ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 3 жовтня 2017 р.

УКРАЇНСЬКА БРИҐАДА В НІМЕЦЬКІМ ЯБЛІННІМ, У ЧСР

Осип Залеський
четар УГА


                   У воєнно-історичній студії "Українська Галицька Армія" (Вінніпеґ 1975) її автор Лев Шанковський, у розділі "Велика польська офензива й І відворот Галицької Армії", пише на стор. 151 таке: 20 травня 1919 познанці з групи полк. Конаржевського, наступаючи від Миколаєва, здобули важливий залізничий вузол Стрий. Цього ж дня польські війська здобули Турку й Бориню, наступаючи незначними силами на Гірську Бригаду й частини III групи "Глибока", які весь час панічно відступали від Старого Самбора через Турку — Бориню — Висоцьке — Сморже до Тухольки. На приходстві в Тухольці 19 травня коменданти частин, не маючи зв'язку зі своїм командуванням, зробили воєнну нараду, на якій вирішили відступити на територію Закарпаття, заняту чехо-словацьким військом. Карпинець (Д-р Іван Карпинець: "Історія 8-ої Галицької Бригади", Літопис Червоної Калини, Львів, 1935) дуже гостро оцінює це рішення. Він пише: "Замість упорядкувати й хоч трохи здисциплінувати частини та спробувати передертися до головних сил УГА (що зробив 1/8 курінь пор. А. Тарнавського, який відступав з частинами III групи "Глибока"), рішено піти по лінії найменшого опору, а саме схоронитися на території чужої держави та не брати участи в дальших боях і терпіннях УГА. Добровільне випровадження з поля бою такої, як на тодішні часи, великої кількости вояків (коло 4.000), около 20 гармат із запасом амуніції та різного рода воєнного приладдя, було страшним ударом для УГА. Наслідки цієї  д е з е р ц і ї  були такі, що відворот українських військ між Карпатами й Дністром став значно скоріший...".

                    З цією оцінкою українського воєнного історика годі не погодитися, пише дальше Л. Шанковський. Для переходу на інтернацію в чужій державі такої значної боєвої сили не було причин в існуючій воєнній ситуації. Війська, що перейшли на Закарпаття, могли були легко продертися до головних сил III Корпусу біля Долини... На жаль, рішення воєнної наради в Тухольці вказує на факт, що жертвами воєнної паніки впали не тільки вояки, але й їхні коменданти. Рішення було передчасне...

                     Я, як ад'ютант команданта Групи "Старий Самбір", що творила половину "Гірської Бриґади", перебув увесь час відступу тієї частини нашої Армії і подаю дійсний стан, який був причиною цієї "дезерції", у цьому нарисі про "Українську Бриґаду в Німецькім Ябліннім".

                      В українській військовій мемуаристиці мало згадується про військову формацію, яка постала вліті 1919 року в Чехословацькій республіці, під назвою "Українська Бриґада в Німецькім Ябліннім". Як один з нечисленних вже, мабуть, старшин тієї Бриґади, подаю тут коротку її історію.

                      Як відомо з історії наших визвольних змагань, у травні 1919 року польська армія почала генеральний наступ проти Української Галицької Армії з метою проломити фронт і зайняти Східню Галичину, себто Західню Область УНР. У тому часі поляки дістали сильне військове підкріплення т. зв. армію ген. Галлера, сформовану на території Франції з колишніх полонених польських вояків австрійської та німецької армій, а також добровольців з Америки й Канади. Ця армія мала бути вислана на протибольшевицький фронт, щоби рятувати Польщу від большевицької навали. Під такою умовою чи радше для такої цілі держави Антанти дозволили на формування тієї військової частини, та дали їй усяке військове вивінування. Та польський уряд обманув своїх протекторів і, замість вислати "Галерчиків" проти большевиків, кинув її на фронт проти української армії в Галичині.

                        Наша фронтова лінія проходила тоді від чеського кордону в Карпатах на захід від міста Турки, в північному напрямку під Перемишль, дальше на схід у сторону Львова, а відтак у північно-східньому напрямку до Волині. Ліве крило нашої армії, що підлягало команді ІІІ-го Корпусу УГА, творила Гірська Бриґада, яка правим крилом сусідувала з бриґадою полк. А. Кравса біля містечка Хирова, а ліве крило доходило до чеської границі в Карпатах.

                        В половині місяця травня 1919 р. було вже замітно, що поляки приготовляються до генерального наступу, діставши сильне підкріплення названою вже армією ген. Галлера. Перші бої почалися на відтинку нашого фронту "Крукеничі", а в понеділок (половина травня, докладної дати не пам'ятаю) о год. 8-ій рано мав початися наступ на фронтову лінію Гірської Бриґади, як про це зголосила нашій команді військова розвідка. Та може ця добре озброєна і вишколена частина польської армії була б нашого фронту не розбила, якби не занедбання команди нашого III Корпусу. Корпусна команда дала наказ, щоб Гірська Бриґада випередила польський наступ і вдарила на них о годині 4-ій ранку і в цей спосіб заскочила їх та взяла ініціятиву наступу в свої руки. Та біда була в тому, що наша піхота й артилерія не мали подостатком набоїв. Амуніційний референт Корпусу запевняв нас телефонічно, що поїзд з амуніцією прибуде своєчасно на залізничу станцію Старий Самбір, з якого було близько до фронту. На залізничій станції ждали підводи, які мали доставити амуніцію на фронт. В команді групи "Старий Самбір", яка була частиною Гірської Бриґади, ми нетерпеливо вичікували заповідженого транспорту, раз-раз телефонуючи до Корпусної Команди у Стрию стереотиповим питанням: "що є з амуніцією"? Нас потішали, що поїзд уже відійшов. Години минали, а ми амуніції так і не дістали до год. 8-ої дня, в якій почався польський наступ.

                      Як ми згодом, вже на чеській території довідалися від залізничників, за залізничою станцією Лавочне, на чеській стороні, стояли вагони з амуніцією, призначені для нашої армії, але цю амуніцію треба було перевести кіньми до Лавочного, бо залізничий міст по чеській стороні був пошкоджений й тому поїзд до Лавочного не доїздив. Про ці вагони з амуніцією повинен був знати наш командант станції, але він не подбав про перевіз амуніції до магазинів у Стрию. Було це недбальство і начальника залізничої станції Лавочне і військового команданта станції, і військового референта III Корпусу. Коли почався польський наступ на нашому відтинку фронту, стрільці, вистрілявши усі набої, почали відступати. Кожний військовик знає, що стрілець не маючи чим стріляти, попадає в паніку. Наш фронт заломився і потягнув за собою ліве крило бриґади Кравса. Команда Групи "Старий Самбір" перенеслася на залізничну станцію Стрілиська — Топільниця, ближче м. Турки, де був постій команди Гірської Бриґади. До Стрілок прибув командант Г. Б. от. Черський з начальником булави сот. Шльосером і старалися створити нову фронтову лінію. Та обсадити її не було ким, бо стрільці розбрилися по горах, прямуючи на південь до чеської границі, а ті малі відділи, що вдалося затримати, були безкорисні, бо не мали амуніції. Сполуки з Командою Корпусу не було, бо телефонічна лінія йшла через Самбір, який був уже занятий поляками. В такій ситуації команда Гірської Бриґади мусіла діяти самостійно. Та як тут діяти, коли замало стрільців і брак амуніції, а до цього вилізла ще й наша "сантиментальність". Коли наша розвідка донесла, що на "ринку" в Ст. Самборі відпочиває більший відділ польського війська, ми стали натискати на коменданта гармашів, сот. Я. Ярему, щоб пустив туди кілька ґранатів і тим спричинив замішання серед поляків, що хоч на деякий час було б спинило польський наступ і дало можливість нашої контракції та здобуття хоч трохи амуніції від польської частини. Та сот. Ярема відмовився дати наказ гармашам, бо ж ґранати можуть попасти в нашу церкву та читальню "Просвіти". Типовий вияв нашої "м"якосердности", якої у війні не можна стосувати, бо тут "або пан, або пропав".

                     Щоб не дати себе окружити польськими частинами, які наступали здовж залізничої лінії, команда Бриґади вирішила відступати дальше через Турку, Бориню, Сморже, в напрямі м. Сколе, в надії, зв'язатися з нашими частинами III Корпусу, а також позбирати розсипаних по горах стрільців. Лінія відступу була дуже тяжка, бо весняні води розмили гірські дороги і коні ледви тягнули гармати та невеликий обоз. Західня частина Гірської Бриґади Група "Лютовиська" відступала також у південному напрямку, здержуючи польський наступ із заходу.

                     Увечері спинилися ми в селі Тухольці і вислали стежу до м. Сколе, яка повернувшись повідомила, що у Сколім нема українських військових частин, лиш "польська страж обивательска". Ми могли заняти Сколе, але вдержати його не було виглядів, бо не було амуніції. На нараді в домі о. пароха в Тухольці, на якій були комендант Бриґади от. Черський, сот. Шльосер, комендант Групи Ст. Самбір сот. Мацієвич, сот. Ярема, пор. Малецький та ще деякі старшини,що зі своїми відділами спинилися в околиці села, обговорено дві можливості: або займаємо Сколе і горами пробиваємося на схід у напрямі Станиславова, щоб дістатися до наших частин, або переходимо на чеську територію, збираємо наші розпорошені частини, дістанемо від чехів хоч трохи амуніції, і наступаємо з гір у напрямку Станиславів — Коломия.

                   Перший плян був мало реальний, бо не було амуніції, не було харчів для людей і корму для коней, а забирати харчі від убогого гірського населення  в часі переднівку,  було  неможливе. Лишався другий плян: перехід на чеську територію. Чехи були тоді з поляками у напіввоєнному стані через непорозуміння щодо Шлеську і такий наш маневр був би їм на-руку. По скінченні нарад вибрано делегацію в складі сот. Мацієвича, Яреми і пор. Малецького, які ранком на конях у супроводі трубача з білим прапором, переїхали чеську границю і зголосилися  в чеській команді в селі  Нижчі  Веречки.  Комендант станиці, порозумівшися телефоном з вищою чеською командою, дав згоду на наш перехід границі, з тим, що остаточне рішення щодо нашого пляну дістанемо від вищої чеської команди.

                  Ми перейшли селом Климець, останнім селом перед чеським кордоном, закопали у лісі рештки нашої артилерійської амуніції, — в надії, що її ще згодом використаємо — і дійшли до села Нижні Веречки. Тут зустріли ми невеликі наші військові частини, що перейшли Карпати і були спрямовані чеською прикордонною стороженою до села Веречки.

                  Біля полудня приїхав відділ чеських старшин і з ними — на наше лихо — головнокомандувач чеської армії французький генерал Енок. Побачивши наших старшин у різних одностроях (наше міністерство не зуміло за півроку устійнити хоча б однакові відзнаки і одну форму одностроїв), спитав, чи ми є з большевицької армії? На біду лиш от. Черський і пор. Трешневський знали дещо французьку мову, тож розмова провадилася через перекладача, чеського старшину.

                 Тут мимоходом треба зазначити, що наші старшини і вояки були зодягнені так, як повернулися з фронтів першої війни, не мали не лиш однакових одностроїв, але навіть відзнак, тому така різношерстна група старшин могла викликати у французького генерала враження "большевцького війська".

                   Наш Секретаріят Військових Справ довго наражувався над формою одностроїв і відзнак для нашого війська, бо розпорядок про це появився щойно 22 квітня 1919 р. Зрозуміло, що годі було тоді думати про нові форми одностроїв, бо не було для цього ані матеріялів, ні часу, але можна було покористиватися думкою наших сусідів чехів, які спочатку залишили старі австрійські однострої, змінюючи лиш відзнаки. А втім, розпорядок ДСВС про однострої не був добре обдуманий, бо якщо 22 січня 1919 р. була проголошена соборність українських земель, то треба було й соборно устійнити форму військового однострою для всієї української армії, а не лиш для УГА.

                    Повертаю дальше до нашої зустрічі з ген. Еноком. Отаман Черський старався вияснити генералові наше положення і досить гострими словами докоряв альянтам, що вони не тільки не піддержують наших змагань, які ми провадимо на двох фронтах в обороні нашої батьківщини, але ще й дозволили армії ген. Галлера підкріпити польський фронт, замість іти на фронт проти большевиків. Та переконувати ген. Енока було безцільне, бо Франція була опікункою Польщі і полягала на польських інформаціях. Він заявив нам, що мусимо скласти зброю і будемо інтерновані до дальшого рішення чеської влади. Чеські старшини, які знали про наш плян, співчували нам, але були безсильні супроти наказу ген. Енока, який з'явився на Закарпатті, щоб керувати воєнною акцією проти наступаючих частин мадярського большевика Белі Куна. Не було б ген. Енока, ми могли легко зреалізувати наш плян.

                     У Веречках наказано нам скласти зброю (старшинам залишили пістолі), залишити гармати, коні і вози, і поїздом відправили нас до містечка Саторалія Уйгелі. В дорозі чути було гарматню стрілянину, це мадярські комуністи "визволяли" наше Закарпаття. Ситуація на фронті була мабуть поважна, бо чеське командування звернулося до команди нашої Бриґади з проханням вислати на фронт нашу артилерію. Наші гармаші повернулись до своїх гармат і поїхали на фронт. В тих боях згинуло кілька соток наших вояків. Колишній прем'єр Карпатської України, А. Штефан, подає число вбитих на 26, а ранених 200 (стаття у "Вільному Слові" — Торонто). Д-р М. Терлецький, хорунжий артилерії, в статті "Табор інтернованих в Німецькім Ябліннім" (Українська Галицька Армія, Вінніпег, 1958) пишучи про ці бої, подає: "ми мали досить значні втрати: 350 ранених і вбитих. Хор. Терлецький брав участь у тих боях.

                   У Веречках "зникло" декілька наших старшин і стрільців, між ними сот. Шебель з бриґади Кравса і сот. Шльосер, начальник булави Гірської Бриґади. Вони горами помандрували на схід і дісталися до нашої армії. Оба старшини згинули згодом в Україні.

                  По короткому побуті в Сатуралія-Уйгелі перевезли нас поїздами в Судети, і примістили в бараках, відносно добрих і чистих, біля містечка Дойч Ґабель, яке чехи назвали "Німецьке Яблінне". У цьому таборі були приміщенні за австрійських часів, полонені російської армії. Місцеве населення (містечко було чисто німецьке) немало здивувалося, побачивши військові транспорти, які раз-у-раз прибували до табору, хоч це було вже вісім місяців від закінчення першої світової війни. Треба було вияснювати і місцевому населенню, і чеським воякам, які творили невеличку залогу в містечку, хто ми, і як сюди попали. При прибутті до табору відбулася одна, трохи комічна розмова. Комендантом першого нашого транспорту був поручник військової жандармерії, галицький німець, Міллер. При вході до табору стояв чеський поручник теж Міллер, який передавав нашому старшині таборове влаштування. Коли оба старшини, привітавшись, назвали свої прізвища, чеський Міллер запитав дещо іронічно нашого Міллера: "То висте такі українец?" "Такий українець, як ви чех", відрубав наш Міллер.

                 Чеська влада поставилась до нас зовсім вічливо, бо, як я вже згадував, між чехами і Польщею було напруження, тому наше військо могло ще пригодитися чехам на випадок воєнного зудару. Ми мали повну самоуправу в таборі, діставали такі самі харчові приділи, що й чеське військо, і таку саму платню. По двох тижнях кварантани ми могли свобідно виходити в містечко, їздити до Праги, чи інших міст, на військові документи, завірювані чеським комендантом міста, майором Янзою.

                 Щоб зорієнтувати населення, хто ми і чому сюди забрили, я помістив у місцевому німецькому щоденнику коротку статейку, подаючи історію нашого прибуття, яка, може вперше, зацікавила мешканців Україною. А втім, мешканці містечка (офіційно це було повітове місто) були раді нашому прибуттю, бо велика частина грошей, які одержували ми, залишалася в кишенях місцевих купців, власників ресторанів і т. п.

                 До табору напливали постійно групами, або поодиноко, стрільці, підстаршини й старшини українського війська, які втікали з польського полону, дізнавшись, що в Чехії існує українська військова одиниця. З цієї військової маси за декілька днів створено сотні, курені, полки та інші військові частини, а цілості надану назву "Українська Бриґада в Німецькім Ябліннім". Першим комендантом був підполковник Володимир Федорович, якого кінну частину віддтяли поляки від нашої армії біля Надвірної. Дещо пізніше наш Уряд чи радше наше посольство у Відні, призначило командантом Бриґади полковника Антона Вариводу, що був комендантом української військової станиці у Відні.

                Наше посольство у Празі запевняло нас, що з альянтськими чинниками йдуть переговори і нас, а також полонених українців з австрійської армії, що були ще по таборах в Італії, перевезуть кораблями до Одеси, щоб створити другий протибольшевицький фронт.

                До табору приїздили часто різні визначні гості, як секретар закордонних справ ЗУНР Володимир Темницький, "Січовий Батько" д-р Кирило Трильовський, представники чеського уряду з Праги, відпоручники різних Антантських місій, та інші менші "риби". При головному вході до табору стояла постійно наша варта з дижурним старшиною, який вітав гостей і зголошував їх команді Бриґади та обводив по таборі, якщо вони цього бажали. При вході до кожного бараку голосився "дижурний дня", так що всі відвідуючі табору були здивовані порядком і дисципліною нашого вояцтва.

               Біля нашого табору був залізничий шлях і декілька разів з вагонів поїзду розкидав хтось летючки в російській мові, в яких закликали невідомі білогвардійці наших вояків вступати до русскої армії і йти визволяти "матушку Росію". У нашому таборі було декілька старшин, які до війни були москвофілами, чи по тодішній назві "кацапами". Вони зголосилися добровільно до УГА, були добрими старшинами і фронтовиками, але не знати, чи під впливом згаданих летючок, чи з інших мотивів, пригадали собі, що вони не українці, а "русскі". Одного дня їх п'ять чи шість зголосилися у мене (я був тоді ад'ютантом полк. Вариводи) з проханням зголосити їх до звіту полковникові. "В якій справі?" — запитав я їх. "Ми хочемо просити звільнити нас з Бриґади, бо ми не почуваємося українцями, лиш русскими", відповіли мені. Я пішов у кімнату полковника і переповів йому бажання старшин. Полковник був здивований цією вісткою і закликав їх. Один з тих старшин, у військовій формі, зголосив полковникові те саме, що перед хвилиною сказав мені. Поіритований полковник крикнув до них: "Якщо ви не почуваєтеся українцями, то йдіть до чорта з моєї Бриґади". Старшини відійшли, похнюпивши голови і цього ж дня забралися з табору.

                 В Бриґаді відбувалися щоденно нормальні військові вправи і заняття, хоч без зброї. Формування нашої Бригади посилилося, коли до табору прибув майор генерального штабу бувшої австрійської армії, Мірко Дяків. Родом зі Скільщини, син учителя, він, як юнак дістався до австрійської кадетської школи, згодом закінчив військову академію і в часі першої світової війни був приділений до штабу німецької армії, що воювала під Верденом. По закінченні війни австрійський уряд призначив його комісаром Форарльрберґу, країни біля швайцарського кордону. Бувши якось у Відні (як розповідав він мені) побачив на вулиці старшину в однострої невідомої йому армії, і від нього довідався про українську армію та її змагання на польському фронті. У ньому прокинулось почуття, що він також повинен стати в обороні своєї, вже призабутої, Батьківщини, і він взяв відпустку зі своєї праці та зголосився в українській військовій станиці у Відні, де дістав наказ їхати в Галичину і зголоситися в Начальній Команді. Та добитися до нашої армії от. Дяків уже не міг, бо поляки обсадили були вже Карпати, тому повернувся він до Відня, де дістав приказ зголоситися в Українській Бриґаді у Німецькім Яліннім. Тут він з усім запалом і великим військовим досвідом почав формувати нашу Бриґаду, для майбутньої дії в Україні. Попри це пильно вивчав українську мову, яку призабув.

                 У літі 1919 року Бриґада мала понад 6.000 стільців і підстаршин та 400 старшин усіх родів зброї. Діставши зброю у руки, могла вже бути вжита на фронті. До стану Бриґади входили: три піхотні полки, відділ скорострілів, саперів та всі інші частини, як у кожній бриґаді. Полк складався з трьох куренів, курінь з трьох сотень, сотня з трьох чет (принятою була назва: чета, четар, не чото, чотар). Санітарна частина мала свій малий шпиталь, який спочатку провадив лікар чех, а коли до табору прибув д-р Чабак, лікар з Лавочного у Карпатах, він став начальним лікарем лічниці, маючи до помочі кількох санітарних старшин-медиків, які згодом закінчили медичні студії в Празі. Були також сестри-санітарки, які прибули з різними військовими частинами. Полевим духовником був о. Вань, який у погідні дні в неділі і свята служив св. Службу Божу при полевому вівтарі на таборовій площі, а в дощеві дні у просторій театральній залі табору. Щоденні Богослуження відправляв о. Вань у місцевому римо-кат. костелі.

                   Була також таборова пошта, як відділ місцевого поштового уряду, а провадив її хор. О. Лис, поштовий урядовець з м. Сколе. Олекса Лис закінчив згодом у Чехії молочарську школу, а повернувши в Галичину, працював у Маслосоюзі. З Бриґади пішли на студії молочарства пізніші будівничі Маслосоюзу в Галичині як пор. А. Палій, пор. Мудрий та інші, яких прізвищ уже не пам'ятаю.

                   Першим ад'ютантом коменданта Бригади був чет. Коваль, а коли він захворів і виїхав на лікування, покликав полк. Варивода на ад'ютанта мене. Згодом до табору прибув пор. Заяць, бувший курсант австрійської школи булавних старшин, і його призначив полк. Варивода своїм ад'ютантом, а мені доручив створити евіденційний (реєстрований) відділ, який за тодішною номенклятурою називався "примітний відділ" — назва не дуже влучна. Не легко було перевести реєстрацію такої маси вояків, тим паче, що я у тій праці не мав ніякого досвіду, а фахівців у таборі не було. Разом з молоденьким ст. стрільцем (прізвища не пам'ятаю) почали ми списувати у грубій книзі, поазбучно, всю бриґадну братію та окремо заклали картотеку по всіх частинах, де щоденно, на основі звітів, занотовували новоприбулих до табору, хворих, що відійшли до чеської лічниці, чи тих, що виїхали на відпустку. Згодом прибули до табору пор. Кривенько і військовий урядовець Кобільник, які дещо визнавалися у тій військовій канцелярщині, і тоді наша праця наладналася як слід, і ми могли дати відомості про кожного вояка в Бриґаді. Коли в першій половині листопада виїхав я з невеликим транспортом в Україну, начальником реєстрового відділу залишився пор. Кривенько. Згадую про цей відділ дещо ширше не тому, що я там працював, а тому, що він для історії Бриґади був цінним матеріялом, маючи поіменний список усіх осіб, приналежних до Бриґади. Хто перебрав ці списки після розв'язання табору, де вони і чи ще існують, не знаю.

                     Хочу згадати ще про суд, який відбувся в таборі над комендантом Гірської Бриґади от. В. Черським, якому закидали, що він не мусів покидати території ЗОУНР і переходити на чеську територію. Предсідником суду був підполк. В. Федорович, хто обвинувачував — не пам'ятаю, а оборонцями от. В. Черського був сот. Шебель і я. Суд переслухав свідків і дійшов до висновку, що в тодішній ситуації іншого виходу не було, й тому виправдав от. В. Черського.   
         
                    Попри щоденні військові вправи і заняття, більше теоретичні, бо зброї не було, за винятком кількох старих крісів та одного машинового кріса, які випозичила чеська команда міста для вправ, велася в таборі також культурно-освітня праця, якою керував "Просвітний Гурток" під проводом пор. Карла Коберського, пізніше кооперативного працівника в Галичині. Був чоловічий хор старшин під дириґентурою чет. Бобика, в якому співали, згодом славетні співаки-тенори, Орест Руснак і Василь Тисяк.

                  Хор влаштував у театральній залі, в місті, добре підготований концерт, на якому виступав також піяніст Тарас Шухевич, що перебував тоді у Празі. Хоч він не був вояком, на концерт "перебрали" ми його в однострій поручника. Виступала також співачка-солістка (прізвища не пам'ятаю), дружина сотника, галицького німця, яка відспівала декілька оперових арій га українських пісень. На концерті з'явилася вся місцева військова і цивільна верхівка та місцеві мешканці, а з Бриґади були лише делегати частин через брак місця на залі. Концерт мав мистецький успіх, як про це засвідчила рецензія в місцевому німецькому щоденнику. Крім цього концерту, менші імпрези відбувалися в залі таборового театру. Для влаштовування музичних імпрез закупила команда Бриґади фортепіян у фабриці фортепіянів у м. Беміш Ляйпа.

                  В таборі була також духова оркестра, яку вивчив і нею диригував капельник Білобрам зі Старого Самбора. Були курси для неграмотних і курси української мови для тих, що нею добре не володіли. Театральний гурток давав вистави, в яких спочатку жіночі ролі грали молоді вояки (раз заплакана "артистка" підняла кінчик спідниці, щоб обтерти сльози, а під спідницею "показалися" військові штани — під регіт публіки). Згодом театральний гурток поповнився "справжніми жінками" з-поміж таборових санітарок.

                 Ведено також гімназійні курси, щоб дати змогу доповнити середню освіту тим, що з причини воєнних подій не вспіли її закінчити. Абсольвенти тих курсів складали кінцеві іспити "матури" при комісії під проводом делегата чеського міністерства освіти.

                 У таборі появлявся журналик "Голос Табору" під моєю редакцією, видаваний спочатку в кількох примірниках на шапірографі, а згодом літографічним способом у друкарні в м. Райхенберґу. Журналик був ілюстрований карикатурами з таборового життя, що їх рисував молодий маляр підхорунжий Олійник.

                  Старшини, які мали закінчену середню освіту, могли дістати відпустку і студіювати у високих школах у Празі. З того скористало багато наших старшин, які закінчили різні високі чи фахові школи і або повернулися в Галичину, або залишилися в Чехії чи Карпатській Україні, або виеміґрували в інші країни Західнього Світу.

                  Час минав, ми ждали на наш виїзд в Україну, бо це обіцювали нам наші дипломати, що приїздили до табору, і так інформували наших представників у посольстві в Празі чи Відні. Та поляки мали більші впливи в кругах всемогучої Антанти і не допускали до виїзду в Україну, знаючи, що ми не зречемося думки про визволення Західньої України з-під польського панування.

                   Чеський уряд запропонував був нашому посольству в Празі, щоб вислати з Бриґади всіх учителів на Карпатську Україну до праці в шкільництві, так як зроблено з частиною нашої жандармерії, яка була на службі на Закарпатті. Але полковник Варивода не погодився на цю пропозицію, кажучи: "Я не дозволю дезорганізувати Бриґаду, бо з чим поїду в Україну?" Полковник, як військовик, мав рацію, але висилка учителів на Закарпаття була б принесла велику користь, бо була б причинилася до освідомлення закарпатців та елімінувала русифікаційні впливи. Та "коби знаття", як каже народня пословиця. Полковник погодився лиш на відпустки для студентів, для закінчення студій, але під умовою, що в разі потреби вони негайно вернуться до Бриґади.

                   Рік пізніше число наших військовиків у ЧСР збільшилося. Тоді українська армія, разом з армією "заприязненої" Польщі відступала з України перед большевицьким наступом, і частина нашої армії під командою ген. А. Кравса, відлучилася від Армії УНР, перейшла Дністер і через Покуття і Карпати подалася на Чехію, знаючи, що там існує Українська Бриґада. Тоді вже було всім ясно, що союз з Польщею нам ніякої користи не принесе. Та частина була інтернована у другому таборі, біля міста Райхенберґ (Ліберце). Та я тоді вже не був в ЧСР, бо ще в листопаді 1919 року диктатор ЗОУНГ, д-р Є. Петрушевич, наказав вислати до Кам'янця Подільського 20-30 старшин для доповнення старшинського складу в Україні. Нас, охотників, зібралося дещо більше, і ми на пашпорти українського посольства у Празі, виїхали, як "колишні полонені російської армії", через Румунію в Україну. Та до Кам'янця ми не доїхали, бо румуни зупинили наш транспорт на Буковині, мотивуючи це тим, що Кам'янець занятий большевиками. В дійсності в Кам'янці була тоді "союзна" польська армія, а що нас туди не допустили, була в цьому польська рука.    

                 Тому, що і я виїхав з тим транспортом, про дальшу долю Української Бриґади не пишу. Згадаю лише, що в Україну виїхало нас тоді біля 60 осіб, 40 старшин, а решта підстаршини і стрільці. Комендантом транспорту був підполк. В. Федорович, заступником от. В. Черський. Між старшинами було також кілька старшин армії УНР. В дорозі, у місті Кошицях, стрінули ми курінь (коло 500 вояків) колишніх наших полонених австрійської армії, які "чудом" вирвалися з італійського полону і їхали в Україну. Були добре зодягнені і робили враження доброї військової частини, а командував ними однорічний десятник Марків, якого наш консул в Кошицях, Пежанський, іменував четарем. Хоч в Італії були різні наші місії і комісії, які мали видістати з італійського полону наших бувших полонених, але цього не вміли, чи не могли перевести, частинно виконав це чет. Марків. Про дальшу нашу подорож не пишу, бо це вже не в'яжеться з історією нашої Бриґади в ЧСР, згадаю лише, що румуни дали нам до вибору (за порадою нашого військового атташе у Букарешті( пор. Посацького) або їхати в Галичину і зголоситися в ставці гол. атамана С. Петлюри, або вертатися до Німецького Яблінного. Підполк. Федорович і декілька старшин та увесь "італійський" курінь повернулись до ЧСР, от. Черський залишився на Буковині, а решта нас переїхали польську границю, доїхали до Львова і почали шукати ставки гол. Отамана у Шепетівці. Але ні у Львові, ні в Тернополі не могли ми довідатися, як дістатися залізницею до Шепетівки. З Тернополя ми вернулися знова до Львова, де старшини з армії УНР відлучилися від нас і поїхали до Тарнова, де перебував тоді Уряд УНР, а нас кількох, по конференції з д-ром С. Федаком у Львові, "демобілізувалися ".

                   Закінчуючи цей короткий нарис історії Української Бриґади в ЧСР, хочу ще згадати про долю деяких старшин. Полк. Варивода згодом, по розв'язанні наших таборів, повернувся до Відня, де помер у 1936 р., майор М. Дяків повернувся в Австрію, підполк. Федорович в Галичину і був короткий час управителем дібр Львівської Метрополії, от. Мацієвич був гімн. вчителем на Словаччині, де й помер трагічною смертю. От. Черський залишився на Буковині, де жила його сім'я, був арештований румунами "як большевицький генерал", в часі другої світової війни виїхав на еміґрацію і помер у Відні 1946 року.

                    Так наші надії на поворот цілої Бриґади в Україну не здійснилися. Залишилися лиш спогади та могилки на цвинтарі в Німецькім Ябліннім, в яких спочивають вічним сном старшини і вояки Української Бриґади, що померли в часі перебування в таборі.

                   Я свідомий, що в цьому нарисі можуть бути деякі неточності в прізвищах чи подіях, бо пишу з пам'яті, а людська пам'ять не тривка. Було б добре, якби хто з колишніх побратимів доповнив це своїми заввагами.



Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації