ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 5 січня 2016 р.

"ПАН ВЕЛІТЄЛЬ"

Петро С.

                  З початком лютого 1945 в селі Красній, яке лежало на шляху Жіліна—Братислава, заквартирувала на короткий перепочинок, в дорозі до Словінії, друга батерія гарматнього полку Дивізії «Галичина».

                 Село було велике і батерія розташувалася в центрі села. Дивізійники тоді вже були добре знані на Словаччині. Знали їх словаки, як здисциплінованих військовиків, знали про їхнє коректне і прихильне ставлення до словаків. Любили словаки слухати українських пісень, навіть тих «масних», як «А я в лісі різав дуба», чи «Там на горі цигани стояли», похитуючи головами. Говорили, що «братки» «шпатні» пісні співають, але любили їх слухати і просили їх більше співати. Трактували вони дивізійників, які вже були постоєм на Словаччині чотири місяці, як своїх братів і, де тільки було можливо, приймали їх до себе на квартиру, відпускали їм свої ліжка, а самі на підлозі на соломі спали, бо змученим «браткам» відпочинку треба.

                  І в Красніку не було інакше. Дивізійників вітали, приймали до своїх хат, а для коней відпускали стайні — як було місце — чи стодоли. Якщо вони чимось журилися, то тільки тим, хто на місце дивізійників прийде лад держати, та побоювалися, щоб їх на «форшпан» не брали, як це звичайно на війні буває.

                  Батерія розмістилася в селі на точно призначених місцях — «квартирах», які були розписані попереднього дня «форкомандою». У «форкоманді» був Євген Болбачан, добрий службовець, але при кожнім постою подбав, щоб два його друзі, з якими ще зі школи знався і з якими він нераз і «смерті у вічі заглядав», дістали порядне приміщення і не тільки, щоб гостинна, розлога з вигідними ліжками була хата, але, щоб і було там відповідне жіноче товариство. Словом, щоб колегам «шафа грала».

                  Так і цим разом в Красніку приписав своїм друзям гостинну словацьку хату оподалік заздрісного ока дивізійників, при кінці села, де бажали мати в себе дивізійників, відпустили кімнату з двома ліжками, але де й були ще дві донечки-студентки братиславської гімназії.

                   На цю квартиру десь біля четвертої вечора зайшли два дивізійники.

                   —  Добру дьєнь! —  і підійшли близше до витягненої руки словака. — Михайло Саєнко. Зенко Дорожик, — представляючись сказали.

                   —  Ян Радзік. А це моя жінка  і мої дочки: Анічка і Марічка.

                   Цокнули закаблуками дивізійники, легко схилили голови в привіті і майже в один голос промовили: —  Нам дуже приємно.

                    —   Це ваша кімната,   —  показав Радзік,   —  Помийтеся,  там є мидниця, і заходьте до їдальні. Ви здорожені. Щось перекусимо.

                    —   Та... в нас своя кухня... — якось ніяково заговорив Саєнко. — Десь за годину і вечеря буде.

                    —  Нонсенс. Ви мої гості і в час Вашого постою в нас харчуватися будете, —  твердо сказав Радзік.

                    — Дуже дякуємо, — знову майже рівночасно заговорили гості і більше не відмовлялися.

                   За вечерою всі розговорилися. Наші дивізійники досить добре по-словацьки говорили так, що не тільки Ян Радзік, але і його жена і обі донечки брали участь в розмові.

                   —  А чому Ви панно Аночко не в школі? — нараз запитав Саєнко.

                    —   Та, ми з Марічкою щоденно до гімназії в Братиславу доїзджаємо, — якось ніяково відповіла Анічка,   — а сьогодні і завтра науки нема.

                    І від того моменту Саєнко почав домінувати в розмові. Його, одного з кращих студентів, цензора бурси і вкінці абітурієнта бучацької гімназії, цікавило, чи в Братиславі вчать те саме, що в Бучачі вчили. Переконавшися, що він таки більше знає, як наші студентки останнього року Братиславської гімназії, почав хвалитися своїм знанням історії, математики, грецької мови, а коли зайшла мова про латину він не втерпів і немов уявляючи себе Ціцероном встав і відповідно жестикулюючи руками почав:

                    — Кво ускве тандем абутере, Каталіна, пацієнція ностра... (як довго будеш надуживати, Каталіно, нашу терпеливість). Говорив він з пам'яти цілу промову Ціцерона по латині, а коли скінчив, усі йому плескали в долоні і просили, щоб він ще говорив. Наш Саєнко почав з пам'яти рецитувати, скандуючи, як то у школі бувало, Вірґілієву «Енеїду». І так пописуючись і на розмовах просиділи до пізньої ночі.

                     Радзік тішився, що йому попали такі мудрі, напевно старшини-дивізійники. Правда не знав він, які їх старшинські ступені були, бо оба вони були вбрані у ватованих зимових «тарн-уніформах», був це зимовий фронтовий білий однострій, щоб краще зливався з кольором снігу і милив ворога, а крім левиків і ще якихось червоним обшитих відзнак жодних пагонів, ані відзнак, крім срібного паска на рукаві у Дорожика, нічого не мали.

                     Дівчатам гості дуже подобалися, вони не зводилли своїх очей з наших героїв, а Анічку Саєнко прямо зачарував. Вона уявляла собі Саєнка на сивому коні на чолі всего того війська, що сьогодні стоїть у Красночі. Подобалися їй його чорне кучеряве волосся, його кругле лице і червоні щоки. Була горда з того, що він все так добре знає. І були б ще так дозго сиділи і гуторили якби не Радзік, який пригадав, що вже час всім іти спати.

                     На другий день Саєнко мусів іти «до командного пункту», щоби полагодити деякі справи. В його неприсутності до дому Радзіка прийшов якийсь дивізійник. Він хотів бачити Дорожика. Прихожий мав такі самі відзнаки, як Дорожик, включно зі срібним паском на рукаві. Говорив він до Дорожика швидко-нервово і Радзік розумів, що прихожий чогось від Дорожика вимагає, на що Дорожик не хотів погодитися. Радзік не розумів усего, бо дивізійники говорили по-українськи і Дорожик часто повторяв: — Ні! Ніколи! Нараз між ними почалася сварка... кричали один до одного... Дорожик розгарячився і... нараз витягнув пістолю...

                     — Зенку! —  заверещав щойно ввійшовший в хату Саєнко.

                      Дорожик змінився... опустив пістолю, а прихожий обернувся і вийшов з хати.

                      Все діялося в секунді, а Радзік, який був свідком того, впевнився, що Саєнко «велітєль», бо йому сейчас уступили оба, в яких були срібні паски на рукавах, а також тому, що Саєнко не робив служби навіть тоді, як Дорожик ходив на нічну стійку.

                     Коли Радзік відійшов, Дорожик оповів Саєнкові, що сталося. До нього прийшов десятник Влодко Гулаківський і сказав, що він переноситься на їхню квартиру, бо він незадоволений з тої, що має. А коли Дорожик за ніяку ціну не хотів погодитися, тоді Гулаківський загрозав, що він зробить донос на Євгена Болбочана за те, що той їх фаворизує, бо завжди записує їм найліпшу квартиру, ліпшу навіть, як самому командирові батерії. Це його — Дорожика — випровадило з рівноваги. Він зажадав, щоби Гулаківський забрався, а коли той відмовився, Дорожик хотів його примусити вийти.

                     Цей інцідент зіпсував у хаті атмосферу, але не на довго. За обідом знову всі весело гуторити. Радзік почав величати Саєнка «велітєлем» і навіть просив, щоби Саєнко заступився за ним і за його сусідами в команді, щоби їх на «форшпан», бува, не взяли. Анічка раз по разу за порадою, як написати задачу, до нього зверталася, а він пояснював, блистів своїм знанням — і жартував з нею. Вона не спускала з нього свого зору, хіхоталася з його навіть і не дуже то смішних жартів...

                     Але всему доброму приходить кінець. Наступного дня, в понеділок рано, наші дивізійники мусіли від'їхати. Анічка і Марічка не поїхали до школи, бо хотіли як слід попрощатися з їхніми новими приятелями.

                     Раннім ранком в понеділок, ще заки свисток на збірку рознісся в селі, прощали Саєнка і Дорожика не тільки родина Радзіків, але і всі сусіди. Всім було жаль від'їзджаючих дивізійників. Саєнко оправдувався, що мусить рано відходити, бо він ще має багато справ до полагодження і не давши змоги зібраним словакам висловити їх слів подяки — відійшов.

                     Вздовж цілого села уломилася довга валка дивізійників готова до від'їзду, а перед хатою Радзіка, де зібралась його родина і вдячні сусіди, стояв навантажений віз, запряжений в пару паршивеньких коней. На возі сидів з головою закутаний у хутро візник-коняр і здавалося, що він, відвернувшися обличчям від гурту зібраних людей, дрімав.

                    Радзік був невдоволений, що саме перед його хатою мусів станути оцей фірман з його паршивими кіньми. Він навіть підійшов до візника і просив його, щоб той дещо вперед під'їхав, але візник навіть не подивився а бік Радзіка. Нічого було робити... Радзік заглядав, коли то на коні або в залубнях над'їде його «велітєль»... Він хотів його ще раз офіційно попрощати... Хотів він від словацького народу подякувати українцям за їхню опіку, хотів побажати їм щастя на югославській, теж братній землі, і вкінці хотів сказати, що внедовзі прийде той час, коли всі слов'янські народи, як вільні держави, засядуть разом навколо спільного столу.

                   —   Ходом руш!  — впала команда, яку повторювали вздовж валки.

                   Вози почали рухатися, тільки віз перед хатою Радзіка стояв, не рухався. Колона зпереду вже віддалилася, ззаду воза чути було крики других візників, але хоч як візник старався — його коні не рухали з місця. Зчинився рух, над'їхав на коні сам командир дивізіону, щоби переконатися, що здержує колону. Бачучи це, коняр почав бити коней, але воза з місця зрушити не міг. Ударений кінь скакав, шарпав віз впоперек дороги і ставав, тоді другий ударений кінь робив те саме. Коні шарпали в обі сторони, але віз вперед не рухався.

                 —   Чи ти не чув команди? Чи ти глухий? — верещав командир. — А, що коням сталося? Вони нечищені і голодом зморені! Та їм аж боки западаються. Чи вони підчас відпочинку щось їли? Ти підчас слідуючого нічного постою зголосися до мене до рапорту. Як тебе звуть?

                 —   Саєнко! Пане сотнику,  —  немов грім з  ясного неба впали слова візника.

                 — Та цеж наш «велітєль»! — закричав Радзік.

                 І сталося щось непредбаченого. Заворушилися словаки, зчинився шум, який скоро перемінився в голосний плач жінок. Вони плакали і просили милости в командира, а Радзік із словаками кинулись пхати застряглий віз.

                 А Михайло Саєнко, радист другої батерії, гарматного полку, який тільки на час переїзду зі Словаччини на Югославію став конярем, умирав зі сорому.

                 Але при війську і таке буває...

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації