ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 4 серпня 2011 р.

СВЯТ-ВЕЧІР 1945 (Спомин)

Микола Такой
Підстаршина І УД УНА  



Сонце поволі схилялося за вершки австрійських Альп, що майоріли на південному заході. Воно розсипало свої останні червоно-золотисті промені по шпилях гір, засвічували чарівними ялинками, немов нагадуючи скривавленому світові, що сьогодні Свят-Вечір.

Наш потяг просувався до міста Ческе Будейовіце, залишаючи за собою зруйновані містечка і села, сліди недавних бомбардувань. Від часу до часу потяг зупинявся, важким, змученим зітханням випускав чорні густі клуби диму... Здавалося, що ними він хоче закрити себе перед очима ворожих летунів, що хижими шуліками накидалися на все, що ще рухалося.

Сотник Волощук, сотник Татарський, один підстаршина української дивізії «Галичина» і я їхали в одному й тому самому вагоні. Кожний з нас зайнятий власними думками, як приворожений, глядить крізь вікна кудись ген, далеко... Густим мряковинням втискається вечірній сумерк... Он, там... замерехтіла на небосклоні зірка... Свят-вечірня зірка... а далі друга... третя... Думки полинули далеко... під рідні стріхи, в далеку, а таку близьку серцю, Україну. І там сходить Свят-вечірня зірка, але... чи виглядають її і сьогодні, як колись, з надією в змучених очах... чи виглядає її так нетерпеливо розсміяна, щаслива дітвора?...

Містерія Свят-вечора сповнила серця, стиснула тугою і болем, як кліщами, серця... Згадались Свят-вечорі інші... ті, що пройшли неповоротно... Залягла гнітуча мовчанка... в очах заблисли старанно приховувані сльози. Вояцьке загартоване серце ридало... юною кров'ю складало молитви у стіп новонародженого Дитяти...

Надворі гудів вітер, з шумом гнала залізна потвора далі і далі на захід. На лавці склалося бездушно моє знеможене тіло. Дух мій вітав серед рідних... Ввижався Свят-вечірний стіл, встелений свіжим пахучим сіном, прикритим вишиваним настільником, а в куті поважно зайняв місце дідух. Ввижалася вся сім'я за столом і порожне місце для когось, кого ждали...  А той хтось — ген, далеко, далеко від рїдних, далеко від рідної землі і тільки думками шле привіт — святочні побажання.  Хто в такий час звертав би увагу на красу наддунайської низини, що втікала поза вікнами потягу?

Тужлива, повна болю усмішка зарисувалася довкола уст вояка, якого ціла істота втопилась у засвітах мрій, де тверда, жорстока дійсність розплилася в приємних спогадах недавно-минулих часів... Відчувається, як загавкали собаки... скрипнули ворота... ввійшли діти з святою вечерею побажати хресним батькам з Різдвом Христовим.... Розсміяні, щасливі дитячі обличчя, розцвілі кров'ю на морозі... А під ногами скрипить сріблистий сніг... 

Христос Родився!...
Славімо Його!...
Христос Родився!...
Вчуваються дзвони, а з церкви проривається величня пісня:
«Слава во Вишніх Богу
І на землі мир...»
і далі могутня коляда:
Бог Предвічний народився...
.......................
......................
За нею друга, благальна молитва:
... Ісусе насіння, дай щастя Вкраїні...

Десь далеко вибух бомби розігнав усі мрії... Урвався звук церковних дзвонів, тільки зимне залізо коліс потягу ритмічно видзвонювало об рейки залізнодорожнього шляху. Глухо загудів другий вибух! «Мир на землі» глумилась дійсність...

Потяг приставав немов би вагався, чи їхати далі, то знову рушав. Нарешті з прикрим скреготом заліза зупинився зовсім. Через декілька хвилин нас повідомлено, що сьогодні потяг дальше не поїде, бо ворожий летунський налет розбив залізничий шлях. Можливо вночі шлях буде направлений і ранком зможемо рушити далі в дорогу.

Ночувати в вагонах з порозбиваними шибами зовсім нікому не усміхається і ми кинули зимний потяг та пішли пішки до залізничої станції Ческе Будейовіце, який тепер називається в мові «герренфольку» Будвайс.

Ждальня переповнена людьми, цивільними і військовими. Шум, гамір людських голосів дусився в кімнаті, наповненій димом і випарами людських тіл, а над тим всім навис нервовий неспокій і напруження.  

—  Мамо, я хочу їсти...

       Я здригнувся! Невже ж тут, в тій людській гущі я вчув плач голодної української дитини?

—  Мамо...

          Я розглянувся...  В куточку завважив скулену жінку з трьома малими дітьми.

—  Зажди ще трошки, Михасю... — Умучення і журба розсілися на молодому ще обличчі матері.

—  Зараз підемо кудись спати і тоді дістанеш їсти. — Її розгублений зір сновигав по байдужих обличчях...

         Без хвилини надуми я вже був коло нещасної родини.

— На станції є кухня, де можете дістати зупи і теплого чаю для дітей. —

            Мати підняла на мене свій зір.  
                                                                                                                                                                                             
—  Там треба мати свій власний посуд, а в мене його нема — відозвалася з неприхованим болем.

            Я метнувся між нашими вояками і через хвилину приніс потрібний посуд для цілої родини. Жінка з вдячністю забрала їдунки і війшла з найстаршою донею Галею до кухні, а я остався біля дітей, що цікавими очима розглядали мене.

— А де ж ваш тато? — 

— На Словаччині він був з нами, але там нас захопили комуністи і забрали тата до партизанки.   Так вони казали... Відозвалася тепер старша дитина, дівчинка може років з десять. — Більше його ми вже не бачили...

             Я з сльозами в очах приглядався дітям, як вони жадібно хлептали теплу зупу, що їм тепер мама принесла.

—  Це ж сьогодні Свят-вечір... треба хоч трошки якось дітей прибрати — промовила, мов сама до себе, мати і почала розв'язувати наплечники, шукаючи за чимсь, чого не могла найти.    

— Куди ж ви думаєте іти звідси? — відрухово впало моє питання.

— Куди?... Десь треба дітей покласти спати...

           Втома, біль і безнайдійність виливалися разом із словами. Важко зітхнувши, вона підняла на свої плечі найбільший наплечник, а менші наплечники помогла дітям закинути на плечі. Навіть найменше дитинча, що перед тим просило їсти, дістало свій клуночок також. Ми попрощались... Жінка вийшла з кімнати, держучи найменшого синка за руку і подалась у темряву непривітного, чужого і зруйнованого міста. Я бездушно глядів їм услід. Морозний вітер завівав безжалісно... Виминаючи купи грузів з розбитих бомбами домів, мати з дітьми повільно віддалялася від станції і врешті зникла у темряві ночі.

Я хотів ще, силою навички, гукнути їм услід «Веселих Свят», але ці слова так і застрягли мені в горлі. Це був би найжорстокіший насміх... насміх людини над людиною...

Закостенілий від морозу, я довго ще неповорушно стояв перед станцією і як непритомний глядів у темряву, в якій вже нічого не бачив. Перед очима стала візія другої матері — Пречистої Діви Марії, яка теж шукала нічлігу у Вифлеємі, шукала серед багатих і бідних і знайшла його щойно за містечком у бідній стаєнці. Може і ця мати-українка знайшла нічліг для своїх дітей у Різдвяну ніч 1945 року.

          ... А вітер невпинно шумів у вухах:
«...Ісусе, насіння, дай щастя Вкраїні...
Боже, Боже, Боже дай...»
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації