Богдан Підгайний
Стоянівський поїзд наближався до станції Холоїв. На східньому, прозорому ранньому небі видно було смугу диму, а, притуливши вухо до рейки, було чути ритмічний звук коліс. Дещо наліво під диму, в північно-східньому напрямі, небо почало рожевіти і скоро перші проміння вистрілили з-поза ліска і полетіли на захід. Зачався один день у вересні 1919 року.
На станції було доволі людей. Пискаті польські перекупки, які їхали до близької Камінки на ярмарок, тихі, немов перелякані, наші дядьки і нас кількох гімназистів, які їхали до Львова до школи. Ми були у віці 13 до 15 років.
Над'їхав поїзд. На переді, старого типу австрійська льокомотива, характеристична своїм випуклим, у формі гриба, комином, з якого курився чорний дим, перериваний ритмічно білою парою з толоків. Шиплячи, виходила пара на всі сторони, зісподу видно було вогонь — одним словом — видовище було імпозатне. Задихуючись, пчихаючи на всі сторони, посувався маєстатично вогневий смок, такий, якого колись побив наш Кожем'яка... Молодеча фантазія працювала.
Жартуючи, попихаючи один одного, вдалося нам всім влізти до поїзду і з великим трудом здобути місце коло вікна. Посипалися жарти, почалися взаїмні натягання. Всі почали їсти смачні тіста, якими обдарували своїх синів зажурені мами. Ми й не завважили, що поїзд почав зменшувати свою скорість і станув в полі. Не видно було жодної станції. Ми почули команду кондуктора — "висядаць...".
Висівши, побачили ми довгу колону подорожних, що йшли здовж залізної дороги в напрямі ріки Буг. Поїзд дальше не їхав. Міст на ріці був зірваний ще під час нашої війни з поляками. Треба було переходити Буг кладкою, пересідати до другого поїзду, щоб доїхати до Львова. Легко воно не було. Залізний міст складався з двох частин, підпертих посередині ріки бетоновою підпорою, високою на 15 до 20 стіп понад рівень води. Один кінець частини моста лежав у воді. Бетонова підстава була розірвана, сталь покручена, здеформована. Страшенної сили треба було на це, щоб зробити таке спустошення. Треба було йти частинно сильно похилим мостом в долину, а дальше кладкою вгору до незнищеного звена. Там пересідали до другого поїзду, який вже їхав до Львова. Осіння погода, дощ, чи роса, робили дошки слизькими і люди, особливо обладовані перекупки, часто ховзалися, а навіть падали. При цьому проклинали і найсердечніші побажання пересилали тому, хто цей міст зірвав...
— Холєра би ґо взєнла... А би ґо покренціло, теґо кабана...
Ми, учні, мовчали. Це був перший раз, що ми щось таке бачили і чули. Хтось з наших старших пробував говорити, мовляв, в час війни висаджування мостів нормальна річ. Але чому уряд ще досі не постарався відбудувати того моста? Сварка — дискусія перенеслася до нового поїзду. І доперва там довідалися ми, що відступаючи на схід, наші саперні частини під командою поручника Вертипороха, висадили міст, щоб стримати наступаючий ворожий панцирний поїзд.
Ми стали дуже горді на того Вертипороха. Я не знаю чому, але саме прізвище звучало для мене дуже таємничо і небуденно. Вертипорох, Вирвидуб, Кожум'яка. Перед очима стоять здеформовані і покручені великі і сильні сталеві профілі. А на тім тлі — двометровий, атлетичний Вертипорох...
Коли ми верталися домів під час Різдвяних свят, то ми були направду вдоволені тим фактом, що міст не був ще направлений. Польські прокльони під адресою "теґо кабана..." звучали в наших вухах як найбільше признання для невідомого нам Вертипороха. Коли я розказав про цю пригоду дома, то довідався від мойого батька, що цей нам невідомий герой, походить з недалекого Сільця Бенькова, що його батько є також вчителем та приятелем мойого батька. І Роман Шухевич, який був у нашій групі, і я, і багато інших хотіли бути такими як той Вертипорох...
Добрих кілька років ще мусіли люди ходити кладками з одного поїзду до другого; одні проклинали, а другі хвалили Вертипороха. А для нас Вертипорох став символом боротьби за наші права, за нашу державність. На його і подібних іменах ми виховувалися і росли.
Минуло багато років. Міст, кінець-кінців відбудовано. Поляки перестали проклинати Вертипороха, забули. Але в наших серцях залишився він таким, яким ми його прийняли пам'ятного ранку у вересні 1919 року.
Осінню 1925 року поїхали ми, Роман Шухевич і я, на студії до Данціґу. Ми направду втішилися, коли почули, що наш герой з молодечих літ перебуває в Данціґу, що закінчив інженерну хімію і є асистентом на хемічному факультеті. Хотілось його побачити і пізнати. На той момент не прийшлось довго ждати. Нас повідомлено, що в рамцях вишколів УВО, Вертипорох буде викладати про вибухові матеріяли, про різного рода запальники тощо. Там і стрінули ми вперше інженера хімії Євгена Вертипороха, тоді асистента органічної хімії на Високій Технічній Школі в Данціґу.
До сьогодні я не можу пояснити собі, чому я не був зовсім розчарованим ані заскоченим його виглядом. Маленький ростом, добродушний на вигляд, зі стало привітно веселими очима, він робив якраз протилежне враження до того, яке я собі витворив у моїй уяві — високого, кремезного з дещо жорстоким обличчям, силача. Вслухуючися в його лагідний голос і ловлячи кожне його слово з матерії, яка мене особливо цікавила, я на прикладі побачив, що в революції треба не лише м'язів, але також ума.
В 1929 році почали палити в Галичині панські стирти. Для цего треба було постачати сотки різного рода запальників, запал яких мусів бути регульований. Ми випробовували, ліпили і наповняли термітом тощо, а все після рецепти і під наглядом інж. Вертипороха. Одного разу ми мало що не затроїли цілої околиці довкруги нашої техніки. Інж. Вертипорох дав мені термос наповнений охолодженим плином, який, паруючи, так страшно смердів, що від того смороду аж в голові крутилося, збиралося на рвоти — одним словом — більше кількох хвилин ніхто не міг видержати в тому смороді. Відома канадська скунка є дуже приємною перфумою, коли порівнати її до того смердячого плину. За вказівками інж. Вертипороха робили ми т. зв. смердючки. Їх кидалося під час різного рода віч чи небажаних зібрань, шовіністичних театральних вистав, святкувань примусових по школах 3-го травня чи Йосафата Кунцевича. В тій цілі наливали ми дещо того плину до скляної рурки, і, держачи один кінець в леді (цей плин мав дуже низький пункт кипіння), засклеплювали другий кінець топлячи газовим пальником скло.
По одній такій роботі, не маючи де заховати термоса з рештками того плину, я сховав його в попельнику невживаної кухні, там де я мешкав. Мешкав я тоді з Марком Бачинським, зараз через дорогу до машинової лябораторії. Нещастя хотіло, що в нашій неприсутності захотілося нашому господареві зробити дещо порядок. Назбиравши сміття та різного рода паперів, напхав повну піч і запалив. Під впливом температури, мабуть, вистрілив корок і плин, той смердючий, почав поволі виходити комином разом з димом, затроюючи цілу околицю. Ані поліція, ані люди, ані наші товариші не знали що сталося, що се так страшно смердить, з чого болить голова, чому так багато людей вертає... Але інж. Вертипорох відразу занюхав свій газ і успокоївся доперва тоді, коли я вияснив йому, що сталося.
Інж. Вертипорох не був членом ОУН, але без вагання і охочо помагав її членам чим лише міг. На всякі намагання втягнути його в ряди ОУН він завжди казав: "Не будучи організованим членом ОУН, стоючи осторонь, я зможу помогти вам і зробити для справи більше, ніж будучи в організації... І він мав рацію.
"Збірник наукових праць на пошану Євгена Вертипороха"
Стоянівський поїзд наближався до станції Холоїв. На східньому, прозорому ранньому небі видно було смугу диму, а, притуливши вухо до рейки, було чути ритмічний звук коліс. Дещо наліво під диму, в північно-східньому напрямі, небо почало рожевіти і скоро перші проміння вистрілили з-поза ліска і полетіли на захід. Зачався один день у вересні 1919 року.
На станції було доволі людей. Пискаті польські перекупки, які їхали до близької Камінки на ярмарок, тихі, немов перелякані, наші дядьки і нас кількох гімназистів, які їхали до Львова до школи. Ми були у віці 13 до 15 років.
Над'їхав поїзд. На переді, старого типу австрійська льокомотива, характеристична своїм випуклим, у формі гриба, комином, з якого курився чорний дим, перериваний ритмічно білою парою з толоків. Шиплячи, виходила пара на всі сторони, зісподу видно було вогонь — одним словом — видовище було імпозатне. Задихуючись, пчихаючи на всі сторони, посувався маєстатично вогневий смок, такий, якого колись побив наш Кожем'яка... Молодеча фантазія працювала.
Жартуючи, попихаючи один одного, вдалося нам всім влізти до поїзду і з великим трудом здобути місце коло вікна. Посипалися жарти, почалися взаїмні натягання. Всі почали їсти смачні тіста, якими обдарували своїх синів зажурені мами. Ми й не завважили, що поїзд почав зменшувати свою скорість і станув в полі. Не видно було жодної станції. Ми почули команду кондуктора — "висядаць...".
Висівши, побачили ми довгу колону подорожних, що йшли здовж залізної дороги в напрямі ріки Буг. Поїзд дальше не їхав. Міст на ріці був зірваний ще під час нашої війни з поляками. Треба було переходити Буг кладкою, пересідати до другого поїзду, щоб доїхати до Львова. Легко воно не було. Залізний міст складався з двох частин, підпертих посередині ріки бетоновою підпорою, високою на 15 до 20 стіп понад рівень води. Один кінець частини моста лежав у воді. Бетонова підстава була розірвана, сталь покручена, здеформована. Страшенної сили треба було на це, щоб зробити таке спустошення. Треба було йти частинно сильно похилим мостом в долину, а дальше кладкою вгору до незнищеного звена. Там пересідали до другого поїзду, який вже їхав до Львова. Осіння погода, дощ, чи роса, робили дошки слизькими і люди, особливо обладовані перекупки, часто ховзалися, а навіть падали. При цьому проклинали і найсердечніші побажання пересилали тому, хто цей міст зірвав...
— Холєра би ґо взєнла... А би ґо покренціло, теґо кабана...
Ми, учні, мовчали. Це був перший раз, що ми щось таке бачили і чули. Хтось з наших старших пробував говорити, мовляв, в час війни висаджування мостів нормальна річ. Але чому уряд ще досі не постарався відбудувати того моста? Сварка — дискусія перенеслася до нового поїзду. І доперва там довідалися ми, що відступаючи на схід, наші саперні частини під командою поручника Вертипороха, висадили міст, щоб стримати наступаючий ворожий панцирний поїзд.
Ми стали дуже горді на того Вертипороха. Я не знаю чому, але саме прізвище звучало для мене дуже таємничо і небуденно. Вертипорох, Вирвидуб, Кожум'яка. Перед очима стоять здеформовані і покручені великі і сильні сталеві профілі. А на тім тлі — двометровий, атлетичний Вертипорох...
Коли ми верталися домів під час Різдвяних свят, то ми були направду вдоволені тим фактом, що міст не був ще направлений. Польські прокльони під адресою "теґо кабана..." звучали в наших вухах як найбільше признання для невідомого нам Вертипороха. Коли я розказав про цю пригоду дома, то довідався від мойого батька, що цей нам невідомий герой, походить з недалекого Сільця Бенькова, що його батько є також вчителем та приятелем мойого батька. І Роман Шухевич, який був у нашій групі, і я, і багато інших хотіли бути такими як той Вертипорох...
Добрих кілька років ще мусіли люди ходити кладками з одного поїзду до другого; одні проклинали, а другі хвалили Вертипороха. А для нас Вертипорох став символом боротьби за наші права, за нашу державність. На його і подібних іменах ми виховувалися і росли.
***
Минуло багато років. Міст, кінець-кінців відбудовано. Поляки перестали проклинати Вертипороха, забули. Але в наших серцях залишився він таким, яким ми його прийняли пам'ятного ранку у вересні 1919 року.
Осінню 1925 року поїхали ми, Роман Шухевич і я, на студії до Данціґу. Ми направду втішилися, коли почули, що наш герой з молодечих літ перебуває в Данціґу, що закінчив інженерну хімію і є асистентом на хемічному факультеті. Хотілось його побачити і пізнати. На той момент не прийшлось довго ждати. Нас повідомлено, що в рамцях вишколів УВО, Вертипорох буде викладати про вибухові матеріяли, про різного рода запальники тощо. Там і стрінули ми вперше інженера хімії Євгена Вертипороха, тоді асистента органічної хімії на Високій Технічній Школі в Данціґу.
До сьогодні я не можу пояснити собі, чому я не був зовсім розчарованим ані заскоченим його виглядом. Маленький ростом, добродушний на вигляд, зі стало привітно веселими очима, він робив якраз протилежне враження до того, яке я собі витворив у моїй уяві — високого, кремезного з дещо жорстоким обличчям, силача. Вслухуючися в його лагідний голос і ловлячи кожне його слово з матерії, яка мене особливо цікавила, я на прикладі побачив, що в революції треба не лише м'язів, але також ума.
В 1929 році почали палити в Галичині панські стирти. Для цего треба було постачати сотки різного рода запальників, запал яких мусів бути регульований. Ми випробовували, ліпили і наповняли термітом тощо, а все після рецепти і під наглядом інж. Вертипороха. Одного разу ми мало що не затроїли цілої околиці довкруги нашої техніки. Інж. Вертипорох дав мені термос наповнений охолодженим плином, який, паруючи, так страшно смердів, що від того смороду аж в голові крутилося, збиралося на рвоти — одним словом — більше кількох хвилин ніхто не міг видержати в тому смороді. Відома канадська скунка є дуже приємною перфумою, коли порівнати її до того смердячого плину. За вказівками інж. Вертипороха робили ми т. зв. смердючки. Їх кидалося під час різного рода віч чи небажаних зібрань, шовіністичних театральних вистав, святкувань примусових по школах 3-го травня чи Йосафата Кунцевича. В тій цілі наливали ми дещо того плину до скляної рурки, і, держачи один кінець в леді (цей плин мав дуже низький пункт кипіння), засклеплювали другий кінець топлячи газовим пальником скло.
По одній такій роботі, не маючи де заховати термоса з рештками того плину, я сховав його в попельнику невживаної кухні, там де я мешкав. Мешкав я тоді з Марком Бачинським, зараз через дорогу до машинової лябораторії. Нещастя хотіло, що в нашій неприсутності захотілося нашому господареві зробити дещо порядок. Назбиравши сміття та різного рода паперів, напхав повну піч і запалив. Під впливом температури, мабуть, вистрілив корок і плин, той смердючий, почав поволі виходити комином разом з димом, затроюючи цілу околицю. Ані поліція, ані люди, ані наші товариші не знали що сталося, що се так страшно смердить, з чого болить голова, чому так багато людей вертає... Але інж. Вертипорох відразу занюхав свій газ і успокоївся доперва тоді, коли я вияснив йому, що сталося.
Інж. Вертипорох не був членом ОУН, але без вагання і охочо помагав її членам чим лише міг. На всякі намагання втягнути його в ряди ОУН він завжди казав: "Не будучи організованим членом ОУН, стоючи осторонь, я зможу помогти вам і зробити для справи більше, ніж будучи в організації... І він мав рацію.
"Збірник наукових праць на пошану Євгена Вертипороха"
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар