ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 23 вересня 2010 р.

КЕДЬ МИ ПРИЙШЛА КАРТА

Мирослав ШАРКО

Прийшов нарешті той довго вичікуваний день від'їзду. Скоріш, ніж здавалось.

Востаннє проходив кімнати. Пробігав пожадливим поглядом обстановку - хотів закарбувати собі в пам'яті усе, щоб надовше осталось тепло від приютливого домашнього гнізда. Чимсь млісно-теплим несло із кожного кутка, пряло золоті пасма в минуле. Невидні нитки споминів в'язали його з кожною дрібничкою, не хотіли рватися.

Старий, припорошений трішки в одному місці (стирка не засягнула) фортепіян привітно усміхався білими клявішами, висовував ноги, не давав пройти. Змахнув ще сиву латку рукавом. Обдивляв усе: полинялий килим, образ Пречистої (він нині був якийсь інакший, не той, що кожного ранку), стіл - де кожна пляма це котресь не таке собі просте „ікс" із альґебраїчних задач (мусів зводити нераз неодну виміну поглядів), далі - риски олівцем на одвірку дверей - його щорічний ріст (прийшло йому чогось на думку, що він повинен бути навіть дуже високий). В куті несміливо тулилася за нього шафка з книжками. Відбивалася в дзеркалі струнка панянка-гітара, а великий, темний годинник на стіні рівномірним „тік-так" про себе відкроковував час.
Призадумався. Зір його впав на олов'яні фіґурки жовнірів, що незавважено для нікого приглядалися, горді на свої стрункі постаті, у дзеркалі із туалетного столика. Нагадались колишні дитячі іграшки: завзяті баталії олов'яних істот, криваві січі, олов'яні інваліди по війнах із лютим Петром-царем.

Із урочистістю стародавнього лакея, хрипучи ржавіло серед тиші вдарив годинник шість.

Здригнувся. Обірвалися нитки споминів. Пора до поїзду. У вікно кокетливо зазирало липневе сонце. Прижмуруючи від світла очі, підійшов востаннє до батькової знимки. Довгим німим поглядом попращався. Силувано переступив поріг. Ще раз оглянувся. Хотів врізьбити в пам'ять усе та вкласти поміж пам'яткові фотографії ще одну. Враз стало йому якось смішно й він рвійно затраснув двері. На все...

***

Пройшло три роки. Вказівки годинника минали шосту. В альбомі споминів ожили яскраво-теплі стіни, а сонце (як перше) жмурило очі крізь дроти до бараку. Нагадались олов'яні жовніри зі столика перед дзеркалом. А потім пригадалися (як із альбому) знайомі обличчя в зелено-сірих одностроях.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації