Лист до Архиєпископа Бучка

Д-р Роман Турко 

 ОДНА ПОДІЯ З ТАБОРУ ПОЛОНЕНИХ В БЕЛЯРІЯ-РІМІНІ 

Як знаємо, Друга світова війна закінчилася 8 травня 1945 безумовною капітуляцією Німеччини, а боєві дії на східньому фронті припинено того самого дня о годині другій по полудні. Капітуляція, а з нею завішення зброї, застала українську дивізію на фронті в околиці міста Фельдбах у Штірії, Австрія, бо всі намагання ген. П. Шандрука, щоб німецьке командування дозволило відтягнути 1 УД з боєвої лінії не мало успіху, бо як собі пригадую, лиш запасні частини почали відходити на захід 24 годин перед проголошенням капітуляції. Мимо цього, що 1 УД була до останніх годин на фронті, завдяки добре зорганізованому відступові, вона без паніки відв'язалася від ворога, щасливо перейшовши міст на ріці Мур більшими або меншими групами, різними дорогами добрилася до міста Шпіталь у Каринтії. Там зложила зброю перед брітанським військовим командуванням. У тому місті ми були свідками, як козацькі частини під охороною брітанських танкеток переїжджали на схід у той напрям, звідки прийшла 1 УД. Це, що козаків везли на схід, дуже бентежило вояків, бо незабаром стало відомим, що брітанське командування насильно видає козаків як радянських громадян до СРСР. Через те, деякі вояки, котрі мали цивільний одяг подорозі почали відходити з табору, головно в напрямі Зальцбурґу. На щастя, скоро наступило заспокоєння, як брітанське командування наказало приготовлятися до від'їзду із Шпіталю до Італії. Дійсно, по кількох днях почався від'їзд групами до Італії із Шпіталю. В Італії цілу 1 УД інтерновано спочатку у місцевості Белярія, а під зиму перенесено недалеко села Мірамаре, 5 км на південь від міста Ріміні. Там 1 УД перебула до травня 1947, коли перевезено 1 УД до Великої Брітанії. 

Від самого початку інтернування у Белярії, а згодом у Мірамаре, журбою вояцтва було не тільки як дістати більше "кексів або "кальорій" чи щось закурити, але була проблема насильної видачі до СРСР, тим більше, що туди прибула військова комісія СРСР, якої завданням було допитами вишукувати громадян СРСР, яких на підставі умов в Ялті мали право насильно репатріювати до СРСР. При тій нагоді ця комісія почала намовляти до добровільного повороту додому, часто уживаючи залякування чи шантажу, наприклад: "хочете чи не хочете добровільно повертати додому, ми знайдемо дорогу, щоб вас дістати, бо у нас є багато золота, щоб вас купити". 

Мемуарну літературу про насильну видачу радянських громадян, які в німецькій уніформі воювали проти СРСР, як теж про умови в Ялті, збагатила ще одна книжка, що її написав Микола Толстой п. з. "Жертви Ялти", 1977.*) У цій книжці є один розділ присвячений українській дивізії, де автор старається вияснити, як то сталося, що помимо великого політичного й дипломатичного тиску з боку СРСР, навіть особистої інтервенції Сталіна на конференції в Потсдамі в 1945 р., 1 УД альянти не видали. Автор пояснює, що одною з причин було те, що вона знайшла опікунів, які робили все, що було в їх силі, щоб рятувати її перед видачею. На першому місці був тодішній папа Пій XII, один з найбільших противників, комунізму. Читаючи цю книижку, пригадав я собі одну подію, якої я був свідком і яка могла б мати вплив на інтервенцію папи Пія XII в обороні 1 УД. 

Як я вже згадував, брітанське командування групами перевозило 1 УД із Шпіталю в Каринтії до Італії. По дорозі групи відпочивали, переважно приділені до вермахтівських таборів, які були розкинені по північній та середущій Італії. В одній такій групі, яку приділили до вермахтівського табору, був капелян бл. п. отець О. Маркевич. В тому таборі він познайомився з німецькими капелянами й від них довідався, що вони мають вільний вихід до міста Ріміні та при тій нагоді відвідують місцевого єпископа, який до них добре ставиться. Через той факт прийшло о. Маркевичеві на думку, чи не спробувати б через нього зв'язатися з архиєпископом І. Бучком у Римі. Таку можливість він обговорив з деякими старшинами з тої групи, як: сот. Чучкевичом, лікарями Р. Ковальським, С. Сохоцьким, мною та іншими. По нараді складено листа, а о. Маркевич передав його німецьким капеляном єпископові у Ріміні. Єпископ обіцяв доручити листа до Риму, однак зазначив, що будуть деякі труднощі, бо пошта працює дуже неправильно, а транспорт добре ще не наладнаний, але при найблищій нагоді він той лист у якийсь спосіб доручить архиєпископові Бучкові. Під час розмови з німецькими священиками пригадав собі, що через кілька днів службово від'їжджає брітанський католицький капелян, який його часто відвідує, і він його попросить доручити листа від о. Маркевича. 

Несподівано приїхало до табору полонених у Белярії трьох священиків, яких архиєпископ вислав, щоб на місці дістати інформації про все, що діється, перш за все чи не заноситься на примусову видачу 1 УД до СРСР, як брітанське командування ставиться до полонених, який є моральний стан у таборі. Ті священики заявили, що лист від о. Маркевича був причиною їхнього несподіваного приїзду до табору. Інформації, які одержуть у таборі, потрібні архиєпископові Бучкові у його проханні до тодішнього папи Пія XII, щоб він інтервенював у західних альянтів, щоб вони насильно не видали 1 УД до СРСР. Те, що папа Пій XII зробив все, що було у його силі, знаємо з різних джерел, а перш усього від самого архиєпископа Бучка, коли він у квітні 1946 року відвідав полонених у Ріміні та підтвердив ці вістки.

___________________

* Див. статтю М. Сулими п.н. "Другий бік медалі", "Вісті Комбатанта" ч. 1/79 — ред.