Василь Федорович
В 1772 р., в наслідок першого поділу Польщі, Галичина перейшла під володіння Австрії. Нова провінція дістала офіційну назву "Королівство Галичини і Володимирії" (Königreich Galizien und Lodomerien), а її столицею стало місто Львів.
Прилучення Галичини до Австрії було до деякої міри корисним й для цілої України. Бо власне в Галичині, яка від 1340 р. тобто понад чотириста років находилась в межах польського королівства, тепер, за змінених політичних обставин, почалося наше політичне відродження. Галичина стала "Піємонтом" для всіх українських земель. Правда, довговіковий польський тиск не лишився без дошкульних втрат, у всіх відношеннях — політичному, культурному й соціяльному. Полонізація досягла тут була значних розмірів, головно коли мова про т. зв. вищі верстви. Провідна українська верства — магнати, шляхта, вище духовенство, а почасти теж і міщанство, улягли цьому тискові, перейшли в польський табір, приняли латинський обряд, польську мову та звичаї. При українстві залишилося тільки селянство й нижче духовенство ("поп і хлоп" — згірдливо казали). Положення по селах було жалюгідне. Подають джерела, що тодішний наш "мужик закріпощений, знедолений, затурканий, прибитий, несвідомий ні своїх людських ні національних прав, тільки зі стихійною впертістю зберігав свій старосвітський побут". Сільський священик зверхнім виглядом майже в нічому не відрізнявся від мужика. Він "в зношеній селянській одежі, з файкою в устах і бичем в руці, поганяв биків і коней, сам орав, жав, косив". А однак, ні знедолений мужик, ні такий же пригноблений, прибитий священик не затратили здорового ядра, тої дрібки почуття самопошани. Це почуття виявилось при першій нагоді.
З переходом Галичини під Австрію відносини тут трохи змінились. Марія Тереса, а особливо її син і наслідник на троні Йосиф II, старались поліпшити долю галицьких українців як в культурному, так і в економічному відношеннях, вже коли не з інших, то передовсім бодай з тих рацій, щоб тут встановити сякий-такий силовий фактор проти польської шляхеччини. В 1781-85 рр. знесено кріпацтво, обмежено панщину до 30-ти днів в році, та й взагалі облегчено, селянам їхню незавидну долю. Завершенням аграрних реформ було знесення панщини в 1848 р.
Значних досягнень було здобуто на полі освіти, передовсім освіти духовенства. Для вишколу греко-католицького духовенства Галичини, Закарпаття й Буковини Марія Тереса оснувала в 1774 р. у Відні Ґенеральну семінарію, при церкві св. Варвари, знану як "Барбареум". В 1784 р. засновано було у Львові університет, з німецькою і латинською мовами навчання, з наміром перетворити його пізніше на українську високу школу. Три роки пізніше (1787 р.) відкрито при університеті т. зв. "Студіюм Рутенум", тобто філософічно богословський факультет для українців, які не опановували задовільно німецької й латинської мов і через те не могли успішно відбувати своїх студій на чужих мовах.*) Таким чином на переломі 18 і 19 ст. було створено доволі добрі умовини для виховання нового типу священика, типу, який дуже різнився від священика з-перед 1772 р. На жаль, новий тип священика, з куди кращою богословською підготовкою як давніше, не виявився "новим" в національно-політичному відношенні. З того погляду головною його хибою був брак національної свідомости, парафіяльний галицький патріотизм, австрійська суперлояльність, страх перед всіми поступовими ідеями і вкінці згірдливе відношення до мужика.
Давніше його з мужиком єднало майже однакове соціяльне положення, тепер положення священика було далеко ліпше, він був краще забезпечений фінансово, він користувався привілеями клеру, мав значно ліпшу освіту, але національно — він був глухий. Давніший священик не цурався своєї мови, теперішний під впливами польської революційної пропаґанди приставав до польських конспіративних кружків, перенимався польським патріотизмом і принимав польську мову, хоч насправді поляком себе ніколи не почував.
Всеж, з часом, ці культурно-освітні здобутки принесли позитивні наслідки. Починаючи з 1830-их рр. молоде покоління, знайомлючись з новими, прогресивними течіями в Европі, зокрема в слов'янському світі, звернуло свої думки й почування до свого власного народу, до його мови, його життя-буття, до його національних інтересів. Початок дав Перемишль. Тут вперше появились освітні гуртки; за Перемишлем пішов Львів, а там й інші міста. Головну ролю у Львові відіграла Духовна семінарія, передовсім "Руська Трійця", (Шашкевич, Вагилевич, Головацький), яка поставила собі за ціль відродити й плекати українську мову, українську літературу, фольклор, та й взагалі стати на захист народних інтересів. Не була це проста справа. Довговічний намул сусідних впливів не змивався легко й на "народників" дивились їхні товариші зразу, то зі здивуванням, то призирством. Але розбуджена національна свідомість здобувала чимраз то ширші кола і вкінці цей богословський авангард став центром нашого відродження в Галичині.
В таких умовинах застав Галичину 1848-ий рік, т. зв. "Весна народів". Нові ліберальні ідеї в Европі, змігшись на силі, почали наступ на старий закостенілий лад — абсолютний монархізм, вимагаючи невідомих досі прав для людини, мінімум пошани для її, гідности і певної зміни соціяльних відносин. Жоден реакційний лад не вмирає легко. Почались революційні рухи. В січні 1848 р. в Медіоляні виступили проти Австрії італійці, місяць пізніше (лютий 1848 р.) вибухла революція в Парижі. Це французькі республіканці виступили проти свого короля Людвика-Филипа. І знов місяць пізніше (березень 1848 р.) почалась революція у Відні. Цісар Фердинанд І кинувся рятувати імперію, проголосив 15 березня 1848 р. конституцію, яка вправді йшла на деякі уступки новим течіям, але далеко не вдоволяла тих вимог, яких революція домагалась. Як протизасіб революційній акції конституція, між іншим, дозволяла творити т. зв. "національні ґвардії", тобто військові формації з лояльного населення, які мали боронити "конституційних прав і конституційного монарха.
Поляки в Галичині негайно використали цю нагоду й в короткому часі поставили в містах, містечках, ба й по селах, доволі добре організовану національну ґвардію, в силі около 20.000 чоловік. Рівночасно вони створили "Народовий Комітет", який післав цісареві меморанд з домаганням анулювати акт поділу Польщі з 1772 р. і реактивувати польську державу на захист "європейської культури й цивілізації".
Поляки хотіли, щоб цей меморанд підписали теж українці, бо ж українці становили значну більшість населення тих земель, які по поділах Польщі припали були Австрії. І не виключене, що вони були б з'єднали таких "представників", бо в польських конспіративних кружках такі охочі були. Але з'явився між семінаристами львівський адвокат Кирило Вінковський і він, перечитавши меморанд, сказав семінаристам таке: "Якщо ви хочете підписати, то не робіть того, доки в петиції не буде поміщена точка про вашу самостійність і вашу мову".
Коли поляки почули таку вимогу, підняли вереск: "москаль, зрадник, тут нема ніяких українців". Це помогло, ті крики відкрили глухі уха тих, які вірили у "нашу і вашу воль-носьць" і відкрили очі бачити справи в іншому світлі. Того самого дня 250 богословів у Духовній семінарії обіцяли уживати лиш своєї мови, стати за права свого народу, за його національні інтереси. Так почалось політичне відродження Галичини.
В травні 1848 р. (2-5 травня 1848 р.) створено у Львові "Головну Руську Раду", найвищий політичний і культурний орган для українців в Галичині. Як філіяли "Руські ради" повстали по інших більших і менших містах Галичини. Згідно з положенням конституції на заклик Головної Руської Ради почато організувати відділи національної ґвардії по тих містах, де було численніше українське населення, як нпр. в Стрию, Жовкві, Бережанах, Тернополі, Яворові та інших. Ґвардійці виступали в народніх строях, згідно з локальними уподобанням. Яворівці, нпр. носили козацькі шапки з відзнакою льва, Ґвардійські з'єднання мали свої прапори, синього колору з золотим львом з одного боку, а з другого з якимось образом, нпр. св. Володимира, чи іншим символом. Але ці ґвардії, які мали захищати конституцію і монарха, не розвинулися в нас у якусь значнішу силову одиницю, передовсім через різні перепони з боку самої ж адміністрації краю, що майже виключно була в польських руках.
В тому самому 1848 р. вибухло повстання проти Австрії під проводом Кошута. Та подія насторожила всі немадярські народи, які находились в межах "країв корони св. Стефана". Отже проти мадярських аспірацій відірватись від Австрії виступили хорвати, словаки та румуни. На мадярських кордонах в Стирії, Долішній Австрії та Моравії зорганізувались добровольчі відділи, які мали боронити ті краї перед мадярською інвазією. Щоб забезпечити Галичину перед можливою акцією мадярських повстанців, зорганізували в Галичині, за порозумінням з віденським урядом, у прикордонних селах відділи самооборони, складені з місцевих селян. Селяни з охотою вступали у те "військо" і сама лиш станиславівська округа поставила в короткому часі около 17.000 вояків озброєних "по вуха" в старі крем"яні рушниці, списи, коли і сокири!
Про організацію тої селянської оборони довідуємось ближче з допису в "Галицькій Зорі", ч. 15, з 1849 р.
На цілому Підкарпатті, в кожному селі, селяни між 20-а і 50-им роком життя мали на даний знак зі зброєю збиратися у визначеному місці. Кожне село мало свого командира; кілька чи кільканадцять сіл творили одну "ляндштурмову" округу з окремим надкомандиром. В поодиноких селах були постійні варти, яких завданням було перевіряти документи зайшлих людей, а війтам наказали, починаючи з мадярської границі аж в глиб краю, поставити на видних місцях "віхи" або стовпи тривоги, обвиті соломою і запущені смолою. На випадок наближення ворога ті смолоскипи запалювали й це був знак, що військові треба збиратись, бо ворог надходить!
Загальний перегляд зорганізованих відділів селянської оборони відбувся в Богородчанах, коло Станиславова. На параду ставилось 300 гуцулів на конях, дальше 600 гуцулів піхотинців зі стрільбами й рушницями, 8.000 селян з косами, вилами, сокирами; всі вони поділені не на сотні, а на громади, кожна з своїм командиром, яким звичайно був вислужений вояк; і ще одна формація 400 селян на конях, теж з наїженими списами й косами. Після перегляду тих "оборонних сил", відбулась дефіляда, яку відібрав генерал зі своїм ад"ютантом, що на цю оказію прибули зі Львова. Під час дефіляди ополченці співали тодішний національний гимн, нечепурну пісеньку Івана Гушалевича, "Мир вам браття" і ще одну народну пісню "Машерують шваліжери, щаслива їм дорога"! Деякі більші відділи селянської оборони мали свої прапори, а теж барабани. От такий був, приблизно, вигляд і визбрій тодішньої воєнної сили, головно коси й сокири! Як дивно, іноді сокир ще й сього дня уживають для граничних порахунків!
Власне в добу того нашого "мілітаризму" повстав у Львові "Баталіон руських гірських стрільців" (Ruthenische Bergschützen) в 1849 р. Зорганізували його ніби на оборону монархії проти мадярської революції, а насправді Головна Руська Рада ("До народа руского". В Львові дня 1 стичня, 1849 р. "...в справі учрежденія руского полка добровольцев") руководилась теж тими зглядами, що при сприятливих умовинах цей полк, чи баталіон міг стати зародком українського війська. Біда лиш, що цю можливість підглянули теж наші споконвічні сусіди. На заклик Головної Руської Ради, почали зголошуватись добровольці. Генеральна команда у Львові намітила старшин, переважно українців, та доручила їм теж організацію відділів по інших містах. В короткому часі зголосилось 3450 людей, з них вибрано 1410 чоловік і власне з них створили цей баталіон в 6 сотень, з майором Ватерфлітом як його командиром. Старшинський корпус творили такі українці: пор. Гнідий (Львівська сотня), сот. Барусевич, пор Матникевич (Бережанська сотня), надпор. Кривоносюк, пор. Столярчук (Самбірська сотня), пор Ярмулевич, пор. Білинський (Коломийська сотня), пор. Родакевич (Станиславівська сотня), пор. Болдяк (Стрийська сотня).
Після сформування цього першого добровольчого баталіону, Головна Руська Рада почала була робити старання про організацію дальших частин. Але, як згадано, цьому перепинили поляки. Галицький намісник граф Голуховський вислав до ради міністрів окреме письмо, у якому перестерігав, що формування дальших українських частин було б на шкоду державі. Він не квестіонував лояльности українців, але тому, що між українцями ширяться "сепаратистичні тенденції", думав він, що дальша розбудова військових одиниць не була б в інтересі держави. Розуміється, Відень йому повірив і на дальшу організацію не погодився.
За пару місяців після сформування, старшинський корпус представився Головній Руській Раді, 8 червня 1849 р. До старшин промовляв крилошанин Куземський. Майор Ватерфліт просив Раду, щоб подбала про однострої, прапор і відзнаки для баталіону. Як відомо Головну Руську Раду пhавительство скоро розв'язало, а разом з нею розвіялись її військові пляни. З проектованого прапора залишилась була лиш лента, яку вишивала мати цісаря Франца Йосифа, архикнягиия Софія. Ця лента зберігалась до 1939 р. між рідкісними збірками Народного Дому у Львові.
Щодо однострою, то згідно з пляном він мав основуватись на народному одязі: гарно вишитий короткий гірський сірачок з синьо-жовтими вилогами, червоні або сині штани, ходаки і крисаня, а до того ташка і ремінь з ладівницею. Кожний доброволець мав дістати рушницю і багнет, як головний визбрій. Але в дійсности однострій пізніше змодифікували. Він був такий: синя складана шапка з великим дашком і жовтим обшиттям, червоний жакет з синім стоячим ковніром та синіми "роґаликами" на раменах, з одним рядом "золотих" ґузиків, штани сині з червоним лямпасом. Жакет підперізувавсь звичайним військовим ременем, а ремені ладівниць, перехрещені на плечах, були прикрашені бляшками у гуцульські взори. Замість плащів добровольці мали короткі сіраки з синім обрамуванням і синіми плетеними ґузиками. На ноги, замість ходачків, дістали вояки звичайні черевики. Про озброєння вже згадано, рядовики мали рушниці з багнетами, старшини шаблі.
Після вишколу курінь вирушив 6 вересня 1849 р. зі Львова до Кошиць, на Мадярщину. Ніякої участи в протимадярських акціях він не брав, бо й не було потреби. Мадяри скапітулювали перед російською армією, яку цісар Франц Йосиф покликав був на допомогу. Розуміється, рос. цар радо поміч дав, бо ж йшло про спільну справу — боронити середновічного ладу!
На початку січня (3 січня) 1850 р. курінь вже вертав з походу додому, а три тижні пізніше (26 січня) правительство його розв'язало. Розв'язало, передовсім йдучи на уступки полякам, яким дуже на тому залежало, щоб не допустити до якої-небудь організованої сили українців.
Але, цей "Баталіон руських гірських стрільців", не дивлячись на його коротке існування і безбоєву історію, всеж трохи оживив був сплячу атмосферу та й пригадав галицьким українцям про те, що в нас були колись полки, була воєнна слава і військова традиція. До деякої міри Баталіон був передвісником формації Українських Січових Стрільців.
____________________
* Галицькі українці називали себе в тому часі "Русинами". Для відрізнення їх від москалів-росіян, австрійська влада вживала для них офіційної назви "Рутени" (Ruthenen). Ця назва подибується також в папських буллах і грамотах. В них "рутенами" називаються українці-уніяти, об'єднані з Римом. Уніятів в Австрії, ще від Марії Тереси, називано "греко-католиками", назва доволі куріозна, але вдомашнилась була в нас на наступних двісті років.
Джерела:
1. І. Тиктор, вид. Історія Укр. Війська. Вінніпеґ, 1953.
2. Ф. І. Свистун: Прикарпатська Русь під володінням Австрії. Львів, 1895.
3. І. Тиктор, вид. Історія України. Вінніпеґ.
4. Ом. Левицький: Гал.-руська Бібліографія. Львів, 1888.
В 1772 р., в наслідок першого поділу Польщі, Галичина перейшла під володіння Австрії. Нова провінція дістала офіційну назву "Королівство Галичини і Володимирії" (Königreich Galizien und Lodomerien), а її столицею стало місто Львів.
Прилучення Галичини до Австрії було до деякої міри корисним й для цілої України. Бо власне в Галичині, яка від 1340 р. тобто понад чотириста років находилась в межах польського королівства, тепер, за змінених політичних обставин, почалося наше політичне відродження. Галичина стала "Піємонтом" для всіх українських земель. Правда, довговіковий польський тиск не лишився без дошкульних втрат, у всіх відношеннях — політичному, культурному й соціяльному. Полонізація досягла тут була значних розмірів, головно коли мова про т. зв. вищі верстви. Провідна українська верства — магнати, шляхта, вище духовенство, а почасти теж і міщанство, улягли цьому тискові, перейшли в польський табір, приняли латинський обряд, польську мову та звичаї. При українстві залишилося тільки селянство й нижче духовенство ("поп і хлоп" — згірдливо казали). Положення по селах було жалюгідне. Подають джерела, що тодішний наш "мужик закріпощений, знедолений, затурканий, прибитий, несвідомий ні своїх людських ні національних прав, тільки зі стихійною впертістю зберігав свій старосвітський побут". Сільський священик зверхнім виглядом майже в нічому не відрізнявся від мужика. Він "в зношеній селянській одежі, з файкою в устах і бичем в руці, поганяв биків і коней, сам орав, жав, косив". А однак, ні знедолений мужик, ні такий же пригноблений, прибитий священик не затратили здорового ядра, тої дрібки почуття самопошани. Це почуття виявилось при першій нагоді.
З переходом Галичини під Австрію відносини тут трохи змінились. Марія Тереса, а особливо її син і наслідник на троні Йосиф II, старались поліпшити долю галицьких українців як в культурному, так і в економічному відношеннях, вже коли не з інших, то передовсім бодай з тих рацій, щоб тут встановити сякий-такий силовий фактор проти польської шляхеччини. В 1781-85 рр. знесено кріпацтво, обмежено панщину до 30-ти днів в році, та й взагалі облегчено, селянам їхню незавидну долю. Завершенням аграрних реформ було знесення панщини в 1848 р.
Значних досягнень було здобуто на полі освіти, передовсім освіти духовенства. Для вишколу греко-католицького духовенства Галичини, Закарпаття й Буковини Марія Тереса оснувала в 1774 р. у Відні Ґенеральну семінарію, при церкві св. Варвари, знану як "Барбареум". В 1784 р. засновано було у Львові університет, з німецькою і латинською мовами навчання, з наміром перетворити його пізніше на українську високу школу. Три роки пізніше (1787 р.) відкрито при університеті т. зв. "Студіюм Рутенум", тобто філософічно богословський факультет для українців, які не опановували задовільно німецької й латинської мов і через те не могли успішно відбувати своїх студій на чужих мовах.*) Таким чином на переломі 18 і 19 ст. було створено доволі добрі умовини для виховання нового типу священика, типу, який дуже різнився від священика з-перед 1772 р. На жаль, новий тип священика, з куди кращою богословською підготовкою як давніше, не виявився "новим" в національно-політичному відношенні. З того погляду головною його хибою був брак національної свідомости, парафіяльний галицький патріотизм, австрійська суперлояльність, страх перед всіми поступовими ідеями і вкінці згірдливе відношення до мужика.
Давніше його з мужиком єднало майже однакове соціяльне положення, тепер положення священика було далеко ліпше, він був краще забезпечений фінансово, він користувався привілеями клеру, мав значно ліпшу освіту, але національно — він був глухий. Давніший священик не цурався своєї мови, теперішний під впливами польської революційної пропаґанди приставав до польських конспіративних кружків, перенимався польським патріотизмом і принимав польську мову, хоч насправді поляком себе ніколи не почував.
Всеж, з часом, ці культурно-освітні здобутки принесли позитивні наслідки. Починаючи з 1830-их рр. молоде покоління, знайомлючись з новими, прогресивними течіями в Европі, зокрема в слов'янському світі, звернуло свої думки й почування до свого власного народу, до його мови, його життя-буття, до його національних інтересів. Початок дав Перемишль. Тут вперше появились освітні гуртки; за Перемишлем пішов Львів, а там й інші міста. Головну ролю у Львові відіграла Духовна семінарія, передовсім "Руська Трійця", (Шашкевич, Вагилевич, Головацький), яка поставила собі за ціль відродити й плекати українську мову, українську літературу, фольклор, та й взагалі стати на захист народних інтересів. Не була це проста справа. Довговічний намул сусідних впливів не змивався легко й на "народників" дивились їхні товариші зразу, то зі здивуванням, то призирством. Але розбуджена національна свідомість здобувала чимраз то ширші кола і вкінці цей богословський авангард став центром нашого відродження в Галичині.
В таких умовинах застав Галичину 1848-ий рік, т. зв. "Весна народів". Нові ліберальні ідеї в Европі, змігшись на силі, почали наступ на старий закостенілий лад — абсолютний монархізм, вимагаючи невідомих досі прав для людини, мінімум пошани для її, гідности і певної зміни соціяльних відносин. Жоден реакційний лад не вмирає легко. Почались революційні рухи. В січні 1848 р. в Медіоляні виступили проти Австрії італійці, місяць пізніше (лютий 1848 р.) вибухла революція в Парижі. Це французькі республіканці виступили проти свого короля Людвика-Филипа. І знов місяць пізніше (березень 1848 р.) почалась революція у Відні. Цісар Фердинанд І кинувся рятувати імперію, проголосив 15 березня 1848 р. конституцію, яка вправді йшла на деякі уступки новим течіям, але далеко не вдоволяла тих вимог, яких революція домагалась. Як протизасіб революційній акції конституція, між іншим, дозволяла творити т. зв. "національні ґвардії", тобто військові формації з лояльного населення, які мали боронити "конституційних прав і конституційного монарха.
Поляки в Галичині негайно використали цю нагоду й в короткому часі поставили в містах, містечках, ба й по селах, доволі добре організовану національну ґвардію, в силі около 20.000 чоловік. Рівночасно вони створили "Народовий Комітет", який післав цісареві меморанд з домаганням анулювати акт поділу Польщі з 1772 р. і реактивувати польську державу на захист "європейської культури й цивілізації".
Поляки хотіли, щоб цей меморанд підписали теж українці, бо ж українці становили значну більшість населення тих земель, які по поділах Польщі припали були Австрії. І не виключене, що вони були б з'єднали таких "представників", бо в польських конспіративних кружках такі охочі були. Але з'явився між семінаристами львівський адвокат Кирило Вінковський і він, перечитавши меморанд, сказав семінаристам таке: "Якщо ви хочете підписати, то не робіть того, доки в петиції не буде поміщена точка про вашу самостійність і вашу мову".
Коли поляки почули таку вимогу, підняли вереск: "москаль, зрадник, тут нема ніяких українців". Це помогло, ті крики відкрили глухі уха тих, які вірили у "нашу і вашу воль-носьць" і відкрили очі бачити справи в іншому світлі. Того самого дня 250 богословів у Духовній семінарії обіцяли уживати лиш своєї мови, стати за права свого народу, за його національні інтереси. Так почалось політичне відродження Галичини.
В травні 1848 р. (2-5 травня 1848 р.) створено у Львові "Головну Руську Раду", найвищий політичний і культурний орган для українців в Галичині. Як філіяли "Руські ради" повстали по інших більших і менших містах Галичини. Згідно з положенням конституції на заклик Головної Руської Ради почато організувати відділи національної ґвардії по тих містах, де було численніше українське населення, як нпр. в Стрию, Жовкві, Бережанах, Тернополі, Яворові та інших. Ґвардійці виступали в народніх строях, згідно з локальними уподобанням. Яворівці, нпр. носили козацькі шапки з відзнакою льва, Ґвардійські з'єднання мали свої прапори, синього колору з золотим львом з одного боку, а з другого з якимось образом, нпр. св. Володимира, чи іншим символом. Але ці ґвардії, які мали захищати конституцію і монарха, не розвинулися в нас у якусь значнішу силову одиницю, передовсім через різні перепони з боку самої ж адміністрації краю, що майже виключно була в польських руках.
В тому самому 1848 р. вибухло повстання проти Австрії під проводом Кошута. Та подія насторожила всі немадярські народи, які находились в межах "країв корони св. Стефана". Отже проти мадярських аспірацій відірватись від Австрії виступили хорвати, словаки та румуни. На мадярських кордонах в Стирії, Долішній Австрії та Моравії зорганізувались добровольчі відділи, які мали боронити ті краї перед мадярською інвазією. Щоб забезпечити Галичину перед можливою акцією мадярських повстанців, зорганізували в Галичині, за порозумінням з віденським урядом, у прикордонних селах відділи самооборони, складені з місцевих селян. Селяни з охотою вступали у те "військо" і сама лиш станиславівська округа поставила в короткому часі около 17.000 вояків озброєних "по вуха" в старі крем"яні рушниці, списи, коли і сокири!
Про організацію тої селянської оборони довідуємось ближче з допису в "Галицькій Зорі", ч. 15, з 1849 р.
На цілому Підкарпатті, в кожному селі, селяни між 20-а і 50-им роком життя мали на даний знак зі зброєю збиратися у визначеному місці. Кожне село мало свого командира; кілька чи кільканадцять сіл творили одну "ляндштурмову" округу з окремим надкомандиром. В поодиноких селах були постійні варти, яких завданням було перевіряти документи зайшлих людей, а війтам наказали, починаючи з мадярської границі аж в глиб краю, поставити на видних місцях "віхи" або стовпи тривоги, обвиті соломою і запущені смолою. На випадок наближення ворога ті смолоскипи запалювали й це був знак, що військові треба збиратись, бо ворог надходить!
Загальний перегляд зорганізованих відділів селянської оборони відбувся в Богородчанах, коло Станиславова. На параду ставилось 300 гуцулів на конях, дальше 600 гуцулів піхотинців зі стрільбами й рушницями, 8.000 селян з косами, вилами, сокирами; всі вони поділені не на сотні, а на громади, кожна з своїм командиром, яким звичайно був вислужений вояк; і ще одна формація 400 селян на конях, теж з наїженими списами й косами. Після перегляду тих "оборонних сил", відбулась дефіляда, яку відібрав генерал зі своїм ад"ютантом, що на цю оказію прибули зі Львова. Під час дефіляди ополченці співали тодішний національний гимн, нечепурну пісеньку Івана Гушалевича, "Мир вам браття" і ще одну народну пісню "Машерують шваліжери, щаслива їм дорога"! Деякі більші відділи селянської оборони мали свої прапори, а теж барабани. От такий був, приблизно, вигляд і визбрій тодішньої воєнної сили, головно коси й сокири! Як дивно, іноді сокир ще й сього дня уживають для граничних порахунків!
Власне в добу того нашого "мілітаризму" повстав у Львові "Баталіон руських гірських стрільців" (Ruthenische Bergschützen) в 1849 р. Зорганізували його ніби на оборону монархії проти мадярської революції, а насправді Головна Руська Рада ("До народа руского". В Львові дня 1 стичня, 1849 р. "...в справі учрежденія руского полка добровольцев") руководилась теж тими зглядами, що при сприятливих умовинах цей полк, чи баталіон міг стати зародком українського війська. Біда лиш, що цю можливість підглянули теж наші споконвічні сусіди. На заклик Головної Руської Ради, почали зголошуватись добровольці. Генеральна команда у Львові намітила старшин, переважно українців, та доручила їм теж організацію відділів по інших містах. В короткому часі зголосилось 3450 людей, з них вибрано 1410 чоловік і власне з них створили цей баталіон в 6 сотень, з майором Ватерфлітом як його командиром. Старшинський корпус творили такі українці: пор. Гнідий (Львівська сотня), сот. Барусевич, пор Матникевич (Бережанська сотня), надпор. Кривоносюк, пор. Столярчук (Самбірська сотня), пор Ярмулевич, пор. Білинський (Коломийська сотня), пор. Родакевич (Станиславівська сотня), пор. Болдяк (Стрийська сотня).
Після сформування цього першого добровольчого баталіону, Головна Руська Рада почала була робити старання про організацію дальших частин. Але, як згадано, цьому перепинили поляки. Галицький намісник граф Голуховський вислав до ради міністрів окреме письмо, у якому перестерігав, що формування дальших українських частин було б на шкоду державі. Він не квестіонував лояльности українців, але тому, що між українцями ширяться "сепаратистичні тенденції", думав він, що дальша розбудова військових одиниць не була б в інтересі держави. Розуміється, Відень йому повірив і на дальшу організацію не погодився.
За пару місяців після сформування, старшинський корпус представився Головній Руській Раді, 8 червня 1849 р. До старшин промовляв крилошанин Куземський. Майор Ватерфліт просив Раду, щоб подбала про однострої, прапор і відзнаки для баталіону. Як відомо Головну Руську Раду пhавительство скоро розв'язало, а разом з нею розвіялись її військові пляни. З проектованого прапора залишилась була лиш лента, яку вишивала мати цісаря Франца Йосифа, архикнягиия Софія. Ця лента зберігалась до 1939 р. між рідкісними збірками Народного Дому у Львові.
Щодо однострою, то згідно з пляном він мав основуватись на народному одязі: гарно вишитий короткий гірський сірачок з синьо-жовтими вилогами, червоні або сині штани, ходаки і крисаня, а до того ташка і ремінь з ладівницею. Кожний доброволець мав дістати рушницю і багнет, як головний визбрій. Але в дійсности однострій пізніше змодифікували. Він був такий: синя складана шапка з великим дашком і жовтим обшиттям, червоний жакет з синім стоячим ковніром та синіми "роґаликами" на раменах, з одним рядом "золотих" ґузиків, штани сині з червоним лямпасом. Жакет підперізувавсь звичайним військовим ременем, а ремені ладівниць, перехрещені на плечах, були прикрашені бляшками у гуцульські взори. Замість плащів добровольці мали короткі сіраки з синім обрамуванням і синіми плетеними ґузиками. На ноги, замість ходачків, дістали вояки звичайні черевики. Про озброєння вже згадано, рядовики мали рушниці з багнетами, старшини шаблі.
Після вишколу курінь вирушив 6 вересня 1849 р. зі Львова до Кошиць, на Мадярщину. Ніякої участи в протимадярських акціях він не брав, бо й не було потреби. Мадяри скапітулювали перед російською армією, яку цісар Франц Йосиф покликав був на допомогу. Розуміється, рос. цар радо поміч дав, бо ж йшло про спільну справу — боронити середновічного ладу!
На початку січня (3 січня) 1850 р. курінь вже вертав з походу додому, а три тижні пізніше (26 січня) правительство його розв'язало. Розв'язало, передовсім йдучи на уступки полякам, яким дуже на тому залежало, щоб не допустити до якої-небудь організованої сили українців.
Але, цей "Баталіон руських гірських стрільців", не дивлячись на його коротке існування і безбоєву історію, всеж трохи оживив був сплячу атмосферу та й пригадав галицьким українцям про те, що в нас були колись полки, була воєнна слава і військова традиція. До деякої міри Баталіон був передвісником формації Українських Січових Стрільців.
____________________
* Галицькі українці називали себе в тому часі "Русинами". Для відрізнення їх від москалів-росіян, австрійська влада вживала для них офіційної назви "Рутени" (Ruthenen). Ця назва подибується також в папських буллах і грамотах. В них "рутенами" називаються українці-уніяти, об'єднані з Римом. Уніятів в Австрії, ще від Марії Тереси, називано "греко-католиками", назва доволі куріозна, але вдомашнилась була в нас на наступних двісті років.
Джерела:
1. І. Тиктор, вид. Історія Укр. Війська. Вінніпеґ, 1953.
2. Ф. І. Свистун: Прикарпатська Русь під володінням Австрії. Львів, 1895.
3. І. Тиктор, вид. Історія України. Вінніпеґ.
4. Ом. Левицький: Гал.-руська Бібліографія. Львів, 1888.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар