ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятниця, 19 серпня 2011 р.

ДОБРОВОЛЬЦЕМ У ПОЛОН

Федір Цимбалюк-Обиченко

(Гляди «Останній бій під Фельдбахом» — ч. 5)

             Залишивши Фельдбах за нами, ми вирушили трьома групами на захід. До краю змучені й голодні а того ще й без будь-яких інформацій що діялось довкруги нас, ми почувалися доволі непевно, тим більше, що не було у нас запасових харчів. Країна була для нас чужа і, хоча ми й були в німецькій уніформі, але австрійське населення ставилось до німців-прусаків дуже вороже і їхнє наставлення супроти нас мінялось щойно тоді, коли вони довідувались, що ми не німці. Але в розмови входити тут не було часу. Наші групи скоро розлучились і ми як ті кобзарі розходились, хто куди хотів, чи краще, хто куди вважав за найпевніший шлях, щоб якнайскоріше віддалитись від совєтських військ.

Головним нашим завданням було перейти ріку Мур ще заки той терен захоплять совєти та перетнуть нам шляхи відступу. Я залишився зі своєю групою, яка начисляла сім осіб: рой. Я. Лучків, чотовий 3-ої чоти 5-ої сотні Г. Чумак, М. Ярошенко, Височанський та ще двох стрільців з інших чот, яких прізвищ я не знав. При заході сонця ми щасливо перейшли ріку Мур у якомусь малому містечку чи великому селі а звідтам взяли напрям на містечко Твінберґ. Терен був гористий, покритий малими лісами й наша дорога зовсім не була легка, але й наша сімка складалась із добірних хлопців.

Прямуючи все польовими дорогами, натрапили ми на якесь господарство і рішили ми тут дещо підкріпитись. Заходимо на подвір'я, аж тут напроти нас йде середнього віку баворка*). «Ми хочемо купити щось з'їсти», — кажемо їй на самому початку, бо гроші у нас були. Баворка почала відмовлятись кажучи, що немає нам що продати. Не було іншого виходу як удатися до погроз. Тоді ми їй заявили, що ми самі пошукаємо за харчами й заберемо все, що знайдемо, якщо вона добровільно не схоче продати. Побачивши, що ми всі озброєні, жінка зм'якла й винесла нам велику австрійську буханку хліба завбільшки решета, смальцю та відомого австрійського напитку з яблук «мост»-у.

З'ївши це все, ми подякували баворці й подались дальше в дорогу, долиною поміж горами. Хоча ми й не відпочивали ще як слід, але підкріпившись, почувалися багато краще, а декому навіть і гумор почав привертатись. Десь біля 1-ої ночі ми дійшли до першого пункту Червоного Хреста, де роздавали харчі для перехожих вояків. Ми також дістали по одній кохлі зупи та по картоплі «в жупані» і це було все, що Червоний Хрест мав до диспозиції і все, що ми могли там дістати.

На цьому пункті зібралось чимало німецьких вояків, які лежали на землі та відпочивали. Все це надавало враження деякого затишку і ми зробили те саме. Полягали на землі та скоро заснули кріпким сном. Щойно ранішня роса збудила нас зі сну. Хоча ми не спали довго, все ж таки це вже був відпочинок. Ранком ми одержали ще подібну до попереднього дня порцію харчів і вирушили дальше в дорогу.

З нашої групи залишилось уже тільки п'ять осіб і ми ще того самого дня дійшли до містечка Твінберґ. Тут ми побачили великі військові з'єднання усіх родів зброї, які відходили в напрямі на місто Юденбурґ. Тут ми також довідалися, що сюди переходили частини нашої Дивізії у тому самому напрямку. Наших частин ми тут не стрінули, за виїмком окремих вояків, які були замішались між німців.

Ми перейшли містечко і прямуємо дальше у північно-західньому напрямку на Юденбурґ. Дороги забиті колонами німецьких частин і ми замішались поміж них. Голод мучив нас неможливо і ми рішили звернути на польову дорогу і по дорозі роздобути харчів. Через деякий час ми натрапили на якесь господарство й зайшли на подвір'я. Побачивши групу вояків, бавор підійшов до нас і ми просили його продати нам трохи харчів. — Вже другий день відступаємо із фронту й не маємо ніяких засобів для харчування. — Але наша людська бесіда зовсім не промовляла до серця бавора і він з криком відповів нам, що нічого немає.

У відповідь на його крик я зняв з руки свій ручний годинник і подав баворові, заявляючи, що ми хочемо за нього буханку хліба. Не знаю, що сталося з бавором, але він дещо зм'як і сказав, що він хліба не має, але може зварити нам картоплі. Великого вибору у нас не було і ми погодились і на
картоплю. Ми посідали на подвір'ю і через якої пів години бавор виніс нам миску вареної картоплі.

Сонце, що щедро обдаровувало нас своєю теплотою, почало хилитися до заходу, ховаючись за високі шпилі Альпів. З'ївши картоплю, ми вирушили дальше в дорогу. Заки ми дійшли до якогось малого села, на землю насіла тепла травнева ніч і ми переночували під придорожними будинками, а ранком вирушили дальше до Юденбурґу.

По дорозі паслось багато залишених німцями коней, деякі навіть осідлані. Одного із таких коней вдалось мені зловити і я, притягнувши сідло, вискочив на нього, і так став вершником, їхав я верхи на коні а мої товариші продовжали йти пішки. Незабаром опинились ми на розлогій долині перед Юденбурґом, де зібралось уже багато різних військових частин. Тут на мене чекала приємна несподіванка, бо я зовсім випадково зустрівся із своїм братом Лаврином, який був у 31-му полку і ми вже довший час із собою не бачились. Крім брата зустрів я тут ще й інших моїх друзів ще з Українського Леґіону Самооборони, як Малишко, Петрук, а також і чотового Гончаренка, який мав зломану чи поранену ногу й не міг ходити. Зраділи ми всі дуже із нашої зустрічі й постановили держатись на дальше разом, а Гончаренкові я подарував «свого» коня і він уже міг триматися разом з нами.

Але наша радість довго не тривала, бо наспіла вістка, що совєтські танки перетяли нам дорогу відступу. Це викликало велику паніку а скріпила її ще більше кавалерія, якої тут було дуже багато. Вона почала втікати верхи на конях, хто куди. Крім українських частин, знаходилися там ще й німецькі а також і частини РОА. В тій паніці наша група знову розбилась, зник десь на своїм коні Гончаренко і як виявилось пізніше, його там же большевики так і залапали в полон. Г. Чумак та М. Ярошенко, які йшли з нами, загубились також, зате приєднався до нашої групи мій брат Лаврин та Малишко і тепер ми уже знову цілою п'яткою тільки в іншому складі, вирушили в гори, прямуючи на південь. Погано було тільки те, що у нас не було ніяких харчових запасів і розглянувши терен на військовій карті, ми вибрали напрям на місто Фрісах. Ішли ми здебільша польовими і, проминувши містечко Йона, від цивільного населення довідалися ми, що там знаходились уже совєтські війська. Обійшовши це містечко, ми переночували в горах, у якійсь шопі, а ранком вибрались дальше на Фрісах, до якого добилися, щойно десь в обідню пору.

В переході через місто, мій брат стрінув свого товариша ще з дому, якого німці силою вивезли на працю і тепер він уже готувався повертатись домів. Ми переказали ним нашій мамі, що ми живі і здорові та відійшли на захід.

Через деякий час ми ще йшли бічними дорогами а вкінці зійшли на головну дорогу, що провадила на місто Фельдкірхен. По обох боках дороги лежало різне державне добро, залишене урядовцями, включно із знищеними касами. В одному місці дорога прямо була вкрита порваними на куски німецькими грішми. Не доходячи до міста Фельдкірхен, ми знову звернули на бічну дорогу. День добігав кінця і нам треба було розглядатись за нічлігом. Ми зайшли на подвір'я якогось господарства. Цим разом знова зустріла нас старша вже віком баворка, яку ми запитали чи не могла б вона продати нам щось з'їсти, та чи недозволила б нам десь на своїм господарстві переночувати. На наше здивування, вона віднеслась до нас дуже ввічливо й пообіцяла дати нам їсти та сказала, що можемо переночувати в стодолі. Жінка цікавилась хто ми такі й почала розказувати нам, що один її син загинув на східньому фронті, а другий останньо перебував на західньому фронті.

Видно було, що жінка співчувала нам, чи може краще, дивлячись на нас, думала про свого сина, який мабуть знаходиться десь у подібній ситуації.

На другий день рано баворка дала нам ще й добрий сніданок і ми, подякувавши їй за гостинність, подались до Фельдкірхен.

Десь біля 1-ої години пополудні добились до міста Фельдкірхен. Дорога до міста вела через міст на річці, де вже стояла англійська варта. Це додало нам трохи самопевности, що найгірше за нами. Свою зброю ми із жалем повикидали в річку, бо вона нам уже не була потрібна. Я залишив собі в кишені, ще на всякий випадок, пістолю, бельгійську десятку. Ми пройшли спокійно попри англійську варту на мості і вона зовсім нас не займала. Тут побачили вже стрілки-дороговкази Української Дивізії, що вказували куди йти до збірного пункту Дивізії. Звідти попрямували ми за ними.

Збірний пункт частин Дивізії знаходився в розлогій долині поміж горами, зараз таки на захід від міста. Тут застали ми, мабуть із десяток наших дивізійників, які вигідно спочивали під своїми шатрами. Вони поінформували нас, що частину Дивізії, яка тут уже зібралася раніше, англійці відвезли до міста Шпітталь, де створено загальний збірний пункт Дивізії. Вони ж самі не збирались туди, а плянували дістатись дальше на захід до міста Зальцбурґ. Намовляли і нас до товариства, але ми відмовились від того, бо хотіли злучитись із рештками Дивізії. Ще того самого дня ми вибрались через гори навпростець до міста Шпітталь (Каринтія). На вечерю ми вже ніде не вступали, бо в горах господарств не було, а переночували ми в якійсь шопі, де на зиму складали сіно. На другий день десь біля 4-ої години по полудні ми, змучені й голодні, зійшли із ліса прямо на площу де вже зібрались були тисячі дивізійників. Було це 13-го травня 1945 р. і тоді почався мій полон, до якого мене ніхто не брав, ніхто не силував, а прийшов я до нього «добровільно» у тих складних обставинах. До двох тижнів англійська військова влада перевезла нас із Шпітталь в Австрії до дійсного табору воєнно-полонених біля села Беллярія над Адрійським морем в Італії.

*) Бавор, баворка — з нім. селянин, селянка.


Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації