ВЕЛИКИЙ ПРИЯТЕЛЬ ДИВІЗІЙНИКІВ

                   У 90-ліття з дня народження сотника Богдана Панчука

                  В одній промові сотник канадського літунства Богдан Панчук заявив: „Як би я жив в 1943 році в Галичині, я теж став би був вояком дивізії „Галичина". Народився 8 лютого 1915 року в провінції Саскачеван, у 1940 році зголосився до повітряних збройних сил Канади. Після війни він організував допомогу українським втікачам в Европі. Помер 20 червня 1987 року в Монтреалі. Похований, на його бажання, на дивізійній секції цвинтаря ім. св. Володимира Великого в Овквіл, біля Торонто. (Докладніше про його життєпис див „ВК" ч. 4, 1987). Нижче містимо його спогад про УД з книги „Герої свого дня"(Heroes of Their Dai. Multicultural History Society of Canada, 1983) та гумористичний нарис про візиту сот. Панчука в Ріміні з журналу "Оса", 1947.

                                                                                                                                          Редакція

 Зв'язки з дивізією „Галичина"

                 Досі небагато канадців знало про дивізію „Галичина". До нас (канадського бюра в Англії) приходили делегації та давали інформації про цю військову формацію. Я дещо прочитав і знав, що її вояки зложили зброю перед британцями в Австрії та їх перенесено до табору в Ріміні, Італія. Втікачі в Німеччині поінформували мене про них і я передав ці відомості до Комітету українців Канади та Злученого українського американського допомогового комітету у Філядельфії. Деякі матеріяли ми переложили на англійську мову для британських і американських чинників. Ми все робили, що можна було, щоб поінформувати Захід про дивізійників - хто вони, де вони були і т. д. Ми хотіли домогтися, щоб їх невірно не потрактовано, як воєнних злочинців чи нацистів.

                 Цікавий випадок скоївся в Лондоні у 1946 році. Старший лейтенант літунства Йосиф Романов був перенесений з воєнного театру Бурма-Індія до Англії й тут, перед своїм поверненням до Канади, возив літаком „ДЦ-3-Дакота" достойників до Брусселі, Парижу, Франкфурту. Одного дня він прийшов до нашого клюбу й запитався: „Я завтра лечу до Риму, може хтось хоче полетіти зі мною?". Я відповів, що не можу, бо повертаюся поділово до Німеччини. Сотник Петро Смильський, який мав відпустку, каже: „Я можу їхати, але як це зробити?". „Вел, - каже Йосип, - я цей рейс знаю напам'ять. Бо літаю весь час. Я не потребую навіґатора. Мій навіґатор хоче погуляти пару днів у Лондоні, а ти сядеш на його місце в літаку". Так Петро Смильський, дантист, в уніформі офіцера летунства полетів як навіґатор до Риму.

                 Ми використали цю нагоду, щоб познайомитися з єпископом Іваном Бучком, який очолював Український допомоговий комітет в Римі, а через нього з дивізійниками, які в таборі в Ріміні перебували як Surrendered Enemy Personnel (персонал противника, що здався). Ми вже отримали пошту для полонених, яку ми не могли безпосередньо їм передавати. Від владики Бучка ми дізналися, що теж від полонених є пошта до Канади й США. Важливо було теж віч-на-віч зустрітися з полоненими. Романов і Смильський зустрінулися з єпископом Бучком. Він післав своїх людей до Ріміні, щоб привезти потрібні річи, а через це Романов мусив відложити відлет до Лондону. Хоч погода була добра, він сказав своїм пасажирам, що через погану погоду їм треба залишитися в Римі довше, ніж вони плянували.Так вони провели три дні в Римі. Своє завдання ми виконали й нав'язали прямий контакт з табором в Ріміні. Згодом ми могли допомогти їм під час перевозу з Італії до Великої Британії в 1947 році. А вже в 1948 році майже всі дивізійники перейшли на цивільний статус.

                   Згодом ми отримали більше інформацій з листів та контактів у Німеччині, від проф. Володимира Кубійовича й інших осіб, які були причетні до творення Дивізії у Львові. Ми теж мали інформації від інших груп, які встановили підземну кур'єрну сітку з Німеччини до Ріміні. Британські чинники в Лондоні нічого не знали про нашу діяльність, а ці на військових базах нам не перешкоджували. Велика частина військовиків була дуже прихильна до українців. У Ріміні два офіцери - полковник і сотник - були дуже задоволені з своїх підданих. Британські офіцери знали від вояків Дивізії, чому і за що вони воювали. Вони теж знали, що в канадських збройних силах служили десятки тисяч українців. Ми були лояльні канадці й ми допомагали полоненим в Ріміні, тож, логічно беручи, полонені мусили бути порядні люди. Наша позиція з канадськими й британськими чинниками, а згодом з американськими, була сильна завдяки великому числові активних вояків, які добровільно підтримували воєнні дії альянтів. Альянтські чинники обмінювалися інформаціями. Ми були у контакті з Канадським домом (амбасадою) в Лондоні. Кожний був свідомий, що канадські українці заслужили собі право голосу завдяки своїм жертвам у війні. Зараз після закінчення війни, коли я ще був в однострою, Воєнне бюро в Лондоні покликало мене й запропонувало: „Люк, ми хочемо тебе призначити нашим дорадником в українських справах".

                   Я погодився, а вони заявили, що нічого не зроблять в українських справах, особливо щодо Дивізії, без моєї поради.

                   - Ти є в контакті з українською громадою в Канаді і тут. Канадські чинники в Оттаві будуть більше звертати уваги на опінії канадських українців вдома, де вони вирощують пшеницю, ніж на Канадський дім чи на нас тут. Це теж твоя справа.

                  Багато інформацій про переміщених осіб пройшло через мене до канадських, британських і американських урядовців. Коли виринула справа переміщення Дивізії з Ріміні до З'єднаного королівства від травня до жовтня 1957 року, мене про це повідомили. Я поїхав до Італії і допомагав ліквідувати табір. Зняв це навіть на фільм. Я був при вантаженні полонених на поїзди до кораблів під наглядом британських офіцерів. Вони передали під мій нагляд тисячі долярів, які затримали при контролі полонених, які українці отримали з Канади і США. Я в своєму автомобілі перевіз їх через Альпи до Англії. Я вітав дивізійників, коли вони причалили до Шеффілд. Я організував різні комітети для окремих таборів і готелів, куди їх розміщувано. Британський воєнний офіс дозволив мені взяти деяких з них до Лондону до Центрального українського допомогового бюра, який вже працював. Вони не могли спати у місті, бо технічно тепер були військовополоненими, тому ми примістили їх у кол. таборі для німецьких полонених, котрий знаходився поблизу Лондону, і дали їм дарові квитки-перепустки на автобус до Лондону. Ці дивізійники зразково виконували свою роботу: віддавали гроші справжнім власникам, приготовляли статистику хто де є, відвідували табори, щоб встановити яка допомога де потрібна й, взагалі, давали нам повну інформацію про перебування і життя полонених у Британії.


Переклад з англійської Романа Колісника