Василь Верига
(Закінчення)
Ще тої самої ночі ми виїхали з Мукачева до вузлової станції Чоп. 27-го липня ранком ми прибули до Чоп, де нам довелося трохи подіждати на потяг до Дебрецена. Нам тут не дозволили зайти на перон, зате нас повели на якусь толоку за рейками. З одного боку від нас був залізничний двірець, а по другому простягався пишний сад, у якому дерева аж вгиналися від бросквин, морелів та яблук. Але ніхто з нас не пробував забігти в той сад.
Ми полягали на траву й чекали. В одному моменті я побачив як якась медсестра провадила команданта 6-ої сотні 30-го полка, пор. Суморокіна з перев'язаною рукою. Це було подальше від нас і він, мабуть, не завважив, що сидять вояки з його частини. Правдоподібно його переводили до якогось шпиталю, а може до санітарного вагону.
Наша група начислювала тепер коло 30 осіб, у тому кілька підстаршин-німців та одного підстаршину-українця Любомира Гладишевського. Але тому що він був у "маскувальній" уніформі, його військових відзнак десятника не було видно. Зате в мене на рукаві було видно мою штурманську відзнаку й тому часто німці зверталися до мене з різними справами, а не до нього.
З Чоп до Дебрецена ми їхали особовим потягом і у вагоні крім нас їхали ще й цивільні особи. Я сидів біля вікна, а напроти мене сидів якийсь молоденький мадярський кадет. Ми спокійно розмовляли про це і те, але в основному приглядалися гарному краєвидові та мадярським селам. Тут я завважив, що селяни також ходили у довгих білих сорочках спущених поверх ногавиць. По якомусь часі один із наших хлопців запитав мене котра година. Я подивився на годинник і сказав йому. Це було десь коло одинадцятої рано. Мадярський кадет подивився на свій годинник і по-українськи сказав: "Так точно!"
Я здивовано глянув на нього й запитав, чи він розуміє по-українськи. "Так, — сказав він, — я говорю по-руськи". Мене це трохи вразило, але вмить пригадав собі, що на Закарпаттю ще донедавна всі називалися русинами, а саме Закарпаття "Підкарпатською Руссю".
— То ви українець, — запитався я його знову.
Він уважно оглянувся довкруги й тоді щойно відповів: "Так, я русин, тобто українець. Але то небезпечно так себе називати".
— Чи ви й у військовій школі?
— Так, я є у старшинській школі і якраз повертаю з відпустки.
Відтоді ми приязно розмовляли всю дорогу аж до Дебрецена. Він навчив мене декілька мадярських фраз, які я собі написав у нотатник, як "добрий день", "маєте гарні очі, панночко", "розумію" та "не розумію по-мадярськи" і т. п. У розмові з тим юнаком скоро проминув час і ми вже були в Дебрецені. Перебуваючи в Дивізії, я навчився пісню "Як я їхав з Дебречина додому...", але ніколи ані не думав ані не бажав бути в тому Дебречині. А тут я і є, а разом зі мною поверх тридцятки таких самих молодих хлопців як я.
Це, що я побачив у Дебречині, робило враження на мене, немов би я був десь далеко на кінці світа, де ніхто навіть і не чув про війну та її злидні. Всюди у вітринах чудові вистави, білий хліб, овочів стільки і яких душа бажає. Люди гарно вдягнені і добре відживлені не так, як у нашій збідованій Галичині. Тут було все, але не було війни.
Ми вийшли зі станції й Оштуф Шенке запровадив нас до одного "Зольдатенгайму" на відпочинок. Крім того він вистарався для нас усіх нашу військову платню, яку ми одержували що десять днів,і що було найважніше, в мадярських пенґах. Завдяки йому ми дістали знову свіжий приділ харчів на три дні.
Наш побут у Дебречині був дійсним відпочинком, ба навіть хвилевим забуттям про те, що десь там за Карпатами ведеться затяжна війна, де гинуть люди... А тут — спокій і тишина, усього подостатком. Деякі родини без сумніву відчувають брак своїх рідних — синів, батьків чи наречених — але в загальному — тут рай. Ми пішли оглянути місто та купити дещо, про що ми ще вчора не могли навіть мріяти. Маючи в руках мадярські пенґи, ми почувалися зовсім щасливими, оглядаючи чисті вулиці, площі та гарно влаштовані виставові вітрини.
На другий день побуту в Дебречині ми виїхали до столиці Мадярщини — Будапешту. В Будапешті, так само як у Дебречині, нас запровадили до німецького "Зольдатенгайму", що був недалеко від залізничного двірця. Це була доволі велика кам'яниця, всередині якої було виложене плитками подвір'я з великою помпою на воду. Після ранньої кави нашу групу повезли тягаровою автомашиною до дезинфекції, чи як це називалося у військовому жаргоні — "до відвошивлення". Тут ми викупалися, а за той час наші однострої переходили через відповідний хемічний процес, який мав на меті знищити в них усі насікоми. Все це було добре, якщо не рахувати того, що наші однострої вийшли із" дезинфекції пом'яті, немов "корові з рота", а кольор, замість зеленкавого — був більш подібний до мадярської військової краски — зеленобрунатної. Але не було ради, треба було його прасувати так, як на це дозволяли обставини.
В Будапешті уже був інший порядок, ніж у Дебречині. Тут до міста можна було виходити тільки за окремим дозволом — перепусткою. У зв'язку з цим я дістав "посаду" писаря і виготовляв посвідки для всіх охочих іти до міста. У цій кам'яниці, крім військових, були й цивільні люди, а серед них і деякі з Галичини, але вони підлягали таким самим законам що військові. На дверях, чи краще кажучи на брамі, що провадила на дорогу й завжди була замкнена, стояв на варті німецький вояк, який нікого ані не випускав ані не впускав без перепустки.
Коли я так сидів у канцелярії і виготовляв посвідки на вихід до міста, до мене підійшла якась дівчина і, впевнившись, що я українець, запитала, чи я не міг би виміняти їй польські злоті на мадярські пенґи. Тому, що до мене вже зверталися з подібними запитами, я знав, що це неможливе, але зате можна було заміняти злоті з ҐҐ на німецькі райхсмарки. Про це я і поінфоірмував її.
— А може б ви могли мені дещо заміняти самі? — запитала вона.
Я відповів її, що маю заледве кілька пенґів, які становлять весь мій фінансовий стан і того навіть і мені не стане, якщо ми побудемо тут зо два дні. З дальшої розмови я довідався, що ця дівчина працювала в одному з бюр Станиславівського "крайсгавптманшафту" й мала доволі грошей у валюті злотих з Ґенерал-Ґубернаторства, але не мала пенґів. А злотих тут взагалі не можна було виміняти.
— Коли ви не можете виміняти злоті на мадяські пенґи, то заміняйте мені на німецькі райхсмарки, а з німецькими грішми я собі вже дам раду.
Я погодився й дівчина дала мені сто злотих з ҐҐ, які я пообіцяв їй виміняти так скоро, як тільки скінчу свою працю з перепустками до міста. Вона погодилася на це і, давши мені гроші, заявила, що вона до мене зголоситься сама дещо пізніше.
В міжчасі загуділи сирени, повідомляючи про ворожий налет. Налети вже були в Будапешті, але великої шкоди ще не залишили. Тільки шкло на даху залізничного двірця було побите як решето. На сигнал сирен нас усіх, військових і цивільних, загнали до підземелля кам'яниці, яке служило за протилетуиське сховище. Бюрова праця була перервана і нікому не вільно було вийти на дорогу. Алярм довго не тривав, бо літаки взагалі не були над Будапештом, і ми всі скоро повернулися назад на свої місця. Закінчивши виписувати перепустки, я звернувся до рахункового німця, який без клопоту виплатив мені 50 німецьких райхсмарок за 100 польських злотих і я чекав на дівчину. Але вона не приходила і я вже почав хвилюватися, бо мені дуже хотілося піти подивитися на місто. Тоді я почав шукати за нею, випитував вояка, що стояв на варті, чи вона часом не вийшла до міста, але успіху я не мав. Я постановив довше на неї не чекати і, залишивши інформацію у вартового на брамі й у бюрі щодо виміняних грошей, я вийшов зі своїми товаришами до міста.
Ми оглянули трохи Будапешт, побували над Дунаєм і врешті зайшли на залізничний двірець. Там військова оркестра грала марш. Йдучи за звуком оркестри, ми побачили на пероні невелику частину вояків — не більше п'ятьдесят, дівчата з цвітами, а потім якийсь пан щось до них говорив. Хоч моє знання мадярської мови так далеко не сягало, щоб зрозуміти про що йшла мова, одначе було ясно, то це прощають групу вояків, яка від'їжджала на фронт? Мабуть ні, бо тоді мусіло б бути їх більше.
Мені пригадалося, як нас відпроваджували на фронт. Без оркестри, без промов і без цвітів. Але воно, мабуть, так і краще, бо не було ані жалів, ані сліз, а навпаки — ми раділи із того, що їхали на фронт, їхали боронити рідну землю перед московсько-большевицькими загарбниками...
Повернувшись з оглядин міста, я знову шукав за тою дівчиною, що залишила мені сто злотих, але ніхто мені не міг нічого про неї сказати, а що найважніше, що вона взагалі ані за мною ані за своїми грішми не шукала. Так у мене в кишені залишилося чужих 50 німецьких марок, з яких я не міг розрахуватися. Як воно так сталося я і досі не збагнув, як і ніколи не довідався, що сталося з тою дівчиною. Згадуючи цей випадок, щоб задоволити своє власне сумління, я пояснював собі це так, що вона мала доволі грошей й прямо хотіла мені дати сто злотих, тому що я не мав грошей. А можливо, що вона чомусь мусіла нагло відійти й пожертвувала тими 50 марками. В кожному разі, що б з дівчиною не сталося, гроші нам стали в пригоді, коли ми приїхали до Відня.
Вечером того самого дня наша група від'їхала до Відня, але не так як мадярські вояки — особовими вагонами, а звичайними товаровими. Ми покидали Будапешт з жалем, знаючи, що в німецькому "гайматі" так добре не буде як тут. Що наш напрям був на Відень, ми про це знали, але не знали куди поїдемо дальше у пошуках за рештою нашої Дивізії. В кожному разі Оштуф Шенке про нас дбав дуже добре, харчів діставав він у кожному місці, де ми зупинилися, так що заки ми заїхали до Відня, то вибрали мабуть з відсотками усі ті харчі, які нам пропали на фронті під Бродами. На дворі смеркало, коли .ми виїхали з двірця Будапешт у напрямі на Шомвар — Відень. Було це 30 липня 1944.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар