ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 20 травня 2015 р.

Вельмишановний Пане Редакторе!

                      У числі 5-6 "Вістей Комбатанта" за рік 1973 надрукований лист-звернення до Головної Управи Братства 1. Української Дивізії в справі моєї статті в "Українському Самостійнику" під заголовком "З приводу книги про українську дивізію  "Галичина".

                      На підставі розмов з друзями-дивізійниками, п. Михайло Добрянський з Лондону закидає мені однобічність і тенденційність у доборі фактів у згаданій статті. Він запитує, чи не було в Дивізії таких з'єднань, де вояки рятували своїх поранених товаришів, а відтак, торкаючись "Строго довірочного наказу" німців на Словінії розстрілити українських вояків "для прикладу", наївно бідькається: "Це таки важка й серйозна справа, що її не можна залишити невиясненою. Бо вона б'є українців більш, ніж німців  у  дивізії".

                      Ствердивши, що дивізійники дуже добре билися і що Дивізія була позитивом, автор листа-звернення до Головної Управи Братства вимагає: "До конче спростувати цю (мою — В. В.) статтю, зглядно доповнити її позитивними елементами, бо "це потрібне передусім з уваги на справедливість супроти українського вояка", як теж "потрібне й з уваги на чужинецьких експертів, які вивчають українські проблеми".

                      Дух листа-звернення з Лондону можна б схопити в одному нетерпимому півреченні: "Доконче спростувати цю статтю, зглядно доповнити позитивами, бо..."

                      А тимчасом в моїй статті не було однобічности і ані найменшої тенденційности. Я ніде в принципі не намагався принизити відому бойову вартість українського вояка за слушну справу. В негативному, але справедливому, світлі я висловився на адресу одиниць і деяких невдахами проваджених частин Дивізії. Вони мали злий вплив на своє окруження. Вони теж у великій мірі ілюстрували незавидні відносини в другій Дивізії, особливо, коротко перед кінцем війни. Не з нашої вини незавидні відносини, бо ж відомо, що Дивізія брала накази виключно від німецького командування, а її український командний склад був німцями штучно втримуваний на висоті командира сотні. В обох Дивізіях мені були відомі лиш три курінні командири-українці, а про полкових командирів не могло бути й мови. Важкі сотні, курінні і вищі штаби, магазини зі зброєю і всі дивізійні департаменти розвідки й безпеки були під особливою "опікою" німців. Для прикладу, у скрутнім становищі капралеві поліції Мітценґерові дали провадити сотнею, хоч були під рукою молоді українські старшини по школі. Був теж під рукою талановитий, досвідчений і загально люблений чотовий Роман Дражньовський. Мітцінґера, без середньої освіти і без старшинської школи, піднесли у старшини. Дражньовський, з середньою освітою і з доброю підстаршинською школою, такого відзначення не діждався. В такій ситуації годі було творити й виростати власні кадри, а особливо годі було знайти мир з самим собою у сумнівах, що нам вимірили права вояків другої кляси.

                       За словами Вольфа-Дітріха Гайке, лиш частина німців у Дивізії була нависоті завдань. Додамо з практики, що подавляюча більшість з них себе взаємно протеґувала, наживалася і в метушливому ні-фронті ні-запіллі дожидала кінця війни. Відомий німецький наказ роззброїти Дивізію, а ще передтим розстрілювати "для прикладу" не мали нічого спільного з дисципліною. Це був звичайний терор, частинно диктований розвалом німецьких фронтів, а частинно оправданою непевністю за льояльність українців. В моїй статті я згадував про дротом зв'язаного на розстріл провдженого українського вояка. Згадаю теж на Словінії за  дрібну  крадіж розстріляного вояка пор. В. Козака сотні. Подібних розстрілів було багато більше. Їх треба записати на конто мною згаданого німецького таємного наказу. Хіба тільки п. М. Добрянський знає, чому ці розстріли мали б бити українців більш, ніж німців?

                      Далі, у статті я належно вирізнив прикладні частини Дивізії, якими й нині не повстидалась би жодна армія. Ці частини я взяв за приклад українського військового потенціялу, і ствердив, що хоч добігала кінця не наша програна війна, очолені якісними старшинами сотні билися добре. Я відкинув каламутні сугестії Вольфа-Дітріха Гайке, мовляв, слов'янської вдачі український вояк не терпить строгої дисципліни. Строгої дисципліни не терплять усі вдачі, включно з німецькою. А хіба без дисципліни можлива армія? А врешті, як же нам потрактувати факт, що з конфронтації останньої світової війни переможньою вийшла таки "слов'янська вдача"?
Згадуючи якісних старшин Дивізії, я згадав Романа Бойцуна, В. Козака і Козачевича-Яворського. В невеликій статті годі було згадати всіх. За замок Ґляйхенберґ поляглого дес. Стасенка і в цьому ж замку окружених Гаврилова, Костіва, Голинського ("Кубу") та небіжчика В. Наконечного. В статті годі було знайти місце для обширнішої згадки про під Будапештом пораненого і у снігу домерзлого Ґрохольського. Не згадано теж Подолинського, Питляра, Кокодинського і незабутнього аристократа з Київщини сот. Залевського. Жодна стаття не в силі їм віддати належне.

                     Ще раз хочу підкреслити думку, що Дивізія могла була куди краще битися. Під час службової поїздки на словацькому фронті я зустрів в одному містечку знайомого німецького підстаршину, керівника курінної канцелярії. Був радий прийняти запросини на нічліг. При котрійсь уже чарці після вечері німець спитав, чи знаю пор. Богдана Підгайного. Не ждавши відповіді, він вийняв з шуфляди полковий рапорт "Ворібер шпріхт ді труппе" і поклав перед мною. У рапорті була мова про настрої українського вояцтва Дивізії "Галичина". Автор рапорту пор. Б. Підгайний.

                     Після стільки років годі докладно пам'ятати текст обширного рапорту. А все таки запам'ятав кілька речень, які в той час не покидали ума української людини. Ось вони: "Українські вояки все ще обурюються фактом, що Німеччина завела надії українського народу, не додержавши обіцянок про самовизначення. В добрій вірі мільйони українців Червоної армії пішли добровільно в німецький полон, щоб відтак загинути голодовою смертю. Вояки розповідають, що відступаючі із Східнього фронту, німці спалили й сплюндрували цілі області України. Кілька разів слухав скарг, що рідних вояків Дивізії німці публічно вішали на ринку Стрия і то в час, коли Дивізія уже перебувала на вишколі..."

                                                                                         ***
                        Українська Дивізія "Галичина" — це вже історія. Відомо, що історій не пишуть на мітах  і ані на припорученнях  "спростувати,  зглядно доповнити..." Ні, пишуть, але не вільні люди. Різнимося з п. М. Добрянським з Лондону тим, що я про Дивізію пишу з власного досвіду, а він її "боронить" на підставі святкових оповідань друзів. Оба ми розходимося теж у виборі, на що покласти акцент. В моїй статті я поклав акцент на психологічному кліматі, у якому повинен був гартуватися характер українського вояка Дивізії. П. М. Добрянський, зате, зажурений фотозняткою негативних виїмків у Дивізії, які можуть не подобатись чужинецьким експертам. Хіба ж ті експерти не розбираються в тому, що лише від вояка під власною командою і на службі власного уряду треба сподіватися найбільшої жертвенности ? І на кінець, чи тільки Дивізія під час останньої світової війни репрезентувала усе, що найкраще в  нашому народі?

                        Здоровлю Вас, Редакторе, вояцьким привітом

                                                                                                                                       В. Вашкович

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації