ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 17 березня 2019 р.

ПОДІЛЕНІ — ЗГИНЕМО...


Іван Кедрин

Під таким заголовком появилася у польському місячнику, що виходить в Нью Брітен, Конн., у ЗСА, "Листи до поляків", обширна передова стаття Януша Мухавца, в якій він ясно, розумно і логічно доказує правильність скритої у тому заголовку правди: коли поярмлені Совєтським Союзом народи житимуть надалі розсварені, поділені, зайняті тільки роздряпуванням давніх ран і поглиблюванням давніх суперечок та давньої ворожнечі, то вони згинуть. Вони будуть далі об'єктом російського імперіялізму, раніше білого тепер червоного. Автор покликується м. ін. на статтю Юзефа Лободовського з лондонського "Тиґодня Польського", в якій той польський публіцист, який віддавна стоїть у першому ряді пропаґаторів ревізіонізму польської імперіялістичної і націоналістичної думки та раз-у-раз доказує свою приязнь українцям (його чудова поема "Пісня про Україну"), — в якій-то статті Лободовський цитує сумну українську пісню "Журавлі", які на чужині пливуть і на чужині загинуть...

Майже одночасно появилася у паризькій "Культурі", найповажнішому польському журналі у вільному світі, за травень цього року "Деклярація" підписана польськими, російськими, мадярськими та чеськими діячами в обороні прав українського народу до самостійного державного життя. Поминаючи деякі подробиці, які можуть нам у тій Деклярації не подобатися (речення про те, що "прямуємо до створення такого становища, в якому українці могли б вільно висловлюватися, чи прагнуть вони незалежного державного існування" — так, наче би українці не "висловилися" вже в р.р. визвольної війни 1917-21, коли висловилися вже якнайясніше про це у 4-му Універсалі 22 січня 1918 р.) — поминаючи стилістичні подробиці — фактом є, що оце вперше за підписами 14-ох діячів, між ними редакторів престижевих   польського, російського, чеського і мадярського журналів у вільному світі, появилася спільна заява в обороні поярмленої України та за признання Україні її державности. Нам може не подобатися, що під тією заявою нема таких-то чи інших підписів (наприклад, нема там підпису Солженіцина ані будь-кого з офіційного польського екзильного уряду в Лондоні. Але ж не можемо розглядати тієї заяви, як доказу, що в цілому польському, російському чи чеському і мадярському суспільствах наступила вже повна ревізія їхнього дотеперішнього становища у відношенні до України й українського народу. Ми свідомі того, що у тих суспільствах далі побутують первні і залишки давнього імперіялізму, засновки давнього національно-політичного максималізму, який проявляється у польській вимозі повороту до Польщі Львова і Вільна та до Мадярщини Карпатської України. Проте ця Деклярація, як і згадана стаття "Поділені — згинемо" — це таки поважні і варті найбільшого призріання симптоми, що в ментальності ворожих дотепер впродовж довгих сторіч українцям народів почалася спасенна еволюція.

Автор цих рядків неоднократно твердив, що українська політична думка випередила інші поярмлені народи і що в українців є краще зрозуміння для потреби замирення і співпраці з народами, з якими ділила нас сторіччями ворожнеча. Правда, скрізь є ідеологічно-політичні максималісти, які керуються в першу чергу сантиментами і вони є також і в українців. Всі ми боліємо, що втратили Лемківщину із Сяноком, де покійний мистець Лев Ґец заснував був і заповнив прегарними експонатами Лемківський музей, — ми не можемо забути, що жорстоко, немилосердно і з великою кривдою для українського народу примусово виселено українських автохтонів Лемківщини і переселено їх на чужі їм "Зємє одзискане", де знайшли почву, якої не знали, і вороже довкілля. Ми не забули, що втратили Перемишль, столицю колишньої української єпархії, осідок української гімназії, місто, де народилися, виросли і діяли видатні діячі української політики і культури. А проте ті українські журналісти, які час до часу друкують статті з запевнюванням, що не може бути згоди з поляками, поки Лемківщина, Перемишль і Холмщина не вернуться до України, є такими самими мрійниками і політичними максималістами, як ті поляки, які завжди ще проголошують гасло "польський Львів і польське Вільно". Деякі українські люди, особливо з-поміж комбатантів, вважають, що треба вести зорганізовану акцію проти тих імперіялістичних польських зазіхань на західньо-українські землі. Є такі серед нас, які лякаються, що коли прийде новий заколот на Сході Европи, то Польща, яка має регулярну армію, посуне на схід, а в Україні стаціоновані тільки війська з московським та взагалі чужонаціональним елементом, згідно з пляновою політикою Москви. Ввесь цей острах не має реальних основ. По-перше, на Західній Україні, зокрема у колишній Східній Галичині, є тепер усього 5 відсотків польського елементу і тільки божевільні лідери відродженої Польщі могли б бажати собі включення до території своєї держави земель з ворожою проти неї 95-відсотковою людністю. По-друге, Польща отримала після Другої світової війни на Заході землі, що належали до Німеччини, як рекомпенсату за втрачені землі на Сході, і мільйони німців мріють про повернення їх назад Німеччині. Можна логічно припускати, що коли б тільки Польща намагалася відзискати свої землі, що їх втратила на Сході, то негайно використала б той момент Німеччина для власного походу від Заходу. Хто з сяк-так розсудливих польських державних мужів наражував би себе на таку трагічну перспективу?!

Все це медитації суто гіпотетичного характеру і належать до ділянки політиканства, а не політики. Реальна політика диктує імперативно потребу згоди, порозуміння, союзу між народами, які були предметом імперіялістичних наїздів, завоювання і переслідувань збоку Москви. Деклярація у "Культурі" звертається взагалі проти імперіялізму і є там речення, яке заслуговує на велике признання: "Не можна тут не згадати кривд, що їх протягом довгих сторіч завдавав Україні польський імперіялізм". Видавець і редактор "Культури" Єжи Ґедройць і поет та публіцист Юзеф Лободовський, підписані під тією Декларацією, давно вже, ще перед Другою світовою війною, були тієї самої думки: що національна політика в Польщі рр. 1918-1939 була помилковою, поганою, немудрою і пагубною також для самої Польщі, і що єдиний правильний шлях — вести таку політику, яка йшла б по лінії новітнього Прометеїзму, приязни і союзу всіх поярмлених Росією народів.

Автори тієї Деклярації кажуть повну правду: імперіялізм Польщі, від часу походу Казимира проти Червенської землі у 1340 році, почерез володіння польської шляхетчини, польських "крулев'ят", на Правобережжі, яке довело до повстання Богдана Хмельницького і до Коліївщини, — почерез насправжнє володіння поляків у Східній Галичині після приєднання її до Австрії у розподілі Польщі 1772 року, — почерез польсько-українську війну 1918/19 рр. і всеньке пізніше правління аж до вибуху Другої світової війни, польський імперіялізм зробив Україні і її синам та дочкам впродовж довгих сторіч багато кривд і завдав їм такі глибокі рани, які болять по нинішній день. Але політичний розум диктує відкинути все, що зродилося з минулого і створило почування, які в нинішній політичній дійсності є анахронічними. Ми не є одинокими у всесвітній історії, які мали препоганих сусідів, з якими треба було сторіччями змагатися і від яких приходилося сторіччями терпіти.  З'єднані Стейти Америки були колись брітійською колонією і вели криваву визвольну війну, а дві останні світові війни вели у тіснообопільному союзі і нині є пов'язані тісним союзом. Франція і Німеччина сторіччями ворогували, Париж трикратно був окупований німецькими військами — за воєн у 1870 р., та за Першої і Другої світових катаклізмів, — на тлі ворожої німцям атмосфери народилися архитвори Віктора Гюґо, — нейтральна Бельгія була двічі знасилувана німецькою неспровокованою агресією, Італія за Першої світової війни зрадила була своїх первісних союзників Австро-Угорщину і Німеччину і перейшла на сторону держав постійного порозуміння — і таких прикладів можна навести ще більше. А сьогодні Атлянтійський Союз охоплює 15 західніх держав, між якими є і Франція, і Німеччина, і Бельгія і Італія. Тисячі сербів, хорватів та словінців приїздять до Австрії і Німеччини на сезонові заробіткові роботи, забувши, що колись ті держави були жорстокими окупантами нинішньої Юґославії.

На превеликий жаль нема ще в поляків та українців французького Шарля де Ґолля і німецького Конрада Аденавера, великих державних мужів, які знали і розуміли, що сантимент це одно, а державна рація — це друге. На превеликий жаль українці і поляки завжди керувалися радше сантиментами, як політичним розумом. Можна часто почути заввагу: "якась причина мусить бути, чому українці дотепер не мають своєї держави". Нема сумніву, що пояснення загадкового феномену, чому українці — народ такої чисельности, такої великої території і такої старої культури — не мають дотепер своєї держави, — пояснення того феномену лежить в українській вдачі. Вина не по стороні імперіялістичних завойовників, не по стороні сусідських імперіялізмів, а по стороні самих українців, вдача яких продиктувала створення таких капітальних висловів, як "якось то буде", "гоп куме, не журись" і "моя хата зкраю". Живуть ще рештки генерації, яка пережила час визвольної війни - революції, живуть ще рештки колишніх вояків УГА і Армії УНР, живуть ще кадри тієї середущої ґенерації, які заповняли УПА і Першу Дивізію. І всі ці колишні українські вояки були живими свідками, що програли ми нашу визвольну війну-революцію тільки тому, що тільки горстка боронила молоду українську державу поруч з мільйонами здорових здатних носити зброю українських людей, які були "невтральними". І всі ми знали і знаємо, як у нас на першому місці завжди стояла фраза, гарна, крилата фраза, до якої належить і співана щонеділі по церквах прегарна пісня "Боже нам єдність подай" — без ніякого застосування у реальній практиці тих молитовних слів там, де це залежить виключно від нас самих.

Оклик польського публіциста "Поділені — згинемо" стосується польсько-українських відносин та відносин взагалі між неросійськими народами на Сході Европи. Але воно стосується також внутрішніх українських відносин. Назверх ніби існують і СКВУ і КУК і УККА і багато-багато українських установ і організацій. І було б великою несправедливістю казати, що ніхто з них нічого не творить, що всі вони фікції і самообман. Ні, є багато позитивного, багато конструктивного в українській вільній громаді. Але є й далі відосередковий гін, є далі легковаження потреби єднання, є далі провінційний, дрібничковий, самолюбний еґоїзм з нехтуванням таких імперативних правд у політиці, як потреба взаємної льояльности, такту, компромісовости, шукання згоди і порозуміння, а не дратування один одного, а то й ображування. Два роки ведуться консолідаційні партійні розмови — і до чого вони довели?! Для добра громади щоб зберегти її в добі страшного лихоліття в Україні і посиленого натиску асиміляції до чужомовного оточення у вільних країнах поселення — треба нам шукати наснаги у підкріплюванні позитивів і конструктивізму, бо тільки такий підхід може викресати оптимізм в умовинах, коли хочеться плакати. Було би веселіше, як би не було трагічно — можна сказати, коли придивлятися безперервній мишодраківці наших (на американському терені) все ще 10-ти (десяти) політичних партій і "середовищ". Єдиний рятунок перед розпаччю, що огортає від того видовища — це праця в таких ділянках, які є тривкими вартостями та які мають на увазі власне майбутність, а не теперішність. Українське життя у країнах поселення напевне існуватиме далі, коли й вимруть ґенерації, які тямлять збройну війну за українську державність. Але те життя скорчиться. І нам треба нашим наступникам таки передати щось, що тривке: треба передати їм сантимент батьків і дідів до традиції, треба передати їм навчання, щоб від чужинців, серед яких живуть, вчилися, що таке національна гідність і гордість, щоб вони вчилися державницького думання, щоб вони розрізнювали фразу від діла.

Світ не стоїть на місці, події мчаться і на наших очах проходять зміни, що про них ми ще недавно і не мріяли. Недавно трудно було сподіватися, щоб американський президент голосно таврував Москву (й інші тоталітарні держави) за нехтування людських прав, недавно трудно було думати, що появиться будь-яка деклярація підписана гуртом поважних польських, російських, чеських і мадярських діячів в обороні поярмленої України.  Ми мали вже "Шестидесятників", але під кінець 70-их років мусимо з перспективи останнього двадцятиріччя ствердити, що ціле явище руху спротиву, охоплене зрештою невідповідною назваю десидентів (бо це не тільки "невдоволення", а боротьба за волю проти тиранії) — прийшло для нас несподівано. У згаданій польській деклярації правильно вказується, що імперіялізм затроює також народи, що його плекають і ніби тягнуть від нього користі. Це свята правда: всі великі імперіялістичні потуги впали тому, що затрачували почуття політичного реалізму, затрачували почуття міри, повірили, що можуть до безконечности продовжувати підбої та хитрощами і розбоєм побільшувати свою територію чи свої "сфери впливів". На наших очах таким самим шляхом ступають кремлівські володарі. Вони ніби освічені люди, ніби державні мужі. Але такі сліпі і тупі, що не знають першого закону соціології, що кожна акція породжує реакцію і що дикий поліційний режим з усіма жорстокими трюками, що їх придумують специ КҐБ, мусить доводити до реакції у постаті спершу скромних словесних протестів, у формі віршів чи брошур і листів до кремлівських таки верховодів, але здавлювання тих скромних легальних голосів протесту жорстокими репресіями мусить ступенувати спротив. Вони, кремлівські володарі, зачмелені величчю імперії і її мілітарною силою.  І не турбуються питанням, чому властиво впали імперії римська, арабська, монгольська, турецька, гітлерівська, Габсбурґів і Гогенцоллернів та Романових.   Кожний злочинець переконаний, що інші попалися за подібні злочини, бо були недолугі, тупі, дурні, а йому, злочинцеві, вдасться штука, бо він мудріший. Вдається тільки до часу. Коли імперіялістичне злочинство продовжується — воно мусить скінчитися катастрофою. Деякі російські діячі-публіцисти вже доглупуються до тієї мудрости, що імперія між Балтикою і Тихим океаном та Білим і Чорним морями не може "на віки" вдержатися. Але це ще тільки одиниці. Величезна більшість росіян усіх верств і всіх станів та ступнів освіти завжди ще переконані, що змагання України й інших поярмлених Москвою країн до власної державности, це злочинний замах на "єдність Росії", — що Керенський мав рацію, коли вже як еміґрант у Парижі хвалив большевиків за збереження "єдности Росії" та що точка в совєтській конституції про "право" союзних республік до виходу з Союзу — це добрий "трюк" для замазання очей буржуазним націоналістам і західнім імперіялістам.

Очевидно, такими трюками не вдасться навіки зберегти імперію. Число покищо вийняткових одиниць, які вже прозріли, буде збільшуватися. Нам треба підтримати процес еволюції політичної думки серед тих суспільств, серед яких маємо можливість діяти, з якими маємо можливість нав'язувати контакти. Нам треба зрозуміти, що "поділені згинемо" і треба позбутися тих ресантиментів супроти народів, від яких ми натерпілися в минулому, але з якими мусимо жити у згоді і приязні і союзі — задля нашого державницького майбутнього. Це стосується в першу чергу наших стосунків з поляками. Автор цих рядків зважується твердити, що належав і належить до кращих знавців немудрої, злочинної польської політики в минулому. Але минуле належить до минулого. Коли ж ми, виходячи із ситуації в нинішньому дні, дивимося в майбутнє, то мусимо спустити занавісу на минуле і мусимо зрозуміти, що кордони між Польщею і Україною будуть вирішувати вільні й ні від кого незалежні уряди України і Києві і Польщі у Варшаві. Але, щоб ті держави могли відродитись — треба буде переставити на нові рейки поїзди політичного думання і політичного діяння. Гасло польського публіциста "Поділені — згинемо" — повинно стати начальним гаслом українців, однаково у відношенні до поляків, як і до власного свого розполітикованого і поділеного суспільства.




Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації