Серія “Українська воєнна мемуаристика”
Юрій Горліс-Горський, “Холодний Яр. Спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру”. – Дванадцяте видання, виправлене, доповнене. – Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2010. – 512 с. іл., тверда повноколірна палітурка.
Спогади хорунжого Армії УНР Юрія Городянина-Лісовського (Юрія Горліса-Горського) про збройну боротьбу за Українську державу під жовто-блакитним прапором УНР та чорним прапором Холодного Яру, на якому було написано: “Воля України – або смерть!”
У 12-му виданні вперше опубліковано відомі звернення холодноярців за 1919 – 1921 рр., які підтверджують документальність твору. В додатках читач зможе знайти і свідчення очевидців про московські злочини в України, нові дослідження про отаманів Клепачів, Олександра Квашу, Прокопа Пономаренка, інших повстанців, нарис про долю Лариси Янг, дочки Юрія Горліса-Горського, матеріал про вшанування отаманів Василя Чучупака, Пилипа Хмари, Чорного Ворона (Миколи Скляра), Ларіона Загороднього їхніми духовними нащадками. У виданні вперше опубліковано низку досі невідомих фотографій.
Інформуємо, що в серії “Українська воєнна мемуаристика” вийшли такі книги: “Холодний Яр” (т. 1, 2006, 2008, 2009, 2010), “З воєнного нотатника” Якова Гальчевського (т. 2, 2006), “Так творилося Українське військо. 10 спогадів учасників Визвольної війни 1917 – 1920-х років” (т. 3, 2008), “Гуцули у Визвольній боротьбі. Спогади січового стрільця Михайла Горбового” (т. 4, 2009), книга споминів Петра Дяченка “Чорні запорожці. Спогади командира полку Чорних запорожців Армії УНР” (т. 5, 2010). Редактор-упорядник та автор передмови Роман Коваль.
Книга вийшла коштом мистецької агенції “Наш формат” та члена Історичного клубу “Холодний Яр” Віктора Рога.
Пропонуємо увазі читача початок передмови. Всього в передмові понад 30 сторінок (шрифт, Times New Roman, 12 кегль), в ній уперше висвітлено обставини смерті Юрія Горліса-Горського.
“Ми ще вернемось!”
“Спогади... На самоті перебрати день за днем, рік за роком те, що вже збігло в минуле, відтворити в собі пережиті радощі й болі, пережити їх ще раз і ще раз... Болючу привабливість цього "заняття" знає лише той, хто має що згадувати: хто любив і ненавидів всією душею, хто знає смак голоду й музику небезпеки, хто зустрічався на вузькій доріжці віч-на-віч зі смертю, чув її віддих і... щасливо розминувшись, показав їй услід дулю”, – так визначив жанр своїх писань хорунжий Армії УНР Юрій Городянин-Лісовський (Горліс-Горський).
“Віддих смерті” Юрій чув не раз – і гарячий поцілунок кулі, і крижаний панцир березневої Тиси і зашморг на шиї. Не раз вдаряв в очі і блиск ворожої шаблі. Юрій навіть побував у “царстві смерті” з її липким смородом гнилої крові – в льохах Єлисаветградської ЧК. Вийшов живим з Лук’янівської в’язниці, хоч “дід Лук’ян” рідко кого випускав зі своїх холодних рук. “Показав дулю” Юрко і тюрмам Вінниці, Полтави, Херсона. І психлікарням теж. Вибрався живим з румунської та німецької в’язниць.
Без грізної “музики небезпек” він, здається, не уявляв собі життя, відтак не розлучався зі своїм братиком-револьвером навіть під час любовних пригод у Галичині.
Юрій – неспокійний дух, для нього, казав Улас Самчук, “клімат війни те саме, що для риби вода”. “Огонь запеклих не пече”, – міг би додати і Тарас Шевченко.
Юрій Городянин-Лісовський прожив не життя, а пригодницький роман. Але він ризикував не задля чергової дози адреналіну чи розваг, крізь криваві пригоди він йшов, щоб оборонити нашу Батьківщину. “Бий ворогів – рятуй Україну” – так можна сформулювати кредо його життя.
Народився Юрій 14 січня 1898 р. у волосному селі Демидівка Полтавського повіту, тепер Решетилівського району Полтавської області (за іншими даними в Полтаві). Привела його у світ Людвина Соколовська, що вела “родовід із польсько-шляхетського коріння”. Назвали хлопчика на честь батька, офіцера російської армії. Хто як не він обдарував сина військовою вдачею, благословив його на діла ратні. Юрій і на світ появився завдяки рішучості батька, який викрав свою майбутню дружину “з дому її аристократичних батьків”.
Воювати Юркові хотілося з дитинства. Він навіть “додав собі 4 роки”, щоб опинитися на фронті.
Військову службу почав у “кавказькій кавалерії” під командою князів Хана-Нахічеванського та Султан-Гірея, де, за власним визнанням, “хапонув магометанської воєнної етики”. Де літав Юрій у кінні атаки під час Першої світової війни, точно невідомо.
У роки Визвольної війни він – хорунжий 1-го Гайдамацького кінного куреня ім. Кармелюка, командиром якого був Ігор Троцький – веселий і хоробрий чоловік. Згодом Юрій Городянин служив у 2-му Запорозькому (збірному) кінному полку Запорозької дивізії
Наприкінці листопада 1919 року в районі Любара, Чорториї та Мирополя українське військо потрапило в оточення більшовицької, денікінської та польської армій. Хоч через виснаженість активних бойових дій ніхто не вів, Симон Петлюра вирішив, що боротьба програна і покинув своє військо, дозволивши і воякам розходитися, звільнивши їх від присяги.
“Армія перестала існувати, – свідчив богданівець Валентин Сім’янців. – Фронту українського більше не буде. Ще сьогодні найпочесніше ім'я вояка української армії – завтра ніщо… Був наказ нищити зброю, до якої вже не було вояків. Люди розходилися: хто потайки, хто з болем прощаючись з товаришами".
Знесилена, хвора на тиф і безнадію, українська армія агонізувала. Розпука і депресія добивали хворе і знеможене козацтво. Пригноблювали й чутки, що 3-й Гайдамацький полк Омеляна Волоха перейшов на бік більшовиків, а Євген Коновалець, виконуючи розпорядження Петлюри, розпустив Січових стрільців.
І раптом:
– Хто хоче, може залишитись в армії.
Це був “блиск віри” – і за якусь мить любарська трагедія стала “виходом до слави”. “Знову Батьківщина нас потребує, знову ми вояки, знову ми люди… – писав Валентин Сім’янців. – Знову серце повне надій, а з ними – віри в нашу правду”.
– Хто не чує сили, може залишити лави, – кажуть козакам старшини.
– Залишаються тільки ті, хто має залізні нерви та сталеве серце, – звертається до вояцтва командарм Михайло Омелянович-Павленко.
Серед отих, хто мав “залізні нерви та сталеве серце”, був і Юрій Городянин-Лісовський. 6 грудня 1919 р. він разом з іншими українськими фанатиками під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка вирушив у невідоме, але таке обнадійливе майбутнє. Йшли на об’єднання з українськими повстанцями, які в запіллі били денікінців.
Петлюрівці виявилися запеклішими за Петлюру…
На початку лютого 1920 р. 2-й Запорозький збірний кінний полк, де служив Юрій Городянин-Лісовський, вимандрував на Чигиринщину. 8 лютого полковник Литвиненко наказав вирушити через с. Ружичівку на с. Цвітну, звідки після короткого привалу дійти до с. Любомирка, де й розташуватись на спочинок.
Наступного дня 2-й Запорозький збірний полк, при якому перебував штаб війська на чолі з Михайлом Омеляновичем-Павленком, увійшов до холодноярського села Матвіївка. Тут затрималися, щоб відпочити, розвідати місцевість і відновити зв’язок між частинами, які різними дорогами стікались на Чигиринщину.
12 лютого Юрій на кулеметній тачанці переїхав у Головківку, що як і Матвіївка визнавала владу отамана полку
– Там і лікар є, а черниці доглянуть краще, як у лікарні.
З цієї розповіді й починає свій літопис боротьби в Холодному Яру хорунжий 2-го Запорозького кінного полку Юрій Городянин-Лісовський. Спомини він вбрав, за власним висловом, у форму, “так би мовити, повістярську”.
Юрій виявився талановитим оповідачем, а події, які він відтворив, були багаті на небезпечні пригоди, тож і спомини його “вийшли як роман”, роман пригодницький. Очевидно, що саме через це розповідь українського старшини видавець чи редактор назвали документальним романом, хоч Юрій писав, за власним визначенням, “історію Холодного Яру”…
Продовження передмови читайте у 12-му виданні “Холодного Яру”.
Книгу “Холодний Яр” можна придбати, попередньо переказавши 62,5 грн. електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.
Книгу придбати також у мистецькій агенції “Наш формат”.
Після Дня незалежності книга з’явиться у книгарнях Києва.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар