ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 16 жовтня 2016 р.

ЗАБУТИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ГОЛОКОСТ ТА УКРАЇНОФІЛЬСТВО

Петро ГРИЦАК

               Недавно минуло 90 років від таких пам'ятних подій, як погром українського населення в Галичині в 1914-15 рр., при помочі польської адміністрації Галичини та мадярського війська (понад 70 000 жертв) і депортацій свідомих українців при московському відступі з Галичини у 1915 р. * (Понад 12 000 вивезено як „закладників").Тоді також дійшло до майже поголовного вивозу українського населення з Холмщини, Підляшшя та частини Волині, підчас евакуації російських військ із тих територій (кілька сот тисяч людей). Для української Галичини, яка тоді начисляла всього три і пів мільйона людей, це були великі удари. Дуже можливо, що без тих масових насильств та депортацій, галицькі українці виграли би визвольні змагання у 1918-19 рр. Варто про це подумати сьогодні, 87 років після першого проголошення незалежности.

               На початку першої світової війни московські полчища в серпні 1914 р. вдарили переважаючими силами на Галичину, яку вони хотіли за всяку ціну здобути блискавичним наступом. Це було як із престижних оглядів, так і щоб „назавжди" зліквідувати небезпечне для Росії гніздо „мазепинців". Австрійська армія не була у стані витримати цього удару й почала відступати. Вже 3 вересня москалі зайняли Львів та зближалися до великої австрійської твердині Перемишля. В Галичині почалася паніка. Серед опанованої поляками адміністрації почалася кампанія проти ніби-то відповідальних за всі військові неуспіхи шпіонів та саботажників - тоді т. зв. „москвофілів". Одначе тільки мала частина населення Галичини себе уважала етнічними росіянами, які вперто старалися говорити по-російськи. Їх популярно звали поляки „старорусинами", а інших просто „кацапами". Рух цей був підтримуваний не тільки поляками, згідно з ідеєю „пусць русіна на русіна" (для протиставлення їх українцям), але також царськими субсидіями. Поляки, маючи у своїх руках місцеву владу, на чолі з намісником Коритовським, потрапили зручно використати замішання й безголов'я в запіллі відступаючої австрійської армії, щоб почати систематичну кампанію арештувань, наглих судів та депортацій проти вищезгаданих москвофілів, хитромудро долучивши до того багато свідомих українців. При тому мали вони сильне попертя від частини військової влади, а спеціяльно від мадярів, які мали в той час свої окремі більші військові з'єднання в Галичині.

               Мадяри (звані поляками по-родинному „братанки") гордо любили хвалитися, що вони були ніби-то нащадками легендарних гунів,та хотіли в якийсь спосіб відімститися на москалях за їх поміч при здавленні мадярської революції в 1848 р. Вони мішали назву місцевого населення „русин", як тоді нераз називали себе галицькі українці, з національним означенням москалів („орос" по-мадярському значить „руский"), й були взагалі схильні до всяких ексцесів садистичного характеру, як масове вішання людей на деревах та телеграфічних стовпах. В Перемишлі переходячий відділ мадярської кавалерії зарубав 43 українців на вулиці „на Бузьку" 15 вересня 1914 року. Їх якраз вели, скованих, тою вулицею до тюрми. Мадярів мало під'юдити до того місцеве міське шумовиння. На тім місці стояв на тротуарі хрест ще у 1930-х роках. Ще малим хлопцем, нераз переходячи попри той хрест, автор слухав оповідання людей, як то сталося. Це не був одначе якийсь ізольований випадок, як це було пізніше широко обговорюване в австрійському парляменті послом від перемиської округи, В. Загайкевичем, то були неймовірні звірства мадярів у Галичині. І. Нагаєвський подає у своїй " Історії Української держави двадцятого століття ", що разом на смерть тоді закатовано 36 000 українців, а інших 36 000 депортовано до концентраційних таборів. Один із цих таборів був у Талєрґофі, де наші люди просиділи кілька років, заки їх випустили. Тільки мала частина тих людей була дійсно москвофілами. Та й серед москвофілів найвище тільки одиниці могли бути шпигунами.

                  Друга хвиля арештів, екзекуцій та депортацій мала місце при поверненні австрійської влади до Галичини влітку 1915 року, як також при відступі москалів з Галичини. Тоді забрано понад 12 000 свідомих українців як закладників. Їх звільнено з арешту щойно у 1917 р., вже за революції. Був це намір фізично винищити українську інтеліґенцію адміністративно „одним махом", і це служило напевно пізніше в СРСР прикладом вирішувати скомпліковані проблеми „національностей" при помочі масових депортацій та „виміни населення". На жаль, масова евакуація Холмщини, Підляшшя та західної Волині мала для українців дуже небажані наслідки на довшу мету. Крім загального зубожіння тих околиць, багато людей ніколи не повернулося на попереднє місце замешкання, згинувши в роки революції від хворіб та поганого трактування. Оскільки тут розходилося про сотні тисяч людей, такі втрати сильно причинилися до втрати української більшости на Холмщині та на Підляшшю. Безглуздий жорстокий розпорядок про виселення маси населення з тих околиць видав тодішний міністер оборони, ніби „на підставі досвіду з кампанією проти Наполеона" у 1812 р.

                Ще одна справа була тоді дуже актуальна - справа повернення українських полонених бувшої австрійської армії. їх тоді було понад 80 000 в Італії, і, правдоподібно, вдруге стільки в російському полоні, головно на Сибірі і в Туркестані. Така скількість полонених у військовому віці сильно знизила демографічний потенціял Галичини, тоді як із польських полонених в Італії та із польсько-американських добровольців зорганізовано т. зв. „Армію Галера", яку зформовано ніби тільки для боротьби з більшовизмом. Одначе, поляки в критичний момент використали стотисячну Армію Галера, щоб перемогти Українську Галицьку Армію у травні та червні 1919 р.

                Вищезгадані людські втрати української Галичини, разом із полоненими, які не могли на час повернутися, щоб узяти участь у визвольних змаганнях у 1918-19 роках, виносять 324 000 осіб, досить консервативно обчисливши, 9,2% українського населення. Тому можна погодитися із І. Нагаєвським, що перемога галицьких українців була можлива, якби не забутий сьогодні „голокост".

                  Батько автора Е. Грицак був одним із галицьких закладників, а мама сама виселена з Волині. Вони повернулися до Галичини щойно 1922р.

                   Італійські полонені поверталися не скорше, як у 1920 р. Поворотці з російської неволі верталися поволі, часом 10-15 років пізніше, сильно проріджені пошестю тифу. З ретроспекту можна сказати, що московська армія не потребувала розвідчих послуг від аматорів-москвофілів, бо мала своїх шпигунів в самому австрійському генеральному штабі. Тому сьогодні ясно, що історія із москвофілами-зрадниками була чисто політичною аферою, скерованою в першій мірі проти галицьких українців.

                  Варто згадати, що відомий у цілому світі чеський автор Я. Гашек перебував у Галичині в 1914-15 роках. Він занотував масові денонсування українців, їхні арешти, депортації та сумарні екзекуції тодішньою адміністрацією. Він служив в австрійській армії в Перемишлі, й був очевидцем тих подій.

                  Тому слід уважати хибним погляд О. Субтельного, який у своїй „Історії України" твердить що вищезгадані сумні події в Галичині в 1914-15 роках мали місце ніби через доноси „українофілів" на „москвофілів" (за австрійської влади) та „москвофілів" на „українофілів" (за московської окупації). Тодішні страшні, нечувані на той час у кульурному світі репресії над українським населенням Галичини були вислідом державної політики двох імперій, де особисті антагонізми серед українців не відігравали жодної ролі. З імперіяльної точки погляду, ті репресії були частково успішними, бо потрапили відложити прихід української самостійности на більше, як 75 років.

                  Цікаво написана „Історія України" О. Субтельного, що появилася англійською мовою в 1988 році, дає певним ворожим до всього українства колам підставу твердити, що підчас першої світової війни український рух у Галичині був боротьбою між „українофілами" та „москвофілами", ставлячи українців (чи тільки „українофілів"?) на ту саму площину з „москвофілами". Відомо, що москвофіли уважали себе етнічними росіянами, й пізніше нераз виступали проти української державности (при підтримці поляків) ніби від імені всіх галицьких українців, перед представниками Антанти, коли мала рішатися справа державного статусу Галичини у 20-их роках. Можна мати навіть застереження до самого вживання слова „українофіл" замість (галицький) українець. В той час було можна знайти в Австрії немало людей інших національностей (австрійських німців, чехів), які були добре поінформовані про існування українців у Галичині, та які були нераз „українофілами", але ніхто на них за те не доносив чи їх арештував.

                 Мало того, що ще за Австрії українці були одною із 11-ти офіціяльно визнаних національностей, ще досі панує серед деяких росіян переконання, що це є властиво тільки „українофіли", збаламучені етнічні росіяни. Такі переконання були також, на жаль, пануючими донедавна серед багатьох американських „совєтологів" та „кремльологів". Самого автора цієї статті пару разів пробували переконати американці з академічних кіл, що він є властиво росіянин (рашен), у цілком добрій вірі. „Історія України" О. Субтельного скористає, якщо справа „українофілів" як донощиків на „москвофілів" буде краще вияснена.

                 Недавно (17 березня 2005) помер визначний американський політичний теоретик і дипломат, Дж. Кеннан, у віці 101 років. Він використовував „до крайности" всі аргументи „українофільства", будучи вповні переконаним противником українських політичних аспірацій. Був затверділим непередрішенцем та ідеологом відомої політики „стримування" („контейнмент") супроти СРСР, яка стала від 1949 р. офіціяльною політикою США. Ця політика була настілки успішною, що довела у 1991 р. до розпаду СРСР через внутрішні протиріччя. Була також відповідальною за відому промову президента США Буша І в Києві, де він відверто виступив проти концепту української незалежности: три тижні перед її проголошенням.

_______________
* Одною з евакуйованих, мабуть, з Перемищини була Ніна Кухарчук - майбутня друга дружина Нікіти Хрущова. Як розповіла Хрущових дочка Рада, її мати була українка з Галичини. Вона вчащала до гімназії, коли дівчат вивезли до Одеси. Вступила в члени партії вже у 1917 році, брала участь в польському поході Тухачевського, закінчила гімназію після революції. Згодом закінчила партійні курси в Москві. Познайомилася з Нікітою в Донбасі. Їхнього шлюбу не зареєстровано й вона затримала своє дівоче прізвище все життя. - Ред.

 
Сестри Лена і Рада в українських вишиванках.


Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації