ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 17 січня 2013 р.

В БОЯХ І РЕЙДАХ УКРАЇНСЬКОГО ЛЕҐІОНУ САМООБОРОНИ

До історії 1-ої УД УНА

Федір Цимбалюк

                                  Свої спомини в боях і рейдах УЛС, української волинської військової одиниці в другій світовій війні, під командуванням В. Тура-Гарасименка, описую так, як я їх бачив, переживав і з свого становища, яке я займав, їх насвітлюю. При описі тих усіх подій не висловлюю своїх завваг ані критики.

                               
                                Після 5-ти тижневого перебування на фронті, частини УЛС, під командою славного полководця, знаного ще з Визвольних змагань 1917-1920 рр., полк. ген. штабу В. Дяченка, пізнішого генерала 2-ої дивізії УНА, цей відділ, загартований не тільки у фронтових боях, але також у вуличних, під кінець жовтня 1944 року повертається в околицю Кракова і долучуються до там розташованих частин УЛС. Розташовуємось у військовім таборі, в котрім німці вишколювали своїх рекрутів у підліссі Нєполоміцької пущі.

                                  Наше розташування знаходиться у прифронтовій зоні, де час-від-часу чути глухий відгомін тяжкої артилерії та помічається рух німецьких військових частин - одні відходять на фронт, а інші повертаються на відпочинок. Стрічаємося з частинами РОА ген. Власова, в котрих не бракувало і наших земляків.

                               Після нашого упорядкування і відпочинку, ми приступили до регулярних зайнять. Найбільше було звернено увагу на польовий вишкіл. Загальний настрій вояцтва був високий. Відчувалося ще подих рідної землі, котрий ділив нас кілька десятків кілометрів, та стремління і бажання було одне: вернутися на свою рідну Батьківщину, в запілля ворога, і там змагатися зі зброєю в руках за кращу долю свого народу. Дехто дістав призначення вертатися на рідні землі. Відходили вони в Криницю на вишкіл, а по вишколі переходили в Карпати, пробивалися через фронт в запілля ворога. Більшість з них загинула.

                             Постій заносився на довше, і штаб УЛС вирішив створити старшинську школу, про котру ще плянувалося на рідних землях. Кандидатів на старшин не бракувало, як також були і викладачі та інструктори. На початку листопада, наказом штабу УЛС, повідомляється про відкриття старшинської школи і виделеґування з підвідділів і сотень кандидатів. Мене, як чотового 1-ої чоти сотні, та кількох інших підстаршин, наказом сотні виделеґувано до старшинської школи.  

                                                             У СТАРШИНСЬКІЙ ШКОЛІ

                            Майже всі кандидати до старшинської школи були підстаршинами, котрі закінчили підстаршинську школу при УЛС, або наддніпрянці, котрі мали старшинські і підстаршинські (докінчені) школи з Червоної Армії. Крім того, усі молодші старшини УЛС також були зобов'язані слухати лекції.

                              Викладачі були висококваліфіковані: полк. ген. штабу В. Дяченко, сот. Терлиця, пор. Уліян, пор. Личманенко, хор. Ромко, хор. Харуцький і інші, котрих прізвищ не пам'ятаю. Душею школи був пор. Личманенко, штабовий дивізійний старшина Червоної Армії, котрий викладав тактику бойових операцій піхоти в співдії з панцерними частинами. Усіх кандидатів було понад 40. Ми були звільнені від наших обов'язків в наших сотнях, однак ми усі жили у своїх частинах. До школи ходили регулярно. Крім лекцій, проходили ми тактичні польові зайняття в терені.

                            Ситуація на фронті щодень погіршується не на користь німців, офензива радянських армій північною частиною Польщі скорим темпом посувається на захід, у південно-східній частині Польщі фронт стоїть на місці, однак можна сподіватися сильного наступу на Краків. Так і сталося. Вже в половині січня 1945 р. радянські армії розпочали велику офензиву південного фронту, прорив коло Сандомиру в напрямку Кракова. Кандидати повертаються до своїх частин і перебирають свої функції. Готуємося до вимаршу.

                                                                        ВІДСТУП НА ЗАХІД

                             Відходимо на південний захід. По дорозі вже чути не тільки вибухи артилерії, але й стріли легкої зброї. Німецьке командування в тій критичній ситуації кидає усіх, хто тільки в уніформі, на оборону Кракова. УЛС також спрямовано в туди, однак радянські з'єднання вже окружили Краків з півночі і з заходу та намагаються замкнути його з півдня. Німецькі війська відсупають на південь. Ми одержуємо наказ протилежного маршруту і відступаємо на південний захід, на місто Освєнцім. Без відпочинку переходимо місто в напрямі на південь і йдемо гірськими теренами. Зупиняємось в якомусь гірському селі на відпочинок. Наступного дня вирушаємо в напрямі міста Цєшина і переходимо польсько-німецький кордон, йдемо в Чехо-Словаччину поблизу міста Моравської Острави, де задержуємось на кілька днів відпочинку. Після тих руїн, котрі ми залишили за нами, тут в Чехії, якби інший світ, якби тої проклятої війни не було. Населення добре одягнене, сите, крамниці заповнені товаром. Чехи до нас ставляться неприхильно, ніяк не можуть зрозуміти, чому ми, українці, воюємо по стороні німців, проти своїх братів слов'ян. Ніякі аргументи не переконували їх в нашій рації, що їх та сама доля спіткає, як визволить їх "старший брат". Загальне поняття їх було, що Радянський Союз несе їм "щастя і свободу".

                             Останнього тижня в січні вантажимося і вирушаємо далі на захід з призначенням Драйзегоф; переїжджаємо чесько-австрійський кордон в напрямі на Вінер Нойштадт. Переїзд відбувається тільки ночами з огляду на часті налети ворожих літаків. Тут ми побачили дійсну руїну війни. Залізничні станції і міста всі в грузах і ямах, вагони порозбивані лежать по обох сторонах залізничної дороги. Усі познаки показують програну війну німців. На початку лютого ми прибули на залізничну станцію Праґерско, положену поміж Марібором і містечком Шпільфельд-Мурек, на пограниччі Австрії і Словенії. Розташувалися ми в трьох селах по лівій стороні ріки Мур (на австрійській стороні). Наша 2-а сотня заквартирувала в селі Шпільфельд, в котрім був переїзд поромом через Мур до Словенії. Перебували тут також французи-полонені, над котрими був наглядач - один старий німець. Жили вони в будинку, трактовано їх не як полонених, а як робітників, котрі у вільний час від праці вешталися по селі. Працювали по австрійських господарствах. Червоний Хрест їм допомагав, і мали вони всього поддостатком та добре виглядали. Совєтські полонені перебували в багато гірших умовах, не маючи ніякої допомоги, а своїм урядом, уважані "зрадниками родіни" за те, що попали в полон.

                              Населення Австрії ставилося до нас прихильно. У розмовах з нами осуджували Гітлера, котрий довів країну до такої руїни. Негативно на нас впливало те, що нашим воякам не дозволено квартирувати по хатах зимою, а розміщено по хлівах. Для старшин та деяких підстаршин призначено квартири по хатах. Після кількаденного відпочинку, ми почали регулярні наші зайняття та ходили в рейди в Югославію, в якій оперували комуністичні партизани Тіта, котрі знаходилися дальше в горах, однак час від часу з'являлися і на терені Словенії. В більшості на Словенії оперували збройні підпільні відділи четніків, приналежні до ген. Міхайловича. Проти німців вони збройно не виступали, а радше з ними співпрацювали.

                               Були вони протикомуністичного наставлення і проти тітовських партизан. Словенці ставилися до нас прихильно й ввічливо, вгощали нас, чим хата багата, навіть ті, котрі симпатизували Тітові, хоч в розмові з нами були стримані. Четніки радо нав'язували з нами контакти та пропонували переходити до них. Все таки непокоїло усіх нас: а що буде далі? Тітовські загони нас виминали і до більших зударів не прийшло. Стрічалися в тій акції з частинами української дивізії й довідалися, що вона була під німецьким командуванням. Тяжко нам з тим було погодитися.

                              На постою ми мали спокій, жодної служби не виконували, крім нічних стеж. Я жив сам на квартирі в родині австрійців. Старенька мати з двома дочками, вже замужними, котрих чоловіки загинули на східнім фронті при кінці 1944 р., оплакували та нарікали на ту прокляту війну, котра зруйнувала їхнє родинне життя. Мали вони мале господарство й у вільний час я їм помагав у праці. З вдячности я мав у них повне утримання.

                              Почали доходити до нас вісті, що УЛС перестане бути самостійною одиницею. 2-го березня стало нам відомо, що ми будемо влучені до нашої української дивізії. Почали кружляти вістки про можливість переходу УЛС у підпілля за ріку Мур на Словенію з метою переходу в Карпати на рідні землі. Тяжко було повірити, щоб яканебудь була можливість перейти через чужі краї - Австрію і Чехо-Словаччину, котрі були вже окуповані радянськими арміями.

                                                           ПЛЯН І ПЕРЕХІД У ПІДПІЛЛЯ НА СЛОВЕНІЮ

                                 У суботу, 3-го березня по обіді, прийшли до мене на квартиру чот. М. Клен і чот. Чалій. Повідомили мене, що вони уповноважені на організування групи, котра має перейти у підпілля на Словенію. Відділ очолює хор. Ромко (Кивелюк), з четніками договорилися. Четніки зобов'язалися забезпечити нас провіянтом. Питалися, чи я погоджуся іти, хоч самі не були певні, чи їм той задуманий плян вдасться провести в життя. Після обговорення і дискусії я заявив, що я це все передумаю і завтра стрінемося для остаточного рішення. Я хочу знати про наші пляни і ціль. При відході М. Клен сказав до мене, що це все довірочне і щоб з ніким про це я не говорив. Ставало передо мною питання: є в нас дуже порядні старшини, то чому цим займаються підстаршини? Хоч вони є моїми друзями та чесні і віддані патріоти, але це питання я ясно поставив перед ними.

                                Неділя, 4-го березня, гарний сонячний день ранньої весни. По обіді до мене на квартиру прийшли сот. Терлиця, хор. Ромко і чот. Клен. Не гаючи часу, ми приступили до обговорення пляну. Сот. Терлиця з'ясував сучасне положення фронтів, як на заході, так і на сході. Війна доходить до свого кінця. Ми по стороні програних: що буде з нами? Західні альянти є союзниками Совєтського Союзу, які їх домовлення по закінченні війни, ми не знаємо; певне одне, що нас будуть трактувати як ворогів і нас видадуть у руки Совєтського Союзу.

                               УЛС як самостійна одиниця є під своїм командуванням, має добре вишколених підстаршин і старшин. Більшість з них це бувші партизани загонів на Волині, як Т. Бульби, Хрона, Білого, Волинця і Яворенка. Ми думаємо шукати виходу в тій ситуації поки ми ще є в цілості. Хор. Ромко інформує, що завтра, 5-го березня, УЛС переходить до Дивізії та буде розподілений по полках та інших частинах. Дивізія є під командуванням німців. Ми не є проти дивізії, але ми є проти німецького командування. Сьогодні для нас лишається ще одна можливість - перехід у підпілля на Словенію, а звідтам - через Югославію до Італії - на бік альянтів. З четніками Міхайловича вже договорилися. Вони зобов'язалися давати нам повне постачання провіянтами та іншими необхідними засобами, і також призначили зв'язкових старшин, котрі будуть перебувати з нами. Загін організується в силі не більше 80 осіб, в котрому буде 3 групи та командир загону та його персонал. Організуванням і підбором людей займаються хор. Коваль, М. Клен і Чалий. Я висловив недовір'я до четніків, котрі є у підпіллі, але вони співпрацюють з німцями, і у критичний момент вони нас зрадять. По-друге, чи ми є в силі втриматися проти тітовських партизан, котрі є сильно озброєні і ними керують совєтські дорадники? На цю мою заввагу М. Клен, котрий брав участь у переговорах з четніками запевнив про повне довір'я до них. Хор. Ромко запитав мене, чи я погоджуюся очолити одну групу? Я дав згоду. М. Клен подав мені список підстаршин і стрільців, котрі були приділені до моєї групи, а решту я мав сам добирати з своєї 2-ої сотні.

                              Вихід до порому і переїзд на Словенію призначено на год. 11 вночі, запевняючи мене, що це є вповні засекречено. Ми розійшлися. В сотні я стрінувся зі своїми підстаршинами та підстаршинами інших чот, інформував їх про ситуацію та наш перехід у підпілля. Всі вони погодилися. Повідомив я їх про місце і час нашої збірки. Повернувшися на своє мешкання, почав пакувати свої необхідні речі. В тім часі зголосилося до мене ще двох підстаршин з інших частин, котрі були призначені до моєї групи. Я їх поінформував і вони відійшли.

                              Сонце заходить, мені дуже хотілося побачитися з своїм братом Лаврентієм, котрий був в чоті кінноти зв'язку й квартирував на третім селі. Хотілося сказати йому, щоб він не ризкував на цей шлях, на котрий я рішився, та хотів з ним попрощатися. Вечірня пора на це не дозволяла. Побачився з ним аж під час відступу Дивізії з фронту, вже по капітуляції.

                               Я попрощався з своєю господинею та її дочками. Вона в плач, дає мені велику буханку хліба і кусок сала. Хочу їй заплатити, але вона відмовляється. Дякую їм за гостинність і відходжу.

                               Моя група (25 осіб) чекає на мене. Одна третя становлять підстаршини. Приходимо до порому. Зауважую, що хор. Ромко в нервовім напруженні, в колі свого персоналу. Нарада з командирами груп і перший наказ хор. Ромка:

                                  1. Подає маршрут на місце призначення.
                                  2. До кожної групи є призначений старшина зв'язку з четніків.
                                  3. Переправа через ріку Мур є під охороною четніків на березі Словенії.

                            Умовлений час переїзду минає. Ніхто поромом не приїздить, очікуємо. Тим часом до нас долучаються інші групи наших вояків, котрі не були покликані. Через годину нас зібралося коло 2-х сотень (понад 200 вояків). Ті, котрі долучаються, заявляють: ми також готові і хочемо іти разом в Україну в запілля ворога і там за неї боротися.

                           Ми опинилися в критичнім положенні, створився хаос, котрого ніхто не передбачував. Наш відділ завеликий для перемаршу, згідно з наміченим пляном. Наших союзників, що мали приїхати поромом на нашу сторону, нема. Підозріння у нас, що це є зрада. Ком. Ромко скликає командирів груп і свій персонал на нараду. Рішаємо, незважаючи на четніків, перейти на Словенію, і діяти будемо на свою власну руку. Лишається питання, в який спосіб перефорсувати ріку Мур, котра має бистру течію. Крім того, це весняний сезон, в котрім є великий сплив води, а місце, де перепливав пором, досить широкий. Зголошується чот. Чалий, котрий на руках по линці перейде на другу сторону ріки, урухомить пором і приїде до нас. Чалий закидає свою фінку через плече і по линці на руках пересувається в повітрі на другу сторону ріки. Тяжко було повірити, щоб ту віддаль на руках можна було подолати, але чуємо два вистріли. Це Чалий розбиває замок, на котрім загачений пором. За кілька хвилин пором зближається до нас. Ми з поспіхом, кількома наворотами, переїжджаємо на праву сторону Муру, на Словенію.

                                                                                 НА СЛОВЕНІЇ    

                                   Непередбачений такий численний перехід до нас вояків спричинив повний хаос; по-перше, він був завеликий для нашого пляну і, по-друге, потрібно було його перегрупувати, а на це не було часу. Видано наказ, щоб вояки долучалися до груп, хто до котрої хоче, до часу реорганізації. Моя група збільшилася на 65 осіб.

                                  З'явилися зв'язкові старшини четніків. До моєї групи приділений поручник, по національності - серб. Середнього віку, дуже добре володів російською мовою. Перші наради командирів груп і зв'язкових старшин четніків, котрі зарядив хор. Ромко, були дуже короткі. Зміна напрямку маршруту, і на випадок зудару з тітовцями, визначено місце збірки.

                                  Старшини-четніки зобов'язані проводити нас в терені. З поспіхом вирушаємо, щоб якнайдалі відійти в запілля. Марш в горах, оминаючи дороги, був дуже тяжкий. Крім повного військового обладнання, розподілено поміж групи зброю, амуніцію, ґранати. Це забрано з німецьких військових складів зброї в селі Обершварц. 4 тяжких кулемети "Максим", багато амуніції в ящиках до кулеметів, обтяжували нас до краю, а тягнення за собою тяжких "Максимів" виявилося майже неможливим, навіть коли вживали коней. Для зв'язку з командиром, відділи мали призначених своїх зв'язкових, крім того, при команді відділу було 2 зв'язкових на конях. Хоч який наш маршрут був тяжкий, однак ми вранці прибули на перше місце призначення. Я зі своєю групою розташувався поблизу двох господарств, котрі були розположені в садах. Оглянувши положення, я виставив застави, котрі змінювалися щогодини. Інші відпочивали. Командирів груп покликано на наради. Нарадами проводив хор. Коваль. Обговорив наше положення і накреслив дальший плян нашого маршруту на південний захід, за порадами наших союзників. Визначено час нашого відходу і призначено одну групу для передових стеж, котрі будуть іти напереді. Наказано переорганізувати наші групи. Переорганізовую свій відділ у 2 чоти, по 3 рої, а один рій лишається до моєї диспозиції. Повідомив про дальший наш маршрут та час вимаршу, наказав їм, що до часу, коли ми дістанемо якісь харчі, усі мають ділитися поміж собою тим, хто що мав.

                             Пішов до хати на відпочинок. Словенка, старша вже жінка, дала мені кави та ще щось з'їсти. Я перекусив і хотів хоч трохи заснути, але сон мене не брав.

                             Знову кличуть до командира. Хор. Коваль повідомив нас, що перебирає команду. Хор. Ромко сидить, нічого не говорить, виглядає безрадний, вповні заломався. Ми того не сподівалися. М. Клен, Чалий і я перекинулися словами, потішили один одного і розійшлися до своїх груп. Я повідомив, що команду відділу перебрав хор. Коваль, не подаючи ніяких причин чому.

                            Вирушаємо в похід. Після яких трьох годин маршу, зауважуємо, що нас якісь німецькі частини переслідують. Ми займаємо становища і чекаємо до ночі. Наші зв'язкові старшини-четніки збентежені, радять нам вночі не пробиватися далі, щоб не попасти на німецькі застави, котрі напевно вже є. Ми вирішили затриматися до ранку.

                           Вранці зв'язкових-четніків уже не стало. Ми проходимо на південь до більш лісистих теренів, а вірніше до якогось більшого лісу. Я зауважив, що вдолині, з лівої сторони, якісь німецькі частини зайняли позиції. Виглядає, що ми є окружені. Даю наказ зайняти становища, забезпечую праве своє крило. Поблизу було кілька господарств, сади і малі ліски. В тім часі приїздить до мене на коні зв'язковий командира Коваля. Наказ: на зайнятих становищах затриматися і чекати дальшого наказу. Якщо прийде до бою, наш напрям на ліс. Одному роєві наказую перейти на правий бік для обсервації і забезпечення з-заду. Коли цей рій почав садом переходити на правий бік, німці відкрили по нас легкий вогонь. З нашої сторони також посипалися стріли по німцях. За хвилину усе втихає. У нас 2 легко ранених - Вишня на лівім крилі і Знайда з мого почту.

                           Знайда був жид, знайшли ми його, чи він сам до нас зголосився, ще коли ми були на Холмщині весною 1944 р. Дуже гарний хлопець, невеликий ростом, смуглявий, років 17. Я його любив, він був у моїм почті ще під час мого перебування в 2-й сотні. Тепер він живе в Лондоні, Англія. Має свій бизнес, не цурається нас, час від часу відвідує наші імпрези та стрічається з своїми друзями з УЛС, котрі там живуть. Не відмовляє пожертви на українські цілі.

                           Обсервую німців, але нічого не помічаю. Спокій. Нараз хтось виходить з малого ліска недалеко, вимахуючи білою хусткою, і кричить: "Не стріляйте, я є сотник Макарушка, іду до вас на переговори". Скерували його до хор. Коваля, котрий був недалеко, в центрі зайнятих нами позицій. Приблизно за одну годину сот. Л. Макарушка і з нашої сторони о. Паладій переходять через мій відтинок не до німців, як вище сказано, а до частини нашої Дивізії. По якімось часі сот. Л. Макарушка і о. Паладій повертаються назад і приносять звернення до нас від командира дивізії ген. Фрайтаґа, котрий закликає нас переходити до нашої дивізії і запевняє генеральським словом чести, що нікого з нас не потягне до відповідальности і нікому нічого не станеться.

                           Виявилося у нас довір'я не так до генерала, як до сотника Л. Макарушки, котрий нас про це запевняв. Наше командування на це погодилося і хор. Коваль дає наказ виходити на шлях і вимарш на Марібор. Ми не були певні, особливо тих 4 вози зброї, що ми забрали з німецьких магазинів, нас неспокоїли, однак з піснею на устах прямуємо до нашої вже дивізії. Над вечір коло год. 6-ї ми вже були на місці.

                                                                                    В ДИВІЗІЇ

                             Видали нам вечерю, ми здали свою зброю, усіх стрільців від нас забрали, а усіх підстаршин, хор. Коваля і Ромка відпровадили до села Вітшайну на перевишкіл. Комендантом призначили німця хорунжого Кольштет, як також командирів чот німців-підстаршин. Видали для нас кілька крісів для вартової служби. Команда лишилася українська, завше хтось з нас підстаршин в заступстві німців командував. Примістили нас усіх разом в одній залі, призначили нам кухню і кухарів з якоїсь запасної частини. Вишкіл проходив більш теоретично. Проходили ми також вишкіл і практично, бої піхоти проти танків, зброю "панцерфавстів" і з новими протипанцерними гарматами. Викладачами та інструкторами були німці, виклади відбувалися німецькою мовою і перекладали на українську мову наші друзі. Викладачі були фахівці свого діла. Вишкіл проходив дуже добре, що, властиво, для нас, підстаршин, було повторенням; ми все це пройшли в підстаршинській школі УЛС, за вийнятком модерної тактики, котру щойно тепер почали вводити. Наприкінці нашого вишколу приходить до нас вістка, що хор. Ромко підступом убитий. Як це сталося, ніхто з нас не довідався і ніхто не знає. Лишився він у нашій пам'яті, як старшина та друг спільної нашої долі.

                               По вишколі видали нам зброю, мене додатково нагородили ще "панцерфавстом", з котрим я довго не розставався, аж десь у половині квітня він став мені в пригоді в наступі на Мільдорф. В той час на південнім фронті радянські війська прорвали фронт на пограниччі Австро-Угорщини, біля міста Мурек, на відтинку мадярської дивізії. Заряджено вимарш нашої сотні. Без зупинки проходимо 50 км до міста Мурек, переходимо попри місто і з лівої сторони займаємо позиції на вікритій долині. Ще ми не вкопалися, як налетіли альянтські літаки й скинули кілька бомб. На щастя, усі бомби попадали поміж фронтовими лініями. Пролежали ми там через день, а вночі замінила нас якась німецька частина "фольксштурму". Сходимо з лінії фронту і відходимо в напрямі міста Фельдбаху. Ми були вимучені до краю. Перший раз в моєму житті я переконався, що в марші людина може заснути. В переході наша сотня почала розтягатися, дехто вже безрадний від опарення ніг почав відставати. В половині дороги затримуємось в якімсь селі на відпочинок і наш обід, котрий ми одержали в сухих харчах на кілька днів. Знову вимарш. У вечорі ми прибули на місце призначення, на південь від міста Фельдбах. На узгір'ї займаємо вихідні позиції. Ніч пройшла тихо після попередніх днів наступу нашої дивізії, в котрім відбито ворога кільканадцять кілометрів на схід. Наступного дня ми зайняли становища перед залізничною дорогою. Це вперше я був з моїм сусідом з дому - Стахом. Хоч були ми в тій самій військовій одиниці, але не приходилося бути разом. Під великим деревом почали вкопуватися. Ніч в перших днях квітня була досить зимна, не мали ми з собою плащів ані коців. Недалеко нас було якесь господарство. Пішов я до нього й знайшов якесь рядно, набрав в нього соломи і приніс. Стах уже шанець викопав, намостили ми соломи, посідали плечима один до одного, накрилися тим рядном, кажу: "Ти вартуй, а я буду спати, пізніше змінимося". В половині ночі будить мене Стах на зміну, я почав вартувати, довкруги тихо і знову заснув. Прокидаюся, вже світає. Стах не спить. Про цей епізод ми собі ще тепер згадуємо.

                                 Над ранком приходить до нас курінь парашутистів і з правого крила займає вихідні позиції. Нашим завданням було відбити гору "Штраднер Коґель", котра була стратегічним пунктом. Вранці йдемо в наступ, доходимо до ворожих позицій. Розпочався завзятий бій. Ворожі війська відступають і займають вигідніші позиції вище, в лісистій частині гори. Під прикриттям нашого вогню, підсуваємось до ворожої лінії. Курінь парашутистів на правому крилі вибиває ворога і займає узгір'я гори. На середнім відтинку, найбільше лісистій частині гори, ворожі війська переходять в контратаку. В лісі створюється замішання, вибухи ручних ґранат та стрілянина усіх родів зброї. Тяжко зорієнтуватися, хто, де й у кого стріляє. Ми на середнім відтинку переходимо знову в атаку. Найбільш завдає нам шкоди ворожий кулеметний вогонь, який б'є по нас з закритих гнізд. Наступ продовжується. Підсуваємося і закидаємо кулеметні гнізда ручними гранатами. Прориваємо лінію. Ворог відступає. По обох сторонах велике число жертв. На правому нашому крилі забитий хор. М. Хрін, бувший командир партизанського загону на Волині, в лісах Крем'янеччини, як також мій друг Б. Вихор, комендант підпільної боївки на рідних землях. Обидва вони віддані і щирі патріоти своєї Батьківщини.

                                 На правім крилі майор - командир куреня парашутистів, ранений. З перев'язаною рукою стримує ворожий наступ, котрий поносить найбільші жертви в людях, майже одна третя забитих і ранених. Бій почав припинятися, та не надовго. По якімось часі ворог відкрив по нас барабанний ґранатометний вогонь, яким наносить нам великих втрат і на цілім відтинку фронту переходить в контратаку. Відступаємо через долину і на узгір'ї займаємо наші позиції. Під вечір бій припинився. Вночі на зміну нам прийшли інші частини нашої дивізії, а ми відійшли до села св. Мартина. Тут смачно повечеряли вперше за 24 години. Розподілили нас по "баварських" стодолах на нічліг.

                                  Вранці нас розділили на групи і відпровадили до призначених полків і окремих частин нашої дивізії. Приділено мене до 30-го полку, 2-го батальйону 5-ої сотні, яка стояла на передмісті Фельдбаху. Призначено для мене 2-гу чоту, з котрою я пройшов усі дальші бої на фронті до капітуляції Німеччини. Я їх описав у "Вістях Комбатанта", ч. 5,1971, п. н. "Останній бій під Фельдбахом". □      
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації