ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 19 грудня 2009 р.

ГЕНЕРАЛ-ПОЛКОВНИК МИКОЛА КАПУСТЯНСЬКИЙ

НА СЛУЖБІ НАРОДУ

Ф. Кордуба

1.2.1879 — 19.2.1969


Із смертю генерал-полковника Миколи Капустянського виринають рефлексії, які перевершують далеко звичайні в таких випадках почування смутку після утрати визначної людини. Генерал Капустянський не тільки був співучасником революційного періоду, який змінив соціяльну структуру в цілому світі, він був також творцем у формуванні української військової мислі і державної суверенности. Він належить до нечисленних української військової еліти періоду визвольних змагань 1917-1920 рр., тому заслуговує на те, щоб його особі присвятити більше уваги. Роля, яку ген. Капустянський відіграв в Армії УНР та його вплив на формування української військової мислі, визначують йому значно вище місце в ієрархії посмертних споминів. Отже не можна тільки говорити чи писати про нього, як прикладного старшину генерального штабу, який від самих початків в кол. царській армії вирізнявся своїми здібностями, але треба перевести дещо глибшу аналізу його цілеспрямувань, пристрасних бажань. Мій особистий спомин, це тільки малий причинок до теми його служби Батьківщині, віддзеркалює його шляхотність і культуру, — характерні прикмети Спочилого після багатолітніх трудів в Армії УНР, в організованому комбатантському й політичному житті. Тому в цьому аналітичному нарисі зверну особливу увагу на період духового формування в період царського самодержавія, що найважливіше, бо воно залишило печать на дальшій діяльності Генерала. Військовий вишкіл, здобутий за царських часів уже в періоді між двома світовими війнами з причини технізації війни й достосування нової воєнної доктрини, мусів відійти в архів. Проте, не зважаючи на дуже великі переміни, які відбувалися між двома світовими війнами, ген. Капустянський, не маючи навіть найконечніших джерел для дальшого досліджування перемін, які відбувалися у воєнному мистецтві, продовжував свою працю. Багато статтей появилося з-під його пера; багато проявів його ініціятиви досліджувати організаційні структури новочасних армій, воєнних потенціялів діаметрально протиставних бльоків, аналізувати політично-стратегічні констеляції в ґльобальному аспекті, досліджувати розвиток воєнних доктрин і концепцій потуг світу. Все це залишилось у його спадщині для майбутніх дослідників розвитку української військової мислі.

Ген. Капустянський навіть у патріяршому віці держався бадьоро, шукав товариства між «молодою війною», з дуже великими симпатіями ставився до всіх кол. вояків Дивізії «Галичина». Для нього було найбільшою приємністю почути, що також між кол. «дивізійниками» є великі ентузіясти військовознавства. Тому він шукав співпраці з ними, змагав до об'єднання усіх українських комбатантів в одній організації. Найбільшим його бажанням було, щоб на еміґрації спільними силами видавати дійсно поважний, репрезентативний військовий журнал, який засвідчував би перед усіми народами світу живучість також української військової мислі. Він часто підкреслював, що у т. зв. "суверенній Україні" (УРСР), конституція якої передбачає існування власних збройних сил, нема ані одного військового журналу в українській мові. В кол. царській Росії і в теперішньому СССР не видається по-українськи військовознавчих публікацій, а тільки по-російськи. Українські вояки в совєтській армії не мають ані одної військової газети або журналу, ні одного військового підручника або інших видань у рідній мові. Це доказує, що також совєтська армія є одним з найсильніших русифікаторських засобів в руках Москви. Така дійсність промовляє за тим, щоб на еміґрації об'єднати всі українські комбатантські сили, й спільно видавати журнал, який своїм змістом відповідав би фаховим військовознавчим публікаціям Заходу. На жаль, бажання Спочилого залишилися нездійсненими, але вони далі не втратили своєї важливости.


Найважливіший період у житті ген. М. Капустянського, — це період його духового формування. Народжений 1. лютого 1879 р. у священичій родині, від зараня молодости виховувався Микола в християнському дусі. Це виховання проходило серед рідного національного клімату, тому воно закріпило в кості і крові його особовості глибоку свідомість українця. В ті часи, в Росії було не більше 10% населення, що вміли читати й писати. Небагато краще було положення на Україні. В 1897 р. в містах європейської Росії жило тільки 12.8% населення. Для порівняння в той час в ЗСА жило в містах — 33%, в Німеччині — 54%, в Англії — 77% населення. Під усіма оглядами Росія була відсталою країною. До упривілейованих суспільних верств належало також духовенство, тому Микола мав можливості поглибити свою загальну освіту й від самих початків 1900 р. в армії здобувати кар'єру. До армії був покликаний після закінчення Духовної Семінарії у Катеринославі. Не може бути найменших сумнівів в тому, що в армії М. Капустянський виявив великі здібності і відвагу, бо в 1904 р. вже в ранзі підпоручника зголосився добровільно до участи в російсько-японській війні. Після розгрому царської армії під Чушімою (березень-серпень 1905 р.) Капустянський вийшов здоровий з операції, вернув до 105 Оренбурського піх. полку у Вільні та в травні 1908 р. був прийнятий до Імператорської Миколаївської Воєнної Академії в Петербурзі. В 1912 р. він закінчив цю академію своєю успішною працею «Повітряна розвідка». Перша світова війна приспішила кар'єру молодого старшини, бо зі штабскапітана в 1914 р., в травні 1916 р. був підвищений до ранги підполковника ген. штабу, виконуючи функцію начальника штабу 3-го Корпусу. М. Капустянський був нагороджений наступними царськими орденами: Орденом св. Станислава 3-го ступня, орденом св. Анни 4-го ступня «за хоробрість, орденом св. Станислава 2-го ступня, орденом св. Володимира 4-го ступня з мечами й бантом.

З вибухом лютневої революції в Росії 1917 р. М. Капустянський в ранзі вже полковника ген. штабу виконував функції начальника штабу 173-ої дивізії в Річиці, на Україні. В історіографії українських визвольних змагань ім'я Миколи Капустянського появляється в серпні 1917 р., коли з наказу ген. Л. Корнілова почалася українізація 34-го російського корпусу, що складався з 104 і 153 піхотних дивізій, під командою ген. П. Скоропадського. Корпус був переведений в район Меджибожа й тут почалося його формування. Старшин і салдатів-росіян виділено до 41-го Корпусу, а на їх місце прийшли українські частини з інших російських відділів. Корпус дістав офіційну назву: «Перший український корпус». Начальником штабу корпусу призначено було генерала Сафанова; комендантом 1-ої дивізії був генерал Гандзюк, а начальником булави дивізії — полковник Микола Капистянський; ІІ-ою дивізією командував генерал Клименко з полковником Крамаренком на чолі булави. Організація цього корпусу була закінчена коло 1 жовтня 1917 р. Полки 1-ої дивізії одержали окремі назви: 1-ий Київський полк. ім. Б. Хмельницького; ІІ-ий — Стародубський полк. ім. гетм. Скоропадського; ІІІ-ий Полтавський полк їм. гетм. Сагайдачного і ІV-ий Чернігівський полк. ім. гетм. Полуботка. Командування корпусу стояло в тісному зв'язку з Військовим Секретаріятом ЦРа-и: ген. Скоропадський і полк. Капустянський двічі їздили до Києва в справах українізації корпусу.

Дмитро Дорошенко у своїй праці "Історія України 1917-1923 рр.", т. І, «Доба Центральної Ради», (Ужгород 1932), на стор. 376 записав наступну замітку: «...Генеральний секретар військових справ радо приймав інформації від полк. Капустянського, але сухо й обережно поводився з генералом Скоропадським». Цей корпус розброїв ешалони 2-ої ґвардейської дивізії і деякі інші збольшевичені частини на залізничій лінії Жмеринка-Козятин і Шепетівка-Христинівка-Вапнярка, які загрожували Києву й українському урядові.

Отже від самих початків творення українських національних збройних сил М. Капустянський був активним у цьому ділі. Він здобув повне довір'я в ген. секретаря військових справ С. Петлюри й був ним призначуваний на різні пости в Армії УНР. На початку 1918 р. М. Капустянський був начальником штабу південно-західнього фронту в Бердичеві. Опісля з невідомих причин відійшов від активної служби, аж за гетьманування П. Скоропадського був назначений начальником штабу одної дивізії та керманичем Воєнно-наукового Комітету при Ген. штабі армії. За Директорії був спочатку заступником 1-го квартирмайстра, а опісля квартирмайстром Дійової Армії УНР до кінця 1919 р.

Уже в цьому бурхливому періоді ген. М. Капустянський повністю виявив свою національну духовість, будучи активним військовим діячем у формуванні українських збройних сил. Його діяльність на цьому відтинку вимагає окремих дослідів, для устійнення правдивих історичних фактів, що лежить уже поза рамками цього короткого нарису. В бурхливому воєнно-революційному періоді на Україні ген. М. Капустянський активно включився до визвольної боротьби українського народу за власну суверенність Після невдалих визвольних змаганнях він не капітулював. Із запалом продовжував боротьбу в ОУН, бо вже в січні 1929 р. був учасником на 1-му Конґресі Українських Націоналістів у Відні і до кінця свого життя був членом Проводу Українських Націоналістів.

Ген-полк М. Капустянського знає українська громадськість як людину з великою культурою, тактом і шляхетними прикметами, Таким він був у товариському житті, не було змін також під час його багатьох доповідей, які він виголосив в різних місцевостях поселення українців. Також він гідно репрезентував український Генералітет під час зустрічей із деякими німецькими генералами в Західній Німеччині. Його з великою овацією вітали кол. німецькі вояки на одній товариській зустрічі в Мюнхені, де він був гостем одного німецького генерала. Він мав відвагу сказати правду в вічі німецьким партнерам про політику Німеччини супроти України під час 1-ої і 2-ої світових війн. Також експеримент Гімлера з творенням Дивізії «Галичина» він оцінив правильно, тому ставився до тієї справи дуже обережно. Це стосується також його постави до т. зв. Національного Комітету, який проголосив українську національну армію — поза Україною. До «дивізійників» ген.-полк. М. Капустянський ставився із найбільшою приязню, бо розумів та високо цінив ідеалістичні пориви української молоді і вояцтва. Політику «надій», яка для деяких була єдиним шляхом визволення, уважав за самообман, тому в його душі постійно жевріла іскра революціонера-теоретика. Тією іскрою він запалював еміґраційну інертність, друкуючи на сторінках преси свої статті.
Постать ген.-полк. М. Капустянського є прикладною до наслідування для усіх старшин «молодої війни». Від ген.-полк. М. Капустянського треба нам усім засвоїти передусім працьовитість, жертвування себе українській національній справі, культуру та багато-багато шляхетних прикмет, якими мусить відзначатися кожний старшина.

Цей короткий нарис нехай буде останньою прислугою одного із «дивізійників» спочилому на чужій землі ген.-полк. М. Капустянському.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації