Богдан Підгайний
(Закінчення)
Довший час ходили ми по горах. Різні вістки доходили до нас про поведінку англійської команди супроти колишніх СС-ів. Одні розказували, що розстрілюють, що віддають більшовикам, що мучать тощо. Ми бачили з гір озброєні англійські застави, які, мабуть, і не думали йти в гори. Ми не мали харчів. Населення не мало хліба взагалі. Могли ми лише забити коня, могли мати мост і вино це можна було дістати або заміняти серед населення, переважно за зброю. Мали ми ще мішок пудінґу, якого вже ніхто не міг взяти до рота. Врешті рішили піддатися англійцям. Було нас тоді біля сто вояків. Договорилися між собою, — що двох охотників піде зі мною до англійців у долину так, щоб всі бачили. Коли англійці не постріляють нас відразу, дамо залишеним знак, щоб теж сходили. Опинившися на долині, ми були дещо здивовані поведінкою англійців. Вони жували собі спокійно ґуму й майже не реагували на наш прихід. Я знав дещо англійську мову, вивчив її в польській тюрмі, і почав до них говорити. Вони мене зрозуміли зовсім добре, але я не міг зрозуміти ані одного їхнього слова. Я колись вивчив цілого Тусан-Лянґеншайна напам'ять, але я ніколи не чув англійської мови. Щоб зрозуміти, мусів бачити написане кожне слово. Тоді ми договорилися, що я буду говорити, а вони будуть писати мені на папері. І від них я довідався, що наша дивізія збирається в місті Шпіталь, що вояки мають зложити зброю, а старшини можуть затримати пістолі. Спитавши їх, чи можемо йти до Зальцбурґа, вони погодилися. На умовлений знак почали сходити наші вояки з гір, зложили зброю, оформилися в маршову колону і почали маршувати в напрям Зальцбурґа. Десь біля полудня, дігнало нас англійське авто. Сиділи в ньому англійські старшини в червоних шапках і, спинивши авто, запиталися, хто комендантом групи. Коли я зголосився, один старшина плинною німецькою мовою заявив мені, що ми не можемо йти до Зальцбурґа тому, що в Юденбурґу вже є більшовики. На їхню думку, ми не повинні попасти в більшовицькі руки. Англійський старшина додав, що ми повинні йти до Шпіталю, де збирається наша дивізія. Засалютували й від'їхали. Ми, відпочивши дещо, завернули до Шпіталю.
Прийшовши до Шпіталю, розтаборилися ми в горах і зараз вислали розвідку до табору, де почалася збирати наша дивізія. Вістки були дуже оптимістичні. Дивізія сформувалася в полки. Комендантом дивізії був тоді поручник Роман Чучкевич, а його адьютантом хор. Любко Кузик. Комендантами полків були хорунжий Андрій Коморовський, хорунжий Маслій і інші. Наставлення англійців до нас було добре, знали наше положення, давали харчі і не виглядало, що плянують видати нас в руки більшовиків. Отже, ми рішили йти до табору. При вході до табору мусів я віддати пістолю. Німців в таборі вже не було. Англійці перенесли їх до німецьких таборів. Почали ми відшукувати один одного, приходили у відвідини цивілісти, починалося нове життя.
До табору приїхав полковник Михайло Крат. Він мав обняти команду над нами. Англійці наказали нам приготовлятися до дальшого транспорту, до табору полонених в Італії. По кількох нарадах, нова команда дивізії, з полковником Кратом на чолі, вирішила визначити мене комендантом першого транспорту до Італії. Цей транспорт мав складатися з трьох тисяч вояків, тридцять старшин і одного священика, котрим був отець Ратушинський, який тепер живе в Англії. Ми називали його "отцем Бальоном". Йшлося про те щоб переконати англійців, що ми не були СС-ми, що Вермахт не приймав до себе чужонаціональних військових відділів і ми мусіли бути в системі "Ваффен-СС". Ми творили українські частини для боротьби з більшовиками і мали воювати лише на східньому фронті. Це була передумова нашої організації і німці додержувалися тої домови. Для кращого доказу, що ми не були СС-си, мали ми своїх священиків. Тому отець Ратушинський мав священичі ризи, золоту чашу і все, що було потрібне для відправи Богослужень. Поручник д-р Петро Савицький, який писав колись свої наукові праці також англійською мовою, написав відповідне письмо, де він старався вияснити всі ті справи англійцям. Я мав старатися передати то письмо англійській команді в Італії і повідомити про положення нашого табору в Шпіталі.
Транспорт складався з кількох сот вантажних автомобілів. Крім нас, дивізійників, їхали літуни, поліція, СС-си і якісь інші чужинці. Мені, як комендантові, дозволили їхати в шоферці. Водіями авт були англійські вояки, індійці. Супроводжали нас окремі авта, озброєні тяжкими кулеметами. Ми їхали майже в незнане, тому були приготовані на все, наладнали добрий зв'язок між собою, дали наказ всім виконувати те, що буде робити команда нашого відділу.
Перший постій був в Удіне, в Італії. Тут ми ночували й тут англійське військо нас огидно ограбило. Забрали нам всі гроші, годинники, ручки, запальнички, ножики й, розуміється, всі фотоапарати. А щоб заховати "інтернаціональні договорення", грабували наших стрільців і підстаршин англійські вояки. Зате наших старшин грабували англійські старшини. Мене грабував один капітан і один поручник. Отця Ратушинського мало що не побили, коли він не дозволяв розкидати своїх церковних речей.
Після такої "історичної зустрічі" з англійськими військовими чинниками в Удіне, наші почування до них дуже остигли й ми приготовилися до найгіршого. Повторили наказ, щоб всі робили те, що буде робити цей віз, у якому я сидів. По дорозі минали нас авта повні жидівських вояків, що служили в англійським війську. Не знаю, хто їх поінформував, але вони обкидали нас, як СС-ів, камінням і пляшками з пива. А італійське населення вимахувало за нами крісами. Лише грізно наставленій важкі кулемети нашої охорони здержували напасників. Під час постою наші вояки набрали трохи каміння, а коли над'їхали жиди, вони відповідали їм кам'яними сальвами. Це навіть забавляло нашу охорону. Наша охорона нас боронила, а ми могли були кидати камінням. Так ми вийшли "переможцями".
Вкінці доїхали ми до місця призначення. Англійська команда почала викликувати різні частини полонених, приміром, летунів. Вони зіскакували з авт, ставали в колони і їх кудись відводили. Так по черзі йшли вермахтівці, поліція, СС-си, мадяри й інші. Коли вже всі повисідали і лишилися на автах лише ми, англійці не знали, як нас викликати. Прийшли до нашої команди й ми сказали їм, що ми українська армія. Мимо того, що я сказав це моєю найкращою англійською вимовою, вони мене не зрозуміли. Привели англійського вояка-перекладача, який, як пізніше виявилося, був жидом з Галичини. Мені тоді виглядало, що він не знав добре жодної іншої мови
крім своєї жидівської. Я хотів дати англійцям моє вияснююче письмо, але вони не хотіли його брати. З письма вони були б довідалися, хто ми і за що боролися.
Під вечір завезли нас до табору над малим озером. Там вже були полонені мадяри і серби, але тому, що нас було більше, команда в таборі залишилася в наших руках. Початки були дуже тяжкі. Не було харчів і не було питної води. Ми були змушені пити несвіжу воду з озерця. Це була околиця, де капітулювала група армій "Південь" фельдмаршала Кессельрінґа. Вона мали з собою всі потрібні обози, власні харчі, курення, свої однострої, лікарські шатра тощо. Ми, натомість, не мали нічого. Ми були фронтовими вояками і всі наші речі пропали разом з обозами. Довший час не мали ми білля, не мали плащів, не говорячи вже про шатра чи кухні. Англійці почали скидати харчі з літаків. Одного разу принесли наші стрільці скриньку з прасованими родзинками і ми голодні трохи їх з'їли. Вже понад тридцять років минуло від того часу, а я досі не можу дивитися на родзинки.
Другого дня нашого таборування закликали мене до англійської команди. Прийшов по мене один старшина з охороною. Прийняв мене англійський полковник і його адьютант-сотник, який говорив вивченою німецькою мовою. Він був перекладачем між полковником і мною. Я старався розказати йому нашу історію і в загальному переповів їм зміст листа поручника Савицького. Хотів я знову дати їм того листа, але вони його не взяли. Я сказав їм, що решта нашої дивізії має також переїхати сюди, пожалівся на брак харчів, на брак питної води і на негігієнічні умовини. Заспокоюючи мене, заявили, що все буде скоро наладнане. Я переказав їм також про те, як нас ограбили англійські старшини і вояки в Удіне. Їм це не було приємно слухати, але обіцяли провірити цю справу. Підкреслюючи, що ми не були СС-сами, що маємо своїх священиків та хочемо, щоб вони правили для нас Богослуження. До того потрібно нам вина. Договорилися ми також про звіти, які я мав приготовляти кожного дня, і про лікарську поміч.
Був це час, коли англійцям було заборонено т. зв. "фратернізейшен" з німецькими вояками, не вільно було подавати німцям руки тощо. Німців тоді почали судити, розстрілювати, вішати, а на СС-ів дивилися і дивувалися, що вони виглядають, як нормальні люди. Ці щоденні зустрічі з англійською командою звалися рапортами, а раннє числення полонених звали "парадами". Ранком мусів я виготовляти письмовий звіт, подаючи число полонених, хворих і, евентуально, тих, що втекли. Під час "паради" приходив до табору цілий англійський штаб, ми вже були уставлені в сотні, я передавав звіт, англійці, для ока, числили і, салютуючи, відходили. Біля одинадцятої години перед полуднем приїздило авто, де завжди був присутній старшина, нормально ранґою вищий від полоненого старшини, та забирав нашу команду до англійської команди. Ніколи не було так, щоб нашого старшину провадила охорона без старшини. Мусів бути англійський старшина. Коли я входив до шатра, де сиділи англійський полковник і його адьютант, я салютував. Англійці вставали, відсалютовували і казали "би сітед". Коли я сів, сідали вони. Після закінчення "рапорту", англійський комендант вставав, за ним ставали всі інші, я салютував, робив військовий оборот і виходив з шатра до авта. Так відбувалися всі "рапорти" у всіх таборах навіть тоді, як я був адьютантом полковника чи пізніше генерала Крата. Англійські адьютанти, які говорили вивченою німецькою мовою, не говорили ніколи від себе, лише від своїх комендантів. Приміром, "мій командир дуже радів би, коли б..." Я навчився від них того самого і казав подібно, пізніше від мого командира генерала Крата.
Кілька днів по першому "рапорті" приїхали до нашого табору старшини англійської розвідки й хотіли дістати письмо, котре я вже давніше хотів давати англійському полковникові, про що їм, мабуть, згадували в штабі. Я передав їм письмо і незабаром ми побачили, що наставлення англійців до нас змінилося на краще. Під час одного "рапорту" почали англійці говорити про відібрані речі в Удіне. Вияснили, що це була "потреба хвилі", що нам нічого не забрали, лише тимчасово переховали. Тепер часто одні мають забагато, другі не мають. Тому вийшов наказ відібрати всі речі і разом переховати. Коли вже ціла дивізія буде разом, на іншому місці, нам усі ці речі віддадуть, щоб ми могли їх справедливо поділити. Подякувавши їм, я ще довго думав про англійське джентлменство. Не забули також спитати, чи нашому отцеві вистане п'ять ґальонів вина на тиждень для його Богослужебних потреб. Мені не знаний був тоді об'єм одного ґальона, але я погодився. Пізніше, коли ми почали одержувати тижнево п'ять гальонів червоного вина, показалося, що ця пайка вистачала не тільки для отця Ратушинського, але й ми могли також "запити хробака". Лікували ми тим вином також хорунжого Тараса Ґута, який тоді захворів.
Коли вже дещо звикли до нових обставин, прийшла вістка, що нас перенесуть до нового табору, де буде збиратися ціла наша дивізія. Вантажними автами завезли нас до Белярії. Це було велике поле, засаджене виноградом. Серед того поля стояв мурований будинок з криницею, в якій була холодна і смачна вода. Англійці наказали мені зайняти лише частину того поля, а решту залишити для вісім тисяч вояків, які мали прибути із Шпіталю й інших збірних пунктів. Серед моїх трьох тисяч вояків, яких я привіз із Шпіталю, були різні типи. Були здисципліновані фронтові вояки, але також такі типи, які вважали, що для них війна скінчилася і наступила свобода і що кожний може робити, що захоче. Я визначив частину поля для нас і призначив решту для головної частини дивізії, яка мала скоро прибути сюди з полковником Кратом. Я і мої старшини не могли опанувати маси. Вона почали ламати підпори для винограду, щоб могти побудувати собі шаласи тощо. Надійшов один вояк, що ніс дручки і не хотів послухати наших наказів зложити їх на призначене місце. Після кількох упімнень мої нерви не витримали і "покривджений" вояк пішов на скаргу до англійської охорони, яка була при вході. Я, очевидно, пішов з ним і мені сказали його арештувати. Це піднесло мій авторитет серед стрільців, зараз визначив польову жандармерію і скликав суд. Був прокуратор, оборонець і трьох суддів. Я мусів ставати в обороні оскарженого, щоб не давати йому загострої кари. Покарали його отриманням харчів на три дні. Тоді отримували ми по п'ятнадцять сухариків денно. Харчі оскарженого роздано іншим воякам.
Брак харчів передусім відчували молоді вояки. Під час ранніх "парад", коли числили полонених, багато з них умлівало, не могли встояти на сонці. Під час дня, більшість з них лежала, бо не було сили на якесь фізичне зусилля. Але поволі обставини нормувалися. Харчі кращали і нас повідомили, що ми можемо відібрати речі, забрані нам в Удіне. Пішов я з кількома старшинами провірити, чи це наші речі. Виявилося, що це не були наші. Правдоподібно, відібрані від німців, які англійці хотіли передати нам. Ми не взяли тих речей. Спочатку було так, що англійці відбирали військові речі німцям і передавали нам, як, приміром, шатра, кухні, покривала, білля, одяг та інше, заки не наладнали власного постачання. Згодом почали ми отримувати англійські харчі, кращою стала наша кухня. Почали отримувати англійські цигарки, бо німецькі були роблені з хмелю. За цигарки можна було багато речей купити. Добрий годинник коштував один картон англійських цигарок. За фотоапарат "Ляйку" можна було одержати п'ятсот цигарок.
Від, початку хотіли німці, зглядно група армій фельдмаршала Кессельрінга, перебрати над нами команду і постачати нас своїми, а потім англійськими продуктами. Хотіли прилучити нас телефонічно до своєї сітки. Ми не могли їм того відмовити. Тоді англійці дали свою телефонічну лінію і порадили нам, щоб ми краще тримали прямий зв'язок з ними. Ми послухали англійської поради.
Почали до нас напливати різні менші відділи з нашої дивізії і ми всі очікували приїзду полковника Крата із Шпіталю. Мешкали ми різно. Я мешкав в домі, деякі мали шатра, а деякі почали будувати собі колиби. Мали шатро над кухнею, шатра на харчівню і на магазини. Заповіли також велике шатро для лічниці. Коли нас перенесли до Белярії, ми були окружені спіралею колючого дроту. Тоді ще могли приходити до нас італійці, щоб робити різного роду бизнеси. Але скоро почали англійці замінювати спіралі високим парканом з колючого дроту, ставили високі вартівничі вежі на рогах табору, де постійно сидів озброєний вартовий, врешті появилися рефлектори, що освічували з колючого дроту паркан цілу ніч. Ми опинилися в комплексі німецької групи армій "Південь", яку пильнували поляки з армії генерала Андерса. Англійці напевно знали, що між нами і поляками нема згоди, тому саму нашу дивізію, в комплексі польського корпусу, охороняли самі. Англійці були дуже здивовані, коли побачили, що багато польських вояків з польського корпусу відвідували наших вояків в таборі. Ми мусіли йти до англійців і вияснювати їм цей феномен, мовляв, Сталін позволив полякам організувати леґіон. Рятуючись від загибелі з рук НКВД, голосилися до того леґіону також українці, громадяни Польщі. Подібне було недавно в Австрії і Словенії. Там знову, рятуючися від тітовців, голосилися вояки нашої дивізії, бувші громадяни Польщі, до генерала Андерса. При цім старалися пояснити англійцям, дещо заплутану нашу найновішу історію, згадуючи про визвольну війну, підпільні рухи УВО, ОУН і УПА і творення нашої дивізії. Не знаю, що вони навчилися від нас про нашу нову історію, але не робили перешкод "корпусякам" у відвідинах наших хлопців.
Однак над кожним "висячий меч Дамокля" не давав спокою, бо панував страх в таборі, що англійці можуть видати нас більшовикам. Мене завжди питали про це вояки, а я старався звести нашу розмову при "рапортах" на цю тему. Однак ніхто з англійського персоналу не сказав мені ясно, що ні. Всі заявляли, що вони думають, що ні. Розуміється, я переказував нашим воякам, що ні. Важливим було перечекати. Ждали ми на полковника Крата з рештою дивізії. Виглядало, що як нас більше, буде краще для нас. Надіялися теж, що наші комітети в Америці і в Канаді напевно будуть щось робити у тій справі. Ми вірили, що єпископ Бучко в Римі про нас не забуде. Вістка, що решта нашої дивізії є вже в дорозі, нас дуже втішила. Їхало понад вісім тисяч вояцтва. Нас було вже понад чотири тисячі тут. По приїзді полковника Крата передав я йому команду над дивізією, а сам став його адьютантом. Довший час жили ми в будинку в Белярії, заки англійці не перенесли нас до кращого табору в Ріміні.
І тут, на новому місці, "рапорти" і "паради" відбувалися кожного дня. Тепер ходив я вже з полковником Кратом і вживав ту саму форму, "що мій командир тішився б, коли б..." Одного разу, після побудови нових лятрин, адьютант сказав дослівно так: "Майн командир вірде зіх зер фройен, вен іре зольдатен ніхт ауф ді бретер, зондерн ін ді лехер шайсен верден". Я мусів то відповідно переложнти полковникові Кратові, бо він не розумів по-німецьки, одначе дуже серйозно брав всі наші балачки.
Після точного вияснення нами нашої справи, потягненнями єпископа Бучка в Римі і висилкою до нас отців Ваврика і Білянича, відносини англійців до нас змінилися на ліпше. "Паради" відбувалися кожного дня і англійці примикали очі на часті втечі наших стрільців. Більшовики мали свою репатріяційну комісію, яка складалася з полковника, майорів і капітанів. Були також умундровані дві гарні дівчини з Галичини, як лейтенанти, що старалися переконати наших хлопців, вертатися додому, мовляв, дівчина на тебе жде. Таку комісію прислали до нашого табору і ми всі мусіли її проходити. Вояки під час переслухання, як місце народження, подавали місцевості, що до 1939 р. не були під окупацією більшовиків, а ми почали велику акцію проти повороту додому. Мимо наших старань біля одної тисячі вояків зголосилося до повороту. Були з ними старшини з запасного полку, хорунжий Свирида, хорунжий Ведмідь і ще один, прізвище якого я забув. Хорунжий Свирида вернувся одного дня до табору і перемовив свого сина до повороту. Одні думали, що там діяла аґентура. Мені, довірочно, переказали вояки, які їхали додому, що вони плянували втекти з транспорту в Карпати до УПА. Може це була власне ця провокація? Пізніше твердили інші, що більшовики постріляли їх чи потопили в Чорному морі. Я не чув ніколи вістки, щоб хтось з тих поворотців дав про себе знати. Також тоді, сотник Ґаліневич і хорунжий Захарчук намовили біля сто наших вояків перейти до польського корпусу. Поляки їх не прийняли, а англійці відіслали вояків до нашого табору, зате сотника Ґаліневича і хорунжого Захарчука перенесли до табору СС-ів.
Більшовицька репатріяційна комісія не спала і завжди нас чимось непокоїла. Одного пополудня подзвонив до мене англійський адьютант і наказав мені негайно переслати до лічниці сотника з артилерії Орлика. Я, очевидно, потелефонував сейчас до поручника д-ра Романа Турка, коменданта санітарної сотні, щоб він виконав це зарядження. Через кілька годин подзвонив до мене д-р Турко, що сотника Орлика не прийняли до лічниці, бо він здоровий. Коли я зголосив це англійському адьютантові, він був дещо поденервований, приїхав сам до табору, щоб забрати сотника Орлика. Мені, в чотирі очі наказав, щоб я не подавав його на списку, що виходило б, що сотник Орлик не є в таборі. Я доручив це адьютантові того полку, де був сотник Орлик. А рано на другий день почалося пекло. Під час "паради" прийшли більшовики і зажадали сотника Орлика. Ствердили, що його нема і що він не є виказаний на списку. Англійський адьютант накинувся на мене, грозив мені судом чи навіть розстрілом за криття втеч. Почали шукати в таборі, навіть валили шатра. Це тривало до полудня. Коли вже все успокоїлося, прислав адьютант по мене авто і все вияснив. Більшовики хотіли видачі сотника Орлика, а англійці його сховали в лічниці. Він мене дуже перепрошував за це все, що він наговорив мені, але він уважав, що так було треба. На прощання подав мені руку. Це був перший раз у нас, коли англієць подав нашому старшині руку, скінчилася заборона "фратернізейшен".
І знову новина, бо на домагання більшовиків англійці мусіли перенести багато наших старшин до т. зв. "інтернаціонального табору". Більшовики думали, що без старшин буде їм легко перемовити наших вояків до повороту додому. В таборі залишилися були поручник Яськевич, хор. Андрій Коморський, хор. Роман Припхай й кілька інших. Залишився також підполковник Роман Долинський, якого назначено комендантом табору.
Коли вже більшовики успокоїлися, приблизно за пів року англійці почали переводити наших старшин до нормального табору. В тому т. зв. спеціальному таборі були різні національності. Були серби, хорвати, росіяни, угорці й інші; були навіть поляки, які зголосилися з польського корпусу до більшовиків, щоб виїхати до Польщі. Їх чомусь не передавали більшовикам, але тимчасово "сховали" в спеціяльному таборі. Сиділи з нами також один генерал і один воєвода з армії Михайловича. Комендантом української групи в інтернаціональному таборі був полковник Борис Барвінський.
Полковник Михайло Крат старався нав'язати приятельські відносини з югославськими достойниками і старався запрошувати їх до свого або інших шатер, куди приходили наші молоді старшини. Гістьми в шатрі полк. Крата бували хор. Мотика, хор. Омелян Кульчицький, хор. Богдан Романовський, хор. Гагарин, пор. Родіон Бартощук, хор. Володимир Керод, хор. Володимир Яворський і інші.
Колись англійці помагали Михайловичеві, а тепер Тіто вимагав, щоб передати йому цього генерала і воєводу. Англійці звернулися до нас, щоб ми помогли їм втекти з табору. Подібну справу ми вже були колись зробили. Ми "перепачкували" полковника Бориса Барвінського, з того спеціяльного табору до нормального. Шофером був хорунжий Богдан Маців а в сидженні, на якому сидів хор. Богдан Бігус, скривався полковник Барвінський. З нормального табору можна було відносно легко поїхати до Риму. Але генерал армії Михайловича відмовився втікати. Казав, що йому не випадає втікати. Справу організували хорунжі Володимир Яворський, Володимир Керод і Богдан Бігус. Під час різдвяної вечері в шатрі полковника Крата, де ми гостили сербських достойників, приїхала англ. танкетка і їх забрали. Різні вістки про них ходили. Казали, що їх випустили, але правдивої історії ми не довідалися. Про небезпеку, в якій була наша дивізія щодо видачі більшовикам, знав не лише штаб нашої дивізії, але знав єпископ Бучко, знали КУК і УККА. Загал вояків не знав усіх подробиць і вірив своїм старшинам. Тому вояцтво в цілій масі почало творити своє жваве таборове життя. Закладано школи, матуральні курси, появився театр, промисел, велися шоферські курси, почали появлятися таборові часописи, студенти поїхали до Риму і Мадриду на студії, почало розвиватися церковне життя, православної і католицької церков. А якщо хтось хотів забути своє горе полоненого, йшов па "чорний ринок", а там, коли не мав грошей, міг продати свій однострій і повернутися до шатра лише в штанцятах.
Про таборове життя не збираюся писати, бо пише про це Всеволод Будний у книжці, яка появиться у видавництві Головної Управи. Я хотів подати лише закінчення війни на відтинку 29-го полку нашої дивізії і початий нашого табору в Італії, доки я не передав команди над табором полк. Михайлові Кратові, як він переїхав до табору з рештою дивізії з Шпіталю. По написанні цих споминів, переслав я їх до прочитання поручникові Володимирові Козакові, хор. Орестові Яримовичеві, хор. Володимирові Керодові, хор Володимирові Мотиці і хор. Володимирові Яворському. Їхні зауваження взяв до уваги. Все ж таки, що тут написане, є писане з пам'яті. Можливі помилки. Для будучого історика нашої дивізії треба було б мати справлений текст. Тому прошу всіх побратимів, по прочитанні, прислати мені свої зауваження.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар