, "не зазнає розкошоньки".
Національну свідомість вона здобувала самотужки, дещо від батьків, своїх товаришок та від українських організацій. Однак її теоретично обґрунтувала і оформила українська школа. З початку "Шашкевичівка", до якої Людмила ходила й успішно її закінчила, а згодом Дівочий Інститут в Перемишлі, у якому в 1940 році склала матуральний іспит. В цьому періоді Перемишль був цією національною твердинею, де при допомозі прекрасних педагогів і високої кляси громадсько-політичних діячів розбуджувано всі скарби духа, весь ентузіязм, щоб скристалізувати українську духовість. Педагоги відкривали перед молоддю й відсвіжували здорові історично-творчі вартості найглибші первні, які западали в душу. Людмила належала до цієї частини дівчат, які відзначалися скромністю, доброзичливістю і шляхетністю, одним словом, мала найкращі людські якості. Людмила однак відрізнялася тим, що брала надзвичайно активну участь в культурно-освітньому житті міста в Народному Домі, "Просвіті", у різних мистецьких виступах, а особливо в секціях молодіжно-спортивних, в хороводах і танцювальних гуртках. Ця її могутня любов до громадської праці від шкільної лавки з кожним днем міцніла і поширювалась поза межі шкільних імпрез. Все частіше вона виступала на загальноміських українських імпрезах, як одна з найкращих спортсменок, особливо в легкій атлетиці. Групка талановитих дівчат, в рамах атлетики, виконувала різні статуї і фігури, зірки, вежі й тризуби, кожна символізувала архітектонічне дійство. Все це викликало серед глядачів подив і захопленая. Серед того гурту завжди верховодила, проявляла неабиякі здібності й індивідуальний талант Людмила, у якої також була здібність до дзю-до. Першу свою здібність вона використала як інструктор УСКТ в Перемишлі, коли повернула з тюрми і займалася культурно-освітньою працею, а другу неодноразово у виконуванні підпільно складних завдань, перебуваючи в рядах УПА і виступаючи під псевдонімом "Бурлачка".
Коли Людмила працювала в УСКТ в Перемишлі, мені доводилось очолювати цю організацію, бути наочним свідком того, що вона мимо тюрми, переслідувань, пережитих тортур і страхіть, не ховала своєї любови до української дітвори, до національної культури, а навпаки, свою любов демонструвала і вона в неї була якась така природна. Ця прекрасна і привітна жінка, зуміла серед молодого покоління нав'язувати нитки спільних зацікавлень в праці. В багатьох випадках вона була ініціятором, щоб з окремими мистецькими виступами не лише їхати в околичні села, але також в далекі міста, включно із Варшавою. Вона своїм глибоким патріотичним почуттям вміла уважно прислуховуватися до потреби такої діяльности. Своєю ласкавою усмішкою здобувала симпатію, а принциповою поведінкою мала позитивний вплив не лише на нашу дітвору, але на близьких друзів, серед яких пощастило й мені бути. Там я мав змогу добре пізнати її талант і непересічний відданий український патріотизм. Вона мала занадто чисту душу, щоб нею кривити, вона вміла і не боялася відроджувати цей зв'язок між тими поколіннями, які із зброєю в руках відстоювали честь нації, і тими, які в складних умовах польсько-комуністичної дійсности в дипломатичний спосіб надихати переляканий наш народ українством. Поринувши думками в спогади, відчитую з пам'яті, немов із фільмової стрічки, події і пережите, входжу у світ Людмили, яка не потребує реклями мого пера, а від цілого народу їй належиться вічна пам'ять і букети заслужених компліментів.
Людмила часто бувала в нашому домі і ми з дружиною часто відвідували дім Людмили. Вона з тюрми повернулася до своєї мами, яка весь час жила Перемишлі. Мені жаль було слухати її, як то вона в холодні зимові темряви, в дощові дні плакала під брамою тюрми, добиваючись побачення. Як важко сама працювала і намагалася післати один раз в місяць посилку своїй доні. Як виглядала кожної вістки, кожного листа, як мріяла того часу, коли повернеться з тюрми Людмила. Врешті діждалася, повернулася її улюблена доня. Але після виходу із тюрми Людмила пізнала Романа Павлище і вийшла за нього заміж. Роман народився біля Любичі Королівської, підчас німецької окупації очолював воєвідську торгівлю в Тернополі, а після закінчення 2-ї світової війни був головним директором Централі винаймів фільмів у Вроцлаві. Працюючи на цій посаді, Роман мав зв'язки з різними воєвідськими владами Вроцлава, серед яких знайшлися придатні для потреб підпільної діяльности УПА. Підпільний сексот "Зенон" зрадив допомогову співпрацю з УПА Романа Павлище, якого арештовано і сказано на довголітню тюрму. Разом з Романом було арештовано декількох провідних діячів УПА. Оголошена амнестія в 1956 році уможливила вийти на волю так Романові, як і його майбутній дружині Людмилі.
Пані Людмила була активним членом підпілля в рядах УПА від 1944 до осені 1946 року, виконуючи різні функції. Вона не лише перебувала в лісі серед воїнів УПА, але їздила поїздами, закуповувала потрібні медикаменти, газети, канцелярійне приладдя, а навіть перевозила коротку зброю, вдержувала зв'язки, збирала вістки та інформації, документи з подій, які були пов'язані з діяльністю УПА.
"Бурлачка" часто бувала на квартирах контактових в наших українських селах. На квартирі в селі біля Перемишля в хаті несподівано з'явилися польські військові, зміряли її своїм зором і попросили, щоб з ними йшла, підозріваючи, що вона не місцева. Не помогли викрути, "Бурлачка" почала одягатися в селянській одяг, виходячи нагло повернулась і сказала: "Я забула", - і вмить повернула до хати, з якої блискавкою через задні двері зникла. Посипалися стріли. Коли військові виїхали з села, їй господиня з тривогою розказувала, як вони сатаніли, що з рук їм упістка втекла. До речі, на тій квартирі часто перебувала "Бурлачка". То був прекрасний дім і чудові люди, які ділилися з підпільниками останньою шкіркою хліба. Ніколи не давали познак страху, ані недостатку з присутності підпільників, наражуючи себе на відомі консеквенції. Вони знали "Бурлачку" з різних документів, які їй були потрібні до виконування різних завдань. Її обличчя, зовнішній вигляд зраджували міське походження. Тому не дивно, що "Бурлачка" вільніше себе почувала на вулицях Перемишля, Сянока, Ярослава, Ряшова чи Кракова, як інколи в якомусь селі підчас безпосередньої сутички з військом. Майже кожного тижня вона мусила достосовувати свою поведінку й свій вигляд від міської до селянської дівчини. Велику освідомлюючу роботу "Бурлачка" проводила серед наших селян підчас насильного виселювання українського населення в Совєтську Україну в 1945-46 рр. Виселення охопило всі українські етнічні землі, що згідно з постановами Ялтинської конференції опинилися в межах польської держави.
Це була епоха грози: на небі безмежні червоні луни пожеж, а на землі вогонь і кров. Горіли села за селами, клекотіли скоростріли, вибухали ґранати, стрясалась наша земля від могутніх зривів динаміту, розліталися мости, демонтовано на довгих відтинках залізничні рейки поїздів, розкопувано дороги, щоб утруднити переселенчим органам здійснювати їхні наміри. Дня 27 червня 1946 р. 9-та дивізія ВП, та органи УПБ насильно депортували єпископа Йосафата Коциловського з Перемишля, передаючи його органам НКВД.
Боротьбу проти ворогів УПА не припинювано. Відділи УПА в квітні 1946 р. організують великий рейд на Словачину. В його підготовці і успішному проведені бере також участь "Бурлачка". Після рейду ворог посилив пекельний бойовий наступ на українське збройне підпілля.
Серед багатьох спогадів, які розказувала "Бурлачка", наведу ще два епізоди, пов'язані з легендарним сотником "Бурлаком", львів'янином - Володимиром Шеґельським. З цією сотнею вона була організаційно пов'язана. Одного разу, - розказувала вона, - стійка зголосила "Бурлаці", що в селі зауважено дві дівчини, які своєю поведінкою і розмовами справляють підозріле враження. Сотенний сам з групкою повстанців підійшов до дівчат, польською мовою привітався і повів кокетливу розмову, в якій скоро переконався, що дівчата наслані польською військовою розвідкою. Наївні дівчата зачаровані польськими військовими мундирами зрадилися, що шукали упістів, а знайшли польських вояків. "Бурлака" в степені польського капітана попросив дівчат до селянської хати і на скору руку написав листа до військового штабу, який вислав недосвічених дівчат на розвідку. Сотенний не лише був добрим військовим, але навіть польська література у багатьох творах описує, як він в Сяноці, Переворську, Ярославі відвідував міліційні постерунки, послуговуючись документами Центрального Укравління УБП з Варшави.
Тим разом сотений написав листа на зразок козацького листа до Султана, а дівчат запевнив, щоб якомога скоро занесли лист, в якому є точні дані щодо розміщення українського підпілля в тому терені. Дівчата щиро подякували капітанові і подалися в зворотну дорогу. Під наглядом упівської стежі дівчата з "секретним листом" виходили за село, а упівці щиро сміялися, коли "Бурлака" переказував зміст свого листа. Одначе радість не була довгою.
Чергова стійка зголосила командирові "Бурлаці", що з протилежної сторони великий загін польського війська наближається до села. Командир зарядив алярм і вимарш до поблизького лісу. Серед партизанського загону була також "Бурлачка" і декілька дівчат з цивільної сітки. Скоро розвідка донесла, що ліс оточений тісним перстнем ворожих військ і прогалина, якою ввійшов відділ УПА, заповнюється військом, яке майже в погоні бігло за партизанами.
Командир "Бурлака" не встиг ще докладно розташувати відповідно в бойові позиції своїх людей, як на правому крилі ворог відкрив кулеметний вогонь, а відтак з усіх сторін заклекотали кулемети. Бій не вгасав декілька годин. "Бурлака" сам з'являвся там, де були небезпечні і загрозливі місця. Бій був надзвичайно геройський, спираючись на свідчення тих, які брали участь. Накази і заклики до стрільців командира "Бурлаки" збуджували силу і завзяття.
Після кільканадцятигодинного завзятого бою, розвідка донесла, що ворожі війська підкріплено значною кількістю новоприбулого війська, яке займає бойові позиції. В новій ситуації перстень міцно затиснувся, в окремих бойових позиціях почало бракувати амуніції, ворожі ґранати майже долітали до партизанських позицій. В тій, здавалося, безвихідній ситуації "Бурлака" кількома серіями запальних куль по сухій лісній траві розпалив вогонь. Завдяки цій гнучкій тактиці командира, на ворожих становищах постає замішання, яке блискавично використовують партизани і без більших втрат виходять з смертельного "кітла", а ворожі війська не припиняють вогню, тим разом по своїх протилежно розташованих становищах. Про цей бій офіцери польського війська говорили, що УПА диспонує високо кваліфікованими кадрами. Про це варто згадати, тим більше, що в цьому році припадає 50-ліття цього "смертельного котла" на Перемищині. В ньому командир "Бурлака" проявив не лише свій військових талант, але запевнив безсмертність воїнів УПА в нашій історії.
На жаль, доля українського вояка того, що залишився живим, і того, що поляг у бою за свободу свого народу, ще не має повного признання серед сьогоднішньої української державної влади. Не всі бої і могили позначені хрестами. Мимохідь, пригадуються слова Романа Купчинського з його поеми п.н. "Ніби сниться":
Ніби сниться:
Бескид, сніговії
Темні бори,
Розбиті хати,
І розгублені в зворах надії,
І хрести, і хрести, і хрести...
Під кінець 1946 року Москва і Варшава посилюють свій наступ проти українського підпілля й УПА. Пізньою осінню 1946 р. рознеслася вістка, що "Бурлачка" попала в засідку на греко-католицькій плебанії в Кракові. Ось що про сам факт арешту пише її шкільна і підпільна товаришка Марія Савчишин, псевдо "Марічка" в "Літописі УПА", том 28, на ст. 128:
"На приходстві УБ (ужонд беспеки) зробило "котел" впускало в помешкання всіх, хто приходив, але нікого не випускало. Двері відчиняв убіст і коли свіжа жертва опинилася всередині, зараз їх замикав на ключ. Отже, ніхто не міг вирватися, остерегти інших. До вечора вдалося убістам затримати близько п'ятнадцяти осіб. Між спійманими була Людмила Кот, що походила з Перемишля і була моєю шкільною товаришкою".
Зараз після арешту в Кракові перевезено Людмилу до Жешова. Тут перейшла незлічимі види і роди моральних і фізичних мук підчас слідчих допитів. Пекельні слуги її катували з найогиднішим садизмом. Знущалися і в побоях калічили її ніжне жіноче тіло. Вона, як розказували очевидці, всі удари зносила героїчно, була зразком поведінки для всіх політв'язнів. Всі приниження, безправність національну, людську деградацію душила в своїм серці. Вона зрозуміла, що поляки як народ і комунізм як політична система виявляють свою надмірну жорстокість і злочинність. Польські прислужники були надихані такою ненавистю і шовінізмом супроти українців, що позбавляло їх будь-якої логіки, а від того були залежні їх чини. Це факти, які напрошуються на зложення великої чорної книги, або кримінального фільму, щоб народи довідалися про тисячі вбитих і засуджених псевдосудами в повоєнній Польщі. Тільки за те, що ці люди прагнули волі для свого українського народу і обрали до неї революційний шлях, тортури. Людмила була незламною, її не змогли згнути та примусити до покори. Самі слідчі казали, що тіло Людмили збудоване з сталі. Це ж не були допити, переслухання, а просто катування. Били до втрати притомности, а тоді вкидали до камери-ізолятора. Були люди, які не витримували, попросту божеволіли, інші намагалися покінчити з собою. Треба бути лише людиною, щоб справді зрозуміти це страшне горе, той давлячий біль, що переживала у своїх думках, в пекучих сльозах, у свому відчаю у безвихідному положенні молода Людмила Кот. Не любила про ці події розказувати, але коли була в доброму настрої і вдавалося з неї видобути якусь інформацію, то стверджувала: це страшний кошмар. Його важко зрозуміти тому, хто не пройшов крізь двері того земського пекла.
Однак Людмила завжди була оптимістично зрівноважена, енергійна і елеґантна. Йдучи вулицями Перемишля з піднесеним чолом, не показуючи по собі ні втоми, навіть тоді, коли вже була хвора; не відчувалося у неї пригнічення, ані ідейної зневіри. Стоячи на містку загроженого бурею корабля, Людмила твердо вірила, що цей корабель не потоне в морю. Навіть те, що вдалося видобути з її пережиття та поглядів, мабуть, ніколи не сподівалася, що це колись вдасться оприлюднити, переказати іншим, щоб за її шляхетним прикладом могли зростати в любові до рідного. Це неабияке діло вміти бути собою в кожній ситуації, без шкоди для справи, це великий тріюмф. Вміти сказати "ні", коли обставини змушують до компромісу з власною гідністю. Обстоювати власні погляди в таких умовах - досягти до певної міри свої цілі - це справжнє геройство.
Пані Людмила після виходу з в'язниці з страшно підірваним здоров'ям суспільно працювала в перемиському відділі УСКТ, а професійно працювала в перемиській кооперативі, виконуючи гафти-вишивки на різного роду мітрах, декораційні емблеми до лісничих і залізнодорожних мундирів, декоративні твори, а також різні герби та емблеми. Муж Людмили працював в українському підприємстві "Ferrotex". В їхній сім'ї народилася донечка, якій дали ім'я Єва. Згодом панство Людмила і Роман побудували собі в Перемишлі дім, здавалося, що в тому домі будуть в спокої доживати свої дальші роки. Однак 20 років тому, 10 травня 1976 р., лиха смерть забрала Людмилу Кот-Павлище, яка була завжди вірна перед своєю родиною, народом і Україною. І можна її смерть описати словами Юрія Яновського: "Солдат на землю падає від кулі, його життя іще летить вперед" і додавав своє: "обов'язком того життя кликати далі в бій живих і ненароджених!". Її поховано на перемиському кладовищі. З цієї могили її славний дух кличе вічним голосом любити Україну любов'ю і героїзмом Людмили.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар