ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 26 жовтня 2016 р.

РЯТУНОК З ТОГО СВІТУ


Святослав ВАСИЛЬКО                     


                В другій половині грудня 1944 року одержано наказ зі Штабу Дивізії „Галичина" призначити кандидатів на старшинський вишкіл. Вимоги: середня чи неповно-середня освіта, бодай частинне знання німецької мови і фронтовий досвід. Всім тим вимогам я, на жаль, відповідав і вибір впав на мене. Я відмовлявся як міг, бо щойно повернув з підстаршинської школи в Лявенбурґу з ранґою „ротенфюрер". Ще під Бродами я постановив собі не лізти по військовій драбині, і „ротенфюрер" вже була навіть зависока ранґа для мене. В моїй компанії приятелі, як старшини так і підстаршини, намовляли мене не відмовлятися від школи, бо Дивізію можуть кинути на фронт кожної хвилини, а „ти, заки закінчиться вишкіл і заки причіплять тобі старшинські пагони на рамена, війна скінчиться". Я згодився, але пізніше переконався, що мої дорадники виявилися злими ворожбитами і незнайками. З нашої 1-ої сотні дивізійного постачання, якою командував Роман Долинський, призначили на вишкіл д-ра Богдана Левицького (він був пізніше в Ріміні головою правничого відділу), Зенона Мельничина, сина священика в м. Ходорів, і мене.

              На наше Різдво 1945 р. відвезли нас возом до Жіліни, де ми застали може з сотню кандидатів з різних частин. По короткій параді та патріотичних промовах відмарширували ми до залізничної стації, сподіваючись одержати пасажирські вагони, як пристало для майбутніх старшин. Пасажирських вагонів не було, але ми таки одержали деякі привілеї - підлога в товарових вагонах була встелена грубою верствою свіжого сіна. Наступного дня ми прибули до касарень у Познань-Трескав. Вранці я сподівався, як у Лявенбурґу, свистків і криків ставати на збірку, а почув тільки повідомлення куди йти на сніданок. Їдальня в розлогому приміщенні, застелені столи з ложками і виделками та усміхненою цивільною обслугою, як в найкращому готелі. Так само сталося з обідом і вечерою. Це почало мені дуже подобатися.

               Д-р Б. Левицький увечері в розмові висловив припущення, що нас дуже скоро вишлють на фронт, бо розпочався більшовицький наступ, після зайняття Варшави, на Познань-Берлін. Він уважав, що нам треба якнайскоріше виїхати зі школи до Дивізії. Так проминув один і другий день.

              Одного ранку, десь коло 4-ої години, оголошено алярм цілої школи і заряджено виходити на площу вправ зі всіма речами і зброєю. Тонкий шар снігу покрив землю з легким морозом і ми, тупцюючи, чекали. Нас неприємно вразило, коли побачили командування старшин-вишкільників, котрі заточувались і ледве трималися на ногах, немовби пиячили цілу ніч.

               Нарешті, почали вичитувати роди зброї і кандидатам доручили голоситися до того роду зброї, в якій вони служили: артилерія, сапери, скоростріли, ґранатомети, санітари, протитанкова зброя, транспорт і т. д. Д-р Богдан Левицький звернувся до мене і Мельничина й порадив, щоб ми не голосилися до якого-будь роду зброї, та щоб ми казали, що не говоримо по-німецьки, а він знає трохи німецьку мову. Кількох дивізійників, що нас слухали, заявили також, що будуть так само робити. Почали формування груп по родах зброї, і вкінці наша група, яких 12 вояків, залишилася стояти окремо. Один зі старшин, хитаючись, підійшов до нашої групи. Запитав, в якій зброї я вишколений. Я виструнчився і сказав: „Ніхтс ферштеген" і, вказавши головою на Левицького, додав: „Дольмечер". Він підійшов до Левицького і повторив запитання. Левицький, дещо сповільнено пояснив йому, що ми в Дивізії ще не закінчили вишколу і чомусь нас вислали сюди. Я ледве не вибухнув сміхом на таке маловірне пояснення. Офіцер подивився на Левицького захмурено, згодом усміхнувся, мовляв, „ми вже бачили не таких мудрагелів", вказав на мене і двох інших, щоб ми зголосилися в групі гранатометників, а Левицького і Зенона Мельничина з іншими післав до скорострільних груп. Я попав до групи, в якій інструктором був наш дивізійник-унтершарфюрер, прізвище якого я забув. (Існувало три роди ґранатометів т. зв. „ельґраве" - легкі ґранатомети, „емґраве" - середнього калібру (8 см) і „есґраве" - тяжкі ґранатомети (12 см), для яких треба транспорту). Я попав до групи „емґраве". Наш вишкіл тривав півтора години - інструктор пояснив, як приготовити ґранатомет до стріляння, вказав на частини, себто „боденблят" - плита, цівка, в яку всувається стрільно-ґранату, двоніжок для підпору цівки і триніжка з приладом до вимірювання далечини. Група складається звичайно з 6 вояків, старший групи, інші до ношення і обслуги, двох амуніційних, котрі носять по дві бляшані скриньки з трьома ґранатами в кожній. На запитання, коли ми будемо вчитися стріляти, офіцер-німець відповів, що вже пополудні будемо мати нагоду до стріляння...

                  Діставши залізні порції на два дні, ми поїхали до „Вартеляґер". Переїхавши мостом ріку Варту, півтора кілометра від ріки, ми розвантажилися і долучилися до окопів вермахту. Тонка верства снігу лежала на землі, всього кілька степенів морозу.

                 Нараз ми почули гуркіт більшовицьких танків, і наказ: „Фауст-патронен нах форне!"(Протипанцерні п'ястуки допереду!) Вирушило кількох вояків, а між ними дивізійник інж. Сильвестер Ремеза. Вскочивши в приготовану яму, він намірився на танк Т-34, який їхав на нього. Стрільно, замість у вежу, попало в гусеницю. Танк почав крутитися на одному місці. Але залога танка обстрілювала „героя", який не міг виставити голови з ями. Коли смеркло, залога залишила танк, а інж. Ремеза, перемерзлий і ледве живий, повернув до наших окопів.

                Пізно увечері підтягнулися більші з'єднання піхоти Червоної армії і ми відступили до правого берега Варти. Почалася стрілянина і артилерійські та ґранатометні стрільна рясно вибухали перед нами і поза нами в ріці, якою плили криги леду. (Це були, здається, наші Йорданські Свята -19 січня 45). Ручна зброя і „максими" нам не шкодили, бо беріг ріки нас хоронив.

               Ми обсервували міст, який був під сильним обстрілом з ручної зброї більшовиків. Вони не нищили моста артилерією, бо, очевидно, їм потрібний був міст для танків і піхоти. Аж десь коло четвертої години ранку стрілянина трохи вщухла і ми поспішно малими групами перебігли на другий берег ріки.

               До полудня тривала завзята стрілянина з обох боків. Вполудне прийшов наказ відступати в сторону Кістріну, де будувалася на скору руку оборонна лінія перед Берліном, а школа мала творити т. зв. „Ґефхтсфорпостен" - передні стежі, й стримувати наступ більшовиків, як довго можна. Наша й скорострільна групи зайняли на горбі проти мосту позиції і не допускали танки і піхоту перейти міст, а решта частин зі школи розтягнулися на кілька кілометрів вздовж лівого берега Варти. Ми встоялись на наших позиціях цілий день і цілу ніч аж до наступного вечера. Ані танки ані піхота не могли перейти міст, бо ми не щадили амуніції. Але й більшовики не дармували. Вони збудували міст на поромах і переправилися через ріку в кількох місцях, танками й піхотою та прорвалися вглиб терену. Пізно увечері ми відступили, щоб не бути окруженими. Кожної ночі ми проходили 10-15 км, бродячи ярами в глибокому снігу. Часто ми бачили й чули, як горою їхали танки з піхотою, а ми, причаївшись в ярах, в білих плахтах на наших мундирах, марширували пізніше за ними.

               Однієї ночі, після довгого і тяжкого маршу, ми опинилися раннім-ранком в одному сонному селі, щоб трохи відпочити, напитися гарячої кави та приготовити щось гарячого до їдження. Відступаючі частини вермахту мали наказ залишати нам консерви, хліб, масло чи маргарину, набої до скорострілів, крісів, ґранатометів та „фаустпатрони" і навіть пляшки з лікерами і горілкою. Їжа була звичайно замерзла, бо цілими ночами і днями були морози. В одній руці ми гризли замерзлий хліб, а в другій - замерзле масло чи консерву, що спричинювало страшну спрагу. Де було можливо, ми розтоплювали сніг в їдунках.

               Даремні були наші сподівання на відпочинок, бо ми вступили в село зі східної сторони, а з північної в'їхали три ворожі танки з піхотою. Почалася стрілянина. Один танк ушкоджено. Два інші зупинилися на краю села, а піхота розбіглася поміж хатами й пропав так потрібний відпочинок. Їх було замало, щоб завдати нам більших втрат, але стрілянина тривала аж до вечера. Пізно вночі ми покинули село, коли танки і піхота відступили. Після 24 годин без сну й відпочинку, почали ми знову тяжкий нічний марш, бродячи в деяких місцях у глибокому снігу. Коло 5 години вранці, вкрай замучені, рішили відпочити на чистому полі. Попереду, між кількома деревами, примістилася скорострільна чота, а наша ґранатометна оподалік від дерев знайшла своє місце, бо стріляти з ґранатометів можна тільки в чистому полі. З ранішньою відлигою почав падати густий клапатий сніг. Подалік стояла стодола з сіном і соломою. Два амуніційні вояки принесли два оберемки сухого сіна, розложили вогонь, щоб зварити з розтопленого снігу зупи і кави.

                 Я був вкрай втомлений, а проклята важка цівка натовкла мені боки й крижі. Я протоптав невелику заглибину в снігу на мій зріст, „позичив" трохи принесеного сіна, положився на нього, щоб трохи відпочити, заки заварять зупу. Не забув прив'язати кінець ременя від цівки до моєї руки, щоб не забути її в снігу, коли треба би було з поспіхом відступати. Кожний з нас відповідав головою за свою частину ґранатомета, бо загублена чи забута частина робила вже ґранатомет непридатним до стріляння.

                Падав густий сніг, і я попав відразу в глибокий сон. І сниться мені: я прийшов до своєї хати, відчинив до сіней двері, побачив, що в сінях стіни побілені білою фарбою. Відчиняючи двері до кімнати, завважив, що підлога вкрита грубим білим і пухким килимом, аж ноги встрягали в ньому. Меблі, навіть рамки образів були білі, все чистеньке, аж іскриться. Посередині кімнати стояла моя мама, дві сестри, Катерина й Оля, а також невістка Марія, дружина мойого старшого брата Стефана, котрого силою забрали до Дивізії. Під Бродами підчас прориву, тяжко поранений, загинув в липні 1944 року. Жінки, побачивши мене, кинулись до мене, щоб привітатися, але я наставив руки перед собою - хочу спати. Вони кинулися до ліжка і скоро накрили його білим килимом. Я положився на ліжко в мундирі, з черевиками. Вони знову почали накривати мене покривалом білим, аж очі разило. Починаючи від ніг тепло почало розходитися по моєму тілі. В той момент я почув якісь крики назовні, стріли і вибухи. Двері до кімнати відчинилися і в них появився мій брат Стефан в мундирі, без шолома. Він почав голосно кричати: „Славку, вставай, не спи, вставай-вставай-вставай!" За кожним словом відчиняв і сильним стукотом замикав двері. Я почав його прохати, щоб не гримав так сильно дверима, і дав мені трохи поспати, але він дальше кричав щоразу голосніше і гримав дверима: „Вставай - не спи!" Жінки стояли посеред кімнати і споглядали то на мене, то на двері. На їхніх обличчях малювався не то страх, не то здивування. На моє прохання, щоб вони втихомирили Стефана, вони не відповідали. Нарешті брат відчинив широкі двері і з цілої сили гримнув ними аж двері розламалися надвоє. Сильний подув вітру викинув мене з ліжка і я став на ноги.

               Стрільно з більшовицького ґранатомета розірвалося біля мене, і тільки те, що я лежав в сніговій ямі, врятувало мене від поранення чи смерти. Скочивши на ноги, я відразу впав у сніг. Корчі в ногах були такі сильні, що я аж зойкнув і почав розтирати коліна, щоб привернути циркуляцію крови, зорієнтувавшись відразу де я знаходжуся. Падіння у сніг врятувало мене від куль з „максима", які просвистіли над моєю головою. Не виставляючи голови зі снігу, я почав розгортати сніг одною рукою і прямувати в сторону дерев, звідки почув знайоме цокотіння скоростріла МҐ-42. Одною рукою розгортав сніг і час від часу розтирав ноги, бо друга рука була прив'язана ременем до цівки. Я відв'язав ремінь з руки і прив'язав до ноги. Тепер уже мав вільні дві руки, розгортав сніг, немовби плив у воді. Короткими скоками і паданням в сніг я опинився між деревами, де застав моїх гранатометників.

                  Почав я гостро дорікати їм: „Як могли залишити мене самого". Вони присягалися, що кричали за мною, але я немов крізь землю провалився. У той час я уже був під тонкою верствою свіжого снігу.

                  Цівка так натягнула мені ногу, що я через два дні відчував немовби мав одну ногу довшу.

                 Десь по двох тижнях з більшими і меншими пригодами ми дійшли до Кістріну і побачили новозбудовані укріплення, що мали стримати Червону армію від наступу на Берлін. На розпорядження Гіммлера, наша школа, чи радше недобитки, мала зібратися в Оранієнбурґу, недалеко Берліна, де ми мали дістати відзначення за хоробрість на фронті. З нашої сотні 120 вояків скорострільних і ґранатометних груп зібралося в Оранієнбурґу 48 недобитків, щасливо дісталися сюди також мої два приятелі, д-р Б. Левицький і Зенон Мельничин. Сюди також прийшло повідомлення з Дивізії, що я підвищений в ранзі до унтершарфюрера. Не було кому провести відзначення, бо всі три старшини зі школи загинули. Не було також часу нашити на мій мундир відзнак унтершарфюрера, бо прийшов наказ відіслати нас до Кляґенфурту в Австрії докінчувати вишкіл. Групами по 5-6 на один „маршбефель", ми через три дні пробивалися через Берлін, бо в той час відбувалося майже безперервне бомбардування столиці. Я мав адресу своєї мами і старшої сестри Катерини у Відні. Пізно вночі відбившись від своєї групи, я віднайшов їхню адресу. Це були найкращі три дні в моєму житті. Вони працювали в двох ресторанах, і я мав нагоду їсти два сніданки, обіди і вечері та підкріпитися на силах. Без офіційного дозволу я не міг довше затримуватися, бо міг бути заарештований, і навіть розстріляний, як дезертир.

                  У кватирі Ґестапо я одержав, як не дивно, без великих труднощів „маршбефель" до Дивізії, подавши подробиці зі старшинської школи і фронтових дій, про які Ґестапо було поінформоване. По приїзді до моєї частини в Дивізії я застав там також д-ра Левицького, котрий прибув день перед мною. Зі штабу Дивізії видали нам „маршбефель" до Кляґенфурту, в якому не було, на щастя, для нас зазначено, що ми були учасниками старшинської школи в Познань-Трескав. Коли по двох днях ми прибули до Кляґенфурту, школа вже виїхала день перед тим на фронт.

                   Я дальше вдавав, що в мене з німецькою мовою „ані в зуб'', а Б. Левицький, бувши правником, знав в кожній ситуації обернути все в нашу користь. Він твердив, що не знає, чому нас прислали сюди з Дивізії, і ми зі школою не маємо нічого спільного. Щоб нас позбутися, нас післали до якоїсь азербайджанської частини, яка стаціонувала в той час в північній Італії, недалеко містечка Пальманово. Звідтам, на прохання Б. Левицького, нас повернули до Дивізії.

                  Не поспішаючи, ми по тижневі прибули до нашої сотні, яка стаціонувала в Юґославії. Мені, як „заслуженому мандрівникові'' дали малу кімнату при сотенній канцелярії, щоб я відповідав на нічні телефони й не потрібно було тримати окремо для цих справ дижурного. Одного дня я дістав високу температуру, увечері відвідав мене лікар, котрий ствердив, що мій організам виснажений, я потребую відпочинку й кращого харчування. При розмові він поцікавився моїми переживаннями в останні місяці. Коли я розповів йому про „замерзання в снігу", він дуже поцікавися моментом, як тепло почало розходитися по моєму тілі. Він сказав, що бракувало ще 5-10 секунд, щоб тепло розійшлося по цілому тілі, тоді жодна сила вже мене не збудила б. Замерзання - це дуже приємна смерть в останніх хвилинах, бо людина не відчуває зимна. Про сон і появу мойого загинулого брата, він сказав, що лікарі натрапляють щораз частіше на цей феномен, який ще недосліджений.

                  Наступного дня гарячка не вщухала, і мене доставили до шпиталю в Марбурґу, бо підозрювали, що я в своїх мандрах набрався тифу. По трьох днях мене повернули до сотні, де я застав руїну, бо в моїй кімнаті спалили всі мої речі, включно з білизною, записками, ліжко і все, до чого я міг доторкнутися. Щоб не заразитися тифом!?

                 Перепрошували мене всі.

                 По війні я познайомився з багатою літературою на тему снів і привидів, коли померлі члени родини появлялися живим та остерігали їх перед різними навіть смертельними небезпеками.

                 Один приклад з книжки „Заметений шлях" Кузьми Каздоби: коли він молодим юнаком був заарештований разом з батьком в тридцятих роках і засланий на каторжні роботи в північний край, в крайній розпачі постановив відібрати собі життя. Одної ночі він вийшов з бараку зі шнуром в руках і за бараком закинув цей шнур на галузь дерева. В той час з'являється йому привид його померлої мами, котра остерігала його від поповнення тяжкого гріху відбирати собі життя, і тим врятувала його від смерти.

                 Мій рятунок з того світа прийшов також до мене, коли у сні появився мій загинулий брат.          


Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації