ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середу, 9 грудня 2015 р.

МОЯ УЧАСТЬ В УКРАЇНІЗАЦІЇ 133 РОСІЙСЬКОЇ ПІШОЇ ДИВІЗІЇ

Макар Каплистий

                         Минуло вже 52 роки від тих бурхливо-революційних і здавалось би незабутніх подій, а коли приходиться про них згадувати і пробувати відтворити на письмі, то і виявляється, що незабутні події таки добре призабулись. Приходиться напружуватись, щоби пам'ять відтворила місцевості, події, людей, військові частини та військові з'єднання. Тому, що моя участь у праці по українізації 133 дивізії була молодечо-запальна й активна, хоч малодосвідчена, тому я не ручаюсь за об'єктивність і точність у насвітлюванні тієї праці, тим паче, що час вивітрив і згладив у моїй пам'яті багато подробиць. Я буду радий, як хтось досвідчений і обізнаний внесе до спомину поправки. На жаль, мені не вдалось віднайти нікого з активних учасників, щоби можна було спільно пригадати призабуте. Перечитуючи різні спогади про ті часи та нещадну критику нашої Визвольної Боротьби, її провідників і творців української держави, мимохіть зупиняєшся: Чи варто писати? А як уже писати, то чи так, як дійсно чуття, совість і пам'ять підказують, чи може треба вигладжувати та прикрашувати або притемнювати деякі факти, що більш виглядають на фантазію. Прошу не ганьбити за ці сумніви, вони виправдані.

                       Як тільки виданий був наказ, щоби старшини вели освітню працю серед вояцтва, я розпочав читання газет для вояків своєї сотні. Більшість вояків були родом з Прилуцького і Лохвицького повітів. Читаючи російські газети, я навмисно деякі вирази пояснював "малоросійською" мовою. Це дуже наблизило мене до вояцтва, особливо до вояків українців. При введенні виборної системи мене обрали на командира сотні (перед тим виконував лише обов'язки командира сотні). Як революція поглибилася і різні агітатори ширили анархію, радше інстинкт самозбереження як розум продиктував потребу зорганізувати гурток довірених свідомих людей. Старшин-українців у полку не було, але були малороси. Командиром полку був москаль полковник Кузнєцов. заступником командира був підпол. Оловський, поляк, а ад"ютантом був штаб. капітан Казік — чех. З українським прізвищем був штаб. капітан Несторенко — людина бойова, досвідчена, але він відмовився брати участь в українізації, а для виправдання подав: "помілуйтє, я імєю золотоє оружіє і на хорошем счєту, представлєн в капітани". Вдалося мені договоритись із двома прапорщиками Пукалом і Глущенком. Глущенко був старший віком, більш досвідчений і знав трохи писати українською мовою. А тому, що я був старший ранґою — вибрали мене "командиром трійки". За порадою Глущенка ми рішили виписати з Києва українські газети та поширити освітню працю в цілому батальйоні. Більшість старшин уже були пасивні, але й знайшлися московські шовіністи, які почали глузувати з малоросів. Та найзавзятішим у тім ділі був таки наш землячок з Одеси Ясінський чи Ящінський, точно не пам'ятаю. Цей "єдинонеділимець" просто заявив, що як треба буде, то він власноручно постріляє "ізмєнників" як собак.

                      Освідомно-організаційна праця посувалась поволі. Українські газети справляли нам труднощі, бо деяких виразів і ми, старшини, не розуміли. Прикро це стверджувати, але гірка правда, що ми були неграмотні або малограмотні, коли захопила нас революція. За допомогою Глущенка я почав учитися української мови (тільки читати і розуміти прочитане), бо грамотно писати і сам Глущенко не вмів і відмовлявся писати рапорти. Коли почали творитися при частинах комітети — ми рішили дати до комітету своїх людей. Коли мене вибрали комендантом сотні, то це був перший успіх і заплата за мою освітню працю і людяне відношення до вояків. Але перше досягнення в праці українізації — був вибір мене на голову ради сотні, потім — батальйону, полку і дивізії. Мушу признатись, що цей перший вибір був для мене наймиліший, бо то була воля моїх вояків-учнів. Як я вже зазначив, склад полку був різнонаціональний, як старшинським так і вояцьким складом. Коли трудно було знайти досвідченого дорадника серед українських старшин, то несподівано таким дорадником став підп. Оловський. Я мало знав підп. Оловського, натомість дуже приязно ставився до мене штаб. кап. Казік, який пильнував, щоб я одержав чергову нагороду і підвищення ранґи. Мабуть він поінформував і підп. Оловського про мене.

                   Полагоджуючи одного разу господарські справи у штабі полку, штаб. кап. Казік зайшов зі мною до підп. Оловського. Офіційні справи залагодили без затримки. На запит підп. Оловського, які новини в полку, Казік відповів: "Наші малороси чи українці організуються, а оце їхній організатор". Такий несподіваний зворот справи заскочив і сильно збентежив мене. Але заспокоїли мене приязна усмішка підп. Оловського та заувага, що він про це знає та думає, що це добра робота, бо стримає від поголовної анархії вояків і дає їм зайняття. Тоді він запитав мене, чи маємо подостатком літератури і чи потребуємо помочі? Я відповів, що покищо даємо собі раду, тільки інколи перешкоджають нам переводити читання українських газет. Викрики росіян, насмішки з хахлів знеохочували наших вояків і треба було спеціяльно переконувати їх, щоби вояки не знеохочувались і не відтягались від дальшої науки.

                    Час минав, революція поглиблювалась, агітатори все палкіше вихвалювали здобутки безкровної революції, дисципліна в частинах слабшала і частіше виникали бешкети. В одній сотні вилляли борщ, бо був пісний, а там викинули гречану кашу, бо вже обридла (це правда, що гречана каша варилась цілими місяцями без зміни). В четвертій сотні побили кухаря, бо сало вкрав, а в 7-мій також потурбували кухаря, бо лінивий став і нечисто варив. Правдою є, що послаблення дисципліни негативно вплинуло на харчування. Раніше полк. Кузнєцов, командир полку, сам пробував по сотнях приготований обід. Часто бувало, що за недобрий обід кухар діставав нагайкою через плечі, а за добрий — карбованець або два. За це Кузнєцова любили і вояки і старшини, бо дійсно полк був найкраще харчований, одягнений і взутий, а сусідні полки нам заздрили. Та процес наближення революції і поширення анархії зробили своє: полк. Кузнєцов не міг погодитися з полковим комітетом, втратив авторитет і пасивно ставився до своїх обов'язків та перестав дбати про потреби полку. Серед старшин так само ширилася апатія і зневіра. Деякі старшини доходили до отупілої байдужности, а деякі почали піячити. Вояки все частіше і частіше почали викрикувати, що пора вже кінчати буржуазно-династичну війну, а треба заключити пролетарсько-селянський-вояцько-народний мир для "всего міру".

                         Почалось "братання" з німцями. Старання полкової старшини не допустити до "братання" розбивались об демагогічні викрики і агітацію різних революціонерів-аґітаторів. Приходило до прикрих сутичок і трагічних випадків. В кулеметній сотні, де командиром був штаб. кап. Петров (походив із робітничої родини, а старшинську ранґу одержав за бойові заслуги), почалася сварка. У висліді сотня рішила виставити свого командира на окопи, щоби німці розстріляли його. Ніякі намови, ніякі аргументи не помогли, навіть те, що Петров із робітників і старшиною став із підстаршин, не мали впливу. Петрова силою висадили на окопи, але німці догадались і протягом години ні один постріл не впав у нашу сторону. За цей час сотня заспокоїлася і рішила помилувати свого командира. Петрова стягнули з окопу, а вночі він зник. Треба підкреслити, що Петров був надзвичайно хоробрий і здібний вояк, мав найвищі бойові нагороди підстаршинські і кілька старшинських. А втім, агітатори обвинувачували Петрова, що він боронив царя і кліку, яку робочі і трудовий народ скинули, тому Петров був "злосний контрреволюціонер". В цьому випадку повчальним є становище маси. Загально Петрова вояки любили, коли увійшов у силу наказ про "виборноє начало", вибрали його к-ром сотні. Але вистачало кількох спритних агітаторів, щоби викликати ненависть до к-ра, якого кілька місяців тому вибрали собі самі. Цей випадок пригнічуюче подіяв на старшин.

                       Українці продовжували свої читання. Вояцтво і старшини при цих читаннях зближувалися і наша група чисельно збільшилась. До нас зголосилось кілька старшин, але відмовились брати на себе будь-які обов'язки. Таким чином наша трійця залишилась і надалі ініціятивною групою. Ми не мали допомоги від старших і досвідчених старшин, натомість було багато добрих, розумних, вишколених і дисциплінованих підстаршин. Саме ці підстаршини і творили найцінніший склад майбутньої українізованої дивізії. Пам'ятаю старшого віком кадрового підпрапорщика Пустовара з Полтавщини, розумного, бойового, досвідченого вояка і доброго відданого українській справі патріота, та підстаршину гарматника Одинця. Прапор. Глущенко і підстаршини Пустовар і Одинець творили трійку, що несла на своїх плечах освідомно-організаційну працю при українізації полку і важкого гарматнього дивізіону. На мене був покладений обов'язок полагоджувати справи в полку, в постачанні та в полковім комітеті. Мушу признатись, що мої обов'язки були мені не під силу. Я розумів, що я молодий, недосвідчений, малоосвічений українець, бо був українцем тільки з крови і стихії. Ця свідомість мене мучила, але покинути розпочату працю якась невідома і незбагнута сила мені не дозволяла, і я ніс цей непосильний тягар. Знаю, що наші невіруючі Томи не ймуть віри моїм словам, бо справді ситуація на сьогодні видається щонайменше дивною. Та потішаю себе тим, що маю багато людей і приятелів, які знають мене з громадської та фахової праці, то хоч вони повірять моїм словам. Бо все своє життя я скромно цінив мої сили і тому цілком не старався бути "першим", але все і завше боявся бути "заднім", а в громадському житті ніколи не відмовлявся виконати посильні обов'язки, що їх громада мені доручала. Ці завваги роблю для того, щоби читач краще міг зрозуміти мене при описі дальшої моєї праці при українізації 133 дивізії.

                   Від читань, розмов і дискусій про біжучі політичні події під впливом вісток з України, де почалась українізація частин та організація вільного козацтва — почалися і в наших частинах розмови про творення окремих українських частин. Але нашими силами ми могли обсадити сотню, в найкращому разі батальйон. Отже нашим завданням було вишукати досвідчених бойових старшин і старшин ген. штабу, які могли б занятися правильною організацією полку або й більшої частини. Статистика, що її перевів корпусний комітет, дала нам відомість, що в корпусі було понад 40% вояків з українських губерній, а це означало, що вояків ми мали для цілої дивізії. Ширення анархії і упадок дисципліни на фронті та події в Україні примусили нас до рішучих, швидких і конечних заходів для українізації частин корпусу. З'їзди селянські, робітничі, залізничників, кооператорів, учителів, а найбільше два військові з'їзди в Києві вплинули заохочуюче для посилення організаційної праці в корпусі. Але з ростом нашого руху і розгортанням нашої праці наткнулися ми на несподівані труднощі. Довший час полковий комітет не звертав уваги на нашу працю та на запити, що то хахли роблять на зібраннях, завжди зневажливо відповідали: "Учаться по-хахлацькому розгаварювать". Гірші відносини наступили, як головою корпусного к-ту став "товаріш Пікін". Новий "предсідатель корпусного к-та", тов. Пікін був людиною досить сильної волі та характеру, надзвичайно добре орієнтувався в політичних і навіть військових справах, був добрим промовцем, користувався зручно демагогічними крилатими революційними гаслами, відважно критикував начальство і біжучу політику Тимчасового уряду. Відважно дискутував навіть із командиром корпусу і всіми іншими штабовими старшинами. Цим здобув собі авторитет серед вояків і навіть серед частини старшин, в складі корпусного комітету не мав опонентів і справи вирішував так, як хотів і як вияснював членам к-ту. Лише одинокий прапорщик Нікітін мав відвагу боронити свої думки, коли з ним не погоджувався. До справи українізації ставився обережно і все пояснював, що ця справа належить до рішення к-ра корпусу. Хто був Пікін — ніхто докладно не знав. Було лише відомо, що він був робітником на Петербурському заводі, заки його взяли до війська. Та своє правдиве наставлення до українізації і української справи взагалі Пікін виявив пізніше, як переконався, що українці самі хочуть робити порядок в Україні.

                    Сильним аргументом для нас було те, що поляки почали організувати свій леґіон, а згодом і татари приступили до організації свого батальйону. У великій допомозі став нам підполк. Оловський, поляк, який виразно заявив, що він нам допоможе, як лише будемо потребувати його допомоги чи поради. Виявилось також, що він прикладає всіх зусиль, щоби зорганізувати поляків у польськім леґіоні. Правда, сам він явно не вів організаційної праці, бо організаційну працю проводили молодші польські старшини. Цікаве явище: москалі не виявили такої злоби, ненависти і ворожнечі ні до поляків, ні до татарів, як виявили до нас, українців. А все ж, підполк. Оловський виразно заявив, що він допоможе нам, бо ми маємо добрий вояцький і підстаршинський матеріял, тільки мусимо підшукати більше старшин, а передусім освічених старшин. Ця порада покривалася з нашим інтуїтивним відчуттям від самого початку праці.

                     З великою допомогою прийшов нам прапорщик Гейко, що був призначений, а може обраний на корпусного комісара для українізації. Прапорщик Гейко — студент Київського Політехнічного Іституту, людина молода, енергійна, добре зорієнтована в організаційній праці Центральної Ради, Генерального Секретаріяту і зокрема українізаційної праці Військового Секретаріяту та Військового К-ту в Києві, поінформував нас про стихійний українізаційний рух в Україні, зокрема в Києві. Звернув нам увагу на великі труднощі, що їх чинить Тимчасовий Уряд Центральній Раді. Заявив, щоби ми були готові помогти Центральній Раді, як вона буде такої допомоги від нас жадати. При цій нагоді зазначив, що 28 дивізія не надається до українізації, а краще надається 133 дивізія. Пізніше виявилося, що 133 дивізія була більше розагітована і що там почалась дезерція. В 133 дивізії залишилося більше українців, а тим самим краще можна було перевести українізацію. Підп. Оловський і шт. кап. Казік оформили наш перехід до 133 дивізії, висилаючи малими партіями українців до різних полків дивізії. Я попав до 529 піхотного полку. Тут велась праця по українізації полку. На полковій нараді на пропозицію прапорщика Гейка мене вибрали делегатом до Дивізійної Ради. На нараді представників частин дивізії мене вибрали на голову Дивізійної Ради, знову ж таки на пропозицію прап. Гейка. Сталося це тому, що Гейко переконував делегатів: "Підпор. М. Каплистий приїхав до вашої дивізії 10-12 днів тому. Він ще не має призначення на жодну посаду, а ви всі вже маєте обов'язки в своїх частинах. Крім того, підпор. Каплистий вже вів працю в 28 дивізії, тому йому найкраще доручити виконання цих обов'язків".

                     Хоч я почав відмовлятися від такої великої чести та тяжких обов'язків, то несподівано для мене самого обрано майже одноголосно мене на голову. Ще одно мушу підкреслити, що ніхто другого кандидата не ставив. Коли я відмовився вдруге і просив вибрати когось із старших, бо я молодий 21-літній парубок, то цей мій невдалий вислів дотепно підхопив якийсь старший делегат і заявив, що якраз і добре, що я парубок, бо мені жінка не буде перешкоджати в праці, а як закінчимо революцію та збудуємо Українську Республіку — тоді справимо вам гучне "гетьманське весілля". А старший з козацькими вусами делегат заявив: "Та ж прапорщик Гейко молодший від вас ранґою і мабуть небагато старший літами, а виконує ще тяжчу від вас працю. Тож не сумнівайтесь, а беріться за діло". Після такої аргументації оплесками підтвердили мій вибір. На це я спромігся сказати лише одне слово: "Дякую".

                    Після звітів про стан українізації в частинах і після обговорення біжучих невідкладних питань, як забезпечення харчами, одягом, взуттям і українською літературою, прапор. Гейко закінчив нараду, проголосивши мене своїм заступником. І так прап. Гейко, за згодою делегатів, обдарував мене почестями та обтяжив відповідальністю тої міри, що й нині мені дивно, як то могло статись.

                     Тверезо аналізуючи тодішні події і стан української справи, стверджую, що після 52-літнього життєвого досвіду і після закінчення 2-х високих шкіл я не є певний, чи тепер я відважився б перейняти на себе таку відповідальність. Тим більше, що високих аспірацій і особистої амбіції "лізти вгору" я таки не мав, але мав я бажання мати в Києві українську владу і наше легендарне, ніким і нічим непереможне Козацьке Військо.

                    Тягар нових обов'язків і відповідальности дослівно приголомшили мене. Вже на другий день я поставив вимогу, щоб до 2-х тижнів дивізія мала мати генерала і хоч 2-3 штабових старшин. Як цього не буде — я відмовлюсь від виконування обов'язків, бо не маю віри, що справлюсь із біжучими завданнями. Прап. Гейко приобіцяв, що він розвідає в штабі корпусу, а як не вдасться знайти, то виїде до Мінська і бодай командира дивізії знайде. Перед від'їздом прап. Гейко був зі мною у к-ра корпусу, на жаль, я забув прізвище того генерала. Я відрапортував генералові, з якої нагоди представляюсь, а прап. Гейко просив його, щоби поміг мені та Дивізійній Раді зберегти частини дивізій від дальшої анархії, бешкетів і дезерції. Генерал заявив, що він допоможе, якщо ми будемо точно виконувати накази та совісно повнити щоденні обов'язки. Обіцянки командира корпусу допомогти нам і прихильний тон нашої розмови підбадьорив мене. При відході ми приобіцяли генералові, що зайдемо до голови комітету тов. Пікіна. Ми Пікіна знали, тому відразу приступили до обговорення співпраці дивізійної ради з корпусним к-том. Пікін заявив, що також поможе нам, якщо команда корпусу буде нам іти на руку. При тій нагоді розповів, що має непорозуміння з командиром 133 дивізії, бо той "старорежимник" своїми наказами та заборонами, неприхильним наставленням до комітетів довів дивізію до анархії. Він уже говорив із командиром к-су про зміну командира дивізії і запитав нас, чи ми згідні підтримати його внесок. Прап. Гейко заявив нашу повну згоду. Моє серце радісно затремтіло, бо я сподівався, що новий командир дивізії буде українець. Дивно поєднались наші бажання: ми хотіли мати командира дивізії українця, а Пікін хотів помститись за те, що командир дивізії ігнорував його, як вибраного представника частин корпусу. Ми заявили, що переведемо перевибори по всіх частинах дивізії та дамо своїх представників до корпусного комітету. Цим зможемо помогти перевести ухвали корпусного комітету в бажанім для Пікіна дусі. Погодився Пікін і на виділення певної суми грошей на закупно літератури та газет в українській мові.

                     Перші успіхи в нашій роботі нас підбадьорили і я особисто поволі набирав віри в успіх нашої роботи. З Пікіном ми домовились, що він повідомить частини про перевибір комітетів, а делегатом корпусного комітету буде підпор. Каплистий. Пікін прощався з нами мило і запросив нас допомогти навести порядки в корпусі, зокрема в 133 дивізії. Після цих двох візит-нарад перед нами постали завдання: 1) перевести перевибори в 133 дивізії і підготовити ґрунт для українізації дивізії; 2) підшукати командира дивізії і 2-3 штабових старшин українців; 3) підшукати людину, що добре знає і пише українською мовою (це було в наших умовах дуже важке і важне завдання; і 4) закупити потрібну українську літературу і газети. Ці завдання ми поділили: прап. Гейко має підшукати командира і старшин українців та особу, шо знає українську мову, а мені залишилось перевести перевибори у всіх частинах дивізії та полагодити справу закупу літератури і газет. Моє положення ускладнювалось тим, що опинився в цілком незнанім мені оточені. Я не знав майже нікого зі старшин, а вояки вже були досить розагітовані. Приступити зразу до перевиборів не було можливости. Треба було спершу перевести підготовну роботу. Цю підготовну роботу мали перевести прап. Глущенко і підпор. Пустовар. Про культ. освітню роботу в полках і дивізії ми зголосили в штабах полків і в штабі дивізії. Наше зголошення приняли до відома, бо при зголошенні у штабах ми все підкреслювали, що наша праця узгіднена з к-ром корпусу і корпусним комітетом.

                      В дивізії вже панував настрій розкладу і ніхто не звертав уваги на те, що діється в частинах. Як уже була в якійсь частині переведена підготова і підшукані люди, тоді скликували мітинг і я реферував про перебіг справ і подій на всьому просторі бувшої імперії. Основним мотивом інформації була потреба здорової, розумної організації комітетів і освітньої праці по частинах, бо революція вимагає від кожного громадянина, щоби він знав, що діється в світі і добре пізнав свої права та обов'язки супроти революційної влади. Закінчувався мітинг тим, що я закликав підготовитись до перевиборів. Така підготовча праця тягнулась більше місяця. Ми ще не оголошували українізації, бо не мали командира дивізії і потрібних старшин. Прап. Гейко знайшов ген.-майора Федорека з Кубані, який признався до українства, але перейняти дивізію відмовися, бо мав запрошення до ген. штабу в Петрограді. Знавця української мови також не міг знайти. А тим часом я мусів уже повідомити генерального секретаря військових справ і Військовий Комітет в Києві, що ми почали підготовну працю для українізації 133 дивізії, та що маємо вже організовану дивізійну Раду. Такий рапорт-повідомлення я написав російською мовою, а прап. Глущенко відмовився перекласти на українську. Свою відмову прап. Глущенко пояснював просто: як писати українською мовою, то треба писати грамотно, а я самоук і не хочу писати неграмотно, тому краще писати російською мовою. Отож я, голова української дивізійної ради, написав перший рапорт російською мовою, а виправдав себе так і закінчив рапорт дослівно: "Извините пожалуйста что пишу по русски ибо по украински не умею". Трохи соромно це писати, дарма що я був би щасливим, якби я міг мати копію мого першого рапорту та показати сьогоднішнім критикам, в яких умовах ми працювали та як важко було провадити освідомно-організаційну і українізаційну працю як на фронті, так і в запіллі. Пропаґаторам і критикам революційно-державницької праці творців УЦРади і УНРади раджу джерельно і всебічно перестудіювати матеріяли про той період і не обмежуватись пропаґандивними партійними брошурами, а простудіювати всю літературу, що вийшла під большевицькою окупацією і у вільному світі. Тільки тоді можна буде усталити більше-менше правильний погляд на ті події, а я певний, що багато сьогоднішних критиків схилять свої голови в поклоні вже мертвим творцям нашої державности.

                        Щоденна нервово-виснажлива праця на різних засіданнях, нарадах, інформаційних зібраннях, мітингах чи просто на читані газет та повнення фронтової служби, так полонила нашу увагу і забирала нам час, що ми не помітили, як перейшов большевицький переворот, як розлетівся Тимчасовий уряд і як легко і швидко розлилась і поплила ще сильніша хвиля "поглиблення революції". Ця хвиля паралізувала волю командного складу і дала свободу вияву нестримної анархії на фронті. Командний склад армії не розумів духу і стихійности революційного періоду. Командир 133 дивізії цілковито розгубився і коли ми прийшли до нього, щоби остаточно договоритись про українізацію дивізії, — то він якось дуже ніякого заявив, що він є проти українізації, але як командир корпусу згодився, то він не може противитись розпорядкам вищої влади. А на прощання додав: "Голубчики, поймите меня, я никак не понимаю что ето такое "Соціялісти-Революціонери" і "Соціялісти-Демократи", кадети, украинци, поляки ведь ето все русские люди". Оце характер думання і глибина розуміння революційних подій російського генерал-майора. А командир корпусу — ген. лейтенант, сам по собі мила, інтелігентна людина, на наше запитання, що він думає робити, як почнуть большевики опановувати комітети заявив: "я генерал і командир корпуса буду ожидать нових приказов". А нам заявив, що він знає про наше намагання зорганізувати дисципліновану частину і вірить, що ми маємо добрі наміри, але дозволу на українізацію 133 дивізії він не може дати. "Предсєдатєлю Пікіну можете сказати, що я не забороняю вам продовжувати працю, а про решту договоріться з корпусним комітетом". Ясно, що большевицькі агітатори безоглядно і рішуче почали "поглиблювати революцію", тобто, почали ламати дисципліну в частинах, ширити ненависть до нелюбих старшин, закликати до явного непослуху. Розпочалась явна боротьба 2-х сил: дисциплінованої сили командного складу армії, велетенської своїм складом, але без розуміння дійсности і без ясного пляну дії чи протидії та здисциплінована невеличка сила фанатичних большевицьких агітаторів, для яких було ясно визначене: знищити армію яким би то не було способом. Ця невелика сила з конкретним деструктивним пляном у висліді боротьби перемогла свого сильнішого противника і перебрала провід у державі, що пізніше створила свою теж здисципліновану збройну силу.

                         Голова корпусного комітету тов. Пікін зустрів нас чемно-холодно і закинув нам малу активність і малу допомогу, яку ми дали йому в боротьбі з командиром 133 дивізії. Ми виправдались тим, що наша праця утруднена через те, що ми мало знані в дивізії. Вояки ставляться до нас з недовір'ям, а офіцери або байдуже або вороже. Тож перше ми мусіли познайомитися з людьми, а тепер уже готові приступити до перевиборів. Пікін радо погодився на перевибори, але не погодився з нашим пляном, щоби замість Комітетів вибирати Ради. Він заявив нам, що він не проти ширення української науки, але проти творення окремих українських частин, бо це розбиває єдність на фронті і при цьому вжив цілу низку псевдореколюнійних гасел і аргументів, що доказували потребу єдности. Нам ще був потрібний Пікін і ми тоді, після обміну думок, погодилися на тому, шо перевибираємо Комітети, але як якась частина вибере Раду замість Комітету, то ми не будемо обмежувати волі виборців. Пікін був явно проти цього, але врешті погодився, щоби не розбити спільної акції. Із обміну думок вияснилось, що Пікін цілком за поглиблення революції, та що він має на ньому тлі непорозуміння вже з командиром корпусу. Не вдалося нам довідатись, чи Пікін був членом большевицької партії чи лише беззастережним її прихилньиком. Рівнож тоді уже виявилось, що і на закупно українських газет та літератури Пікін не хоче дати потрібних грошей. Ми твердили, що нам належиться за статистикою Корпусного Комітету 30-40%, а Пікін запропонував 700 рублів на російську літературу і 50 руб. на українську. Ми виторгували 150 рублів з тим, що закуп української літератури переведе прап. Гейко, а російської літератури закупимо на 600 рублів у Москві. Пікін запропонував мені негайно виїхати до Москви та закупити потрібні для науки приладдя, підручники і книжки. Я заявив, що ніколи в Москві не був і мені тяжко буде самому поробити потрібні закупи. Пікін погодився, що зі мною виїде прап. Павлов, уродженець Москви. Я погодився виїхати до Москви, щоби відтягнути перевибори в дивізії, бо ми ще не мали кандидата на командира дивізії, а також треба було часу, щоби підготовити наших людей до вибору Рад, а не Комітетів, а моє особисте бажання поглянути на Москву і побачити власними очима і почути своїми вухами, як дійсно проходить революція. Прап. Глущенко і підпор. Пустовар одержали від мене інформації і вказівки, щоби до 10-х днів підготовили людей до перевибору Рад.

                    За два дні ми одержали "командировку" від корпусного комітету до Москви для закупу зошитків, олівців, паперу, підручників і літератури для культурно-освітньої праці корпусного комітету. Хоч і тяжка була їзда в той час, але наші делегатські документи були нам у пригоді і ми опинилися в Москві. Заїхали до родини прап. Павлова. Батько Павлова був власником досить можливої "чайної" на розі Тверської вулиці і родина жила не бідно. Мене зустріли гостинно, а коли Павлов оповів, що то я витягнув його із фронту до Москви, то вся родина обдарувала мене приязнею і я почувався, як у сьомому небі після 13-місячного перебування на фронті. Молодші сестри прап. Павлова,  обидві студентки московського університету, заявили нам, що ми маємо 3 або 4 дні провести в Москві весело, щоби спомин про Москву залишився в нас на все життя.

                     Закупи ми поробили вже на другий день, але везти з собою цілий багаж ми не могли, тому більшість тягару вислали наперед. Павлов мав ще поробити закупи для Пікіна і надати багаж, а я з сестрами почав оглядати Москву. Переїхали ми вздовж і поперек Москву. Я особисто не захоплювався Москвою, бо вона розкидана і мало впорядкована, брудна з бідними дільницями. Одеса в порівнянні з Москвою видавалася чепурною красунею, тому москалі називали Одесу "южная красавіца". Решту дня провели в кіні. На другий день оглядали церкви і собори. Їх багато в Москві і гарні, але нині не міг би ні одної описати, лише можу зазначити, що дзвін "Івана Великого" залишив слід в моїй пам'яті і донині пригадую ті безконечні східці, що провадили на саму гору дзвіниці. Оглянув і знаменитий Кремль з величезною площею для різних парад. Якби був знав, що ця частина Москви увійде в історію, як символ жорстокої катівні народів та що назва "Кремль" означатиме символ постраху для всього вільного світу, був би йому присвятив більше уваги. Третій і останній день я провів серед студентської молоді, відвідав знамениту каварню "Філіпова". Москвичі кажуть, що хто не був у "Філіпова", той не був у Москві. Відвідував і бавився на "Воробйових горах", купив собі в "Офіцерском Обществе" кожух за пів ціни, бо вже були побоювання, що большевики конфіскують. Я мав ще й той привілей, що я з фронту. Тож наш час кінчився і ми мусіли прощатись з милою, гостинною родиною Павлових. Так я ще пам'ятаю Москву, хоч багато деталів забулось, але не забулась 3-х денна гостинність родини Павлових.

                     Поверталися ми з Москви вже з різними пригодами, бо починаючи вже від Мінська на фронті був рух і відчувалася вже справжня анархія. Всеж ми таки добралися до нашого корпусу. Я передав речі і склав звіт в Корпусному Комітеті із поїздки.

                   Застав я вже нового командира дивізії — українця, полковника генерального штабу (прізвища не пам'ятаю) і ще 2 чи 3 нових штаб. старшин. Новий командир призначив мене на командира штабу дивізії і на тому пості я закінчив свою службу в 133 дивізії.

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації