ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 15 січня 2011 р.

НА СТЕЖІ СТРІЛЕЦЬКІЙ 30 ГРУДНЯ 1914 РОКУ

Мирон Заклинський

Сотню Вітовського і Будзиновського приділено в другій половині грудня до дивізії (чи групи) полк. Ґійома. Сотник Вітовський повів нас із Поляни до села Порошкова, до іншої дивізії та подорозі сказав нам: "Добре, що ми втекли від тих панів, що то великі пляни мають". Ми тішилися бо великі пляни все скроплювалися на Стрільцях і до нічого не доводили.

Ми прийшли до села Порошкова і станули перед гарною хатою, де квартирував штаб. На вулиці стояло кілька старшин, оглядали нас і розмовляли з сотником. — Сотник пішов на хвилину до хати, опісля вийшов з хати якийсь достойник, мабуть командинт групи Ґійом, сотник закомандував: «Сотня вправо глянь!» —вклонився шаблею достойникові та склав звіт. Достойник відповів йому, як переповів нам згодом сотник, що, мовляв, наша слава скорше дійшла до нього, як ми, і він Сподівається, що будемо якслід працювати. Так виглядав наш перехід до нової дивізії.

За кілька днів заквартирувались ми в селі Буковець. Туди прийшла також сотня Будзиновського. Це вже був розпочався тимчасовий відступ москалів. У Буківці пробули москалі всього кілька днів і вже частини тої дивізії прогнали їх.

Під кінець грудня сотник розіслав кілька стеж у різні сторони. Дві з них мали йти до найближчого села спільною дорогою і за селом розійтися, кожна своєю дорогою. Ту стежу, що я до неї належав, провадив старший десятник Гриць Іваненко, а другу вістуни Мінчак і Главач.
За якої три-чверти години зайшли ми в те село. Питаємо людей зараз із перших хат, чи немає в селі москалів. «Та нема» — кажуть люди — «вчора ще були, пограбували в нас бараболі і вчора від'їхали. А тут, по цих горах скрізь наше військо». Під час тої розмови приступив до Іваненка вістун Мітчак і порадив подивитися крізь далековид на одну близьку гору, бо там, мабуть, розставлена польова сторожа. Іваненко пізнав, що це московська польова сторожа. Ми пішли дальше, але вже значно обережніше, як були б ішли, коли б не знали, що москалі так близько і що місцевим селянам годі довіряти. Ідемо й бачимо, що узбіччям, яке спадало до дороги, може пів км. перед нами, їде вершник. Він не бачив нас, бо дерева і кущі заслоняли. Ми посідали, за кущі по обох боках дороги. А він з'їхав на дорогу і простував у напрямі до нас. Ті з-поміж нас, що бачили його з-за кущів, почали стріляти. Він завернув коня і сховався за закрут дороги.

Годі нам було йти дальше в село і Іваненко повів нас на близький горб, зарослий кущами, звідки був добрий розгляд. Іваненко трохи відійшов, щоб із догіднішого місця розглянутися по околиці, а ми придивлялись до московської польової сторожі. Аж чуємо, Іваненко стріляє, думаємо, що це на ту московську сторожу і стріляємо собі ж туди. Вона почала відстрілюватись, але кулі летіли кудись високо понад нас. Аж тут засвистіли кулі вже між нами. Одна вдарила в дерево близько нас і якийсь відломок дерева вдарив Мійчака по пальцях. Я стрілив раз, стараюся витягнути луску — і ані руш! Так заржавіла цівка серед снігу і мряки, що замок не годен витягнути луски. Ов, не добре пильную свого кріса в цих снігових і мрачних днях! Але оглядаюся — а Мінчака і більшости товаришів з нашої стежі вже нема! Аж тут як ушкварить поціл в пліт, що був коло нас, пліт затріщав, аж щось посипалося з нього. Ми в ноги. Я побіг узбіччям. Помітив, що вже горбок заслонив мене від польової сторожі, отже відпочиваю. Аж тут знову кулі біля мене «фю-фю». Відки ж вони летять? Але не було часу розглядатись і думати, бо кулі летіли густо і влучно. Втікаю в долину, стрічаю кількох товаришів і вертаємося разом тою ж дорогою, якою йшли на цю, так швидко перервану стежу. Решта побігла давно вже навпростець через гору.

Своє завдання ми виконали, Іваненко здав звіт сотникові, що те село й околиця в руках москалів.

Коли ми вернулися до Буківця, довідались від Іваненка, хто нас так влучно обстрілював. Він оглядав через далековид село, побачив біля одної хати їздця і двічі стрілив до нього. Тоді ми всі взялись обстрілювати пільну сторожу, а вона відстрілювалася. Рівночасно почали стріляти на нас їздці, що були сховані в селі. Це їхні кулі примусили нас до втечі.

Чи траплялися нашим стежам такі пригоди частіше — не знаю. Нашим обом стежам трапилося таке вперше. Але сотні Будзиновського трапилося було щось подібне в близькому селі Либухорі. Коли за кілька днів прийшли наші обидві сотні в те село, чотар Цяпка зараз відшукав і привів перед обох сотників ґазду, якому закинув, що затаїв перед ним приявність москалів у селі. Цяпка повірив був йому, що москалів у селі нема, ввійшов із стрільцями в село, а москалі повибігали з хат і стоділ та хотіли зловити їх. На щастя — наших стрільців було з чот. Цяпкою всього трьох, решта чекала на краю лісу. Тому й удалося їм без втрати добігти до своїх, хоча москалі довго бігли за ними і стріляли.

Чи і як покарали наші сотники того ґазду — не знаю. Думаю, що Вітовський не покарав його, лиш перестеріг перед смертельною небезпекою для нього, якщо він обманив би так австрійську, або мадярську частину.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації