ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 27 квітня 2020 р.

КІНЕЦЬ ВІЙНИ 1945 р. І ПОЧАТОК ТАБОРУ ПОЛОНЕНИХ В ІТАЛІЇ



Богдан Підгайний


Весною 1945 року опинилася Українська Дивізія "Галичина" на межах Югославії і Австрії. Якраз тоді, після деяких подій, перенесено мене, як сотенного, до першої сотні 29-го полку, не зважаючи на те, що я від початку зорганізування дивізії повнив цю саму функцію, в 30-му піхотному полку. Опис цього "авансу" зобразить частинно тодішні відносини в нашій військовій частині. Був це час, коли німці стратили дуже багато літаків і мусіли позбутися дещо літунського персоналу, головно таких вояків, які не літали, але вигідно вислужували свій воєнний час в запіллі. Тому в сотнях появилися різного роду накази, що, мовляв, коли хтось хоче перенестися до інших полків, куренів чи сотень, де є їхні свояки чи знайомі з їхнього села, треба буде зголоситися до звіту. Я служив тоді ще в 30-му піхотному полку, як "бетроюнґсофіцер", а моїм шефом був майор Цоґлауер, шеф VІ-го відділу у штабі дивізії. Я не міг тоді виконувати звичайної служби в сотні з причини поганого стану здоров'я, після поранення в бою під Бродами. Подумавши нині над обов'язками і відповідальністю тих "бетроюнґсофіцерів", то більшовики мали подібних, яких називали "політробітниками". Обов'язком такого старшини було ознайомитися з психічним наставленням вояцтва щодо німецької політики супроти української справи і тому я часто мусів писати відповідні звіти, де я критикував поведінку німецьких командних людей на наших землях. Реквізиції по наших селах, висилання людей як "остарбайтерів" на роботи до німецьких фабрик, про це, що деякі брати наших вояків є в концентраційних таборах — це все промовляло проти воєнного настрою вояцтва в дивізії. Деякі старшини, приміром, хорунжий Богдан Бігус, старшина при першому курені 30-го піхотного полку, не переслав жодного вояка "на виміну", підозріваючи німців у фальшивій грі. Але мимо того, до штабу полку зголосилися приблизно 150 вояків, що старалися про перенесення до інших частин. Я побачив, як тих стрільців обезброїли і поставили над ними озброєну варту. Маючи труднощі порозумітися з тими стрільцями, я зголосився до звіту до тодішнього командира 30-го піхотного полку, полковника Форстройтера. Полковника Форстройтера знав я ще від початку творення дивізії. Я командував третою сотнею в його полку в бою під Бродами. Мені здавалося, що мені вдасться вияснити всі справи. Тим часом я помилився. Полковник був дуже заскочений моїм виступом в обороні арештованих вояків, став дуже поденервованим і сказав мені прямо, щоб я не пхав мойого носа в не мої справи. До того, дав мені наказ відставити тих вояків до штабу вермахту в Маріборі (Марбурґу). Для охорони того транспорту мав я чоту стрільців, озброєну в штурмові рушниці. Стрільці, що зголосилися до переносу, не мали зброї. Для команди вермахту мав я запечатаного листа від штабу нашого полку.

Під час подорожі, тітовські літуни постріляли нам паровози і щойно під вечір пішки добилися ми до Марбурґу. В команді вермахту прочитали дорученого листа та дали й мені прочитати. Написане було те, що 30-ий полк пересилає непевних вояків, яких мусить він позбутися для скріплення дисципліни. Була згадка, що все зроблено на підставі наказу вищої команди. На питання про долю тих вояків, одержав я відповідь, що їх передадуть до робітничих сотень для копання укріплень і ставлення протитанкових перешкод. При розлуці з тими вояками, я розказав їм про їхню ситуацію; деякі розплакалися. Зворушений і вражений рішився поїхати до штабу дивізії, щоб звітувати майорові Цоґлауерові і сотникові Макарушці, який був обняв позицію сотника Палієва, який пропав без вісті в бою під Бродами. Відправивши охорону до полку, сам поїздом поїхав до штабу дивізії.

Сотник Макарушка не радив мені говорити про долю тих стрільців командирові дивізії Фрайтаґові, хіба лише майорові Цоґлауерові.. Я на це погодився. Але коли генерал Фрайтаґ запросив мене на обід, де були присутні всі старшини штабу дивізії, і посадивши мене по своїй правій стороні, як представника фронтових частин, запитав мене "що чувати", моя скарга, немов, вибухла. Всі старшини, включно з майором Гайке, стихли і слухали. Після довшої загальної мовчанки, генерал Фрайтаґ доручив мою справу сотникові Вінцові для полагодження і запевнив мене, що все буде добре. Сотник Вінц був офіційним відпоручником ґештапо в дивізії. Він був лише одинокий старшина, що не носив на ковнірі дивізійного левика, лише значок "СС". Я здавав собі справу з того, що радости їм не привіз і був дуже щасливим, коли міг попращатися з генералом Фрайтаґом і вийти. Тепер ждала на мене нова неприємність. Я мусів їхати до полку і зголосити полковникові Форстройтерові, що я зробив на нього скаргу до командира дивізії. Дорога поїздами була доволі довга. Генерал Фрайтаґ закликав полковника Форстройтера телефоном і казав йому приїхати до нього автом. Там рішили мою справу так, що постановили перенести мене до запасного полку. Це, властиво, був кінець військової карієри для наших старшин. Про це довідався командир 29-го піхотного полку полковник Карль Вільднер і запропонував передати мене до його полку. Вільднер обстав також за поручником Володимиром Козаком і пізніше поручник Козак, будучи в його полку, вибився своєю відвагою і знанням воєнного діла. Вільднер був німцем із Словаччини. Він служив, як професійний штабовий старшина, в словацькій армії і щойно в 1944 році опинився в нашій дивізії і очолив бойову групу, яку назвали "групою Вільднера", в ранзі майора. Коли передали йому команду над 29-ім полком, піднесли його в ранзі до підполковника. Вільднер розумів наших вояків краще, ніж всі інші німці в нашій дивізії.

Коли я прийшов до бюра полковника Форстройтера, щоб сказати йому про моє зажалення до генерала Фрайтаґа, Форстройтер не хотів прийняти мене до звіту. Його адьютант, сотник Курковський, повідомив мене, що я перенесений до 29 піхотного полку і маю зголоситися у полковника Вільднера. Тоді я, дуже голосно, так щоб полковник почув, відголосився. Форстройтер почув і закликав мене до своєї кімнати, почав мене ганьбити, що я зробив на нього зажалення до командира дивізії. Я відповів йому, що я підлягаю майорові Цоґлауерові і що за моральний стан наших вояків в його полку відповідаю я.

В 29-му полку я повинен був обняти позицію т. зв. "бетроюнґсофіцера". Одної ночі викликав мене підполковник Вільднер і разом з адьютантом Брудергофером представили мені ситуацію на нашому фронті. Від довшого часу більшовики розбудовували широко закроєну пропаганду при помочі гучномовців. Маючи перевербованих наших людей, особливо серед вояків-новобранців з колишніх робітників у Німеччині, вони знали і ще додавали негативні німецькі потягнення на наших землях. Час до часу говорили "підставлені" відпоручники від УПА та Бандери, мовляв, треба втікати додому і там робити велике діло — розбудовувати батьківщину. Розуміється, що більшовики всім членам дивізії "прощають" всі провини.

А в нас справи виглядали ще гірше. За фронтом ходило цивільно одягнені відділи і, як зловили вояка, що був лише кільканадцять метрів поза т. зв. межами сотні без письмового дозволу, його без суду вішали і писали на картці "зрадник". Повіщених не вільно було знімати. Крім цього, в сотнях були донощики. Був навіть такий наказ, що звичайний стрілець міг старатися перебирати команду над сотнею, коли б побачив, що його командир не може дати собі ради. А над тим усім панувало переконання: ми програємо війну, а що завтра?... Дійшло до того, що дві групи з 31-полку, що притикали до нашої першої сотні на правому крилі нашого полку, перейшли на бік більшовиків. Це сталося правдоподібно, під впливом підстаршини Пачовського. Група першої сотні, яка про це знала й повинна була стріляти на втікачів, відмовилася від цього, бо як стріляти на своїх приятелів? Вона (група) під командою підстаршини Панькова також перейшла до більшовиків.

Цього самого вечора, після переходу, Паньків говорив через голосник з ворожої сторони і сказав приблизно так: "Я гордий, що я нині став червоноармійцем". Дальше закликав інших вояків переходити на сторону більшовиків і що їм там нічого не станеться, подібно як йому.

Переходи наших вояків до більшовиків були, властиво, унікальні. І до нас втікали більшовицькі вояки. В часі командування сотнею хор. Орестом Яримовичем втікло чотирьох українців з Червоної армії.


(Далі буде)


Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації