ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 10 липня 2010 р.

ВАГОМИЙ ВНЕСОК В ІСТОРІЮ ДИВІЗІЇ „ГАЛИЧИНА"

...все гине,-
Слава не поляже

,,Тарас Шевченко „До Основ'яненка"



Нещодавно вийшла друком книжка Романа Колісника „Військова управа та українська Дивізія Галичина". Наприкінці вересня я несподівано отримав цю книжку з Києва від Видавництва „Ярославів Вал", за що сердечно вдячний.

Ні, я не був вояком цієї Дивізії, проте в роки її творення (1943) після закінчення навчання в торгівельній школі в Коломиї був призначений місцевою владою йти в Дивізію (згодом замінили на службу в Baudienst). Але я поступив на навчання в торгівельній фаховій школі (вищого ступеня) в Станіславові і уникнув і від Дивізії, і від Баудінсту. Я не бажав йти в Дивізію під впливом поглядів ОУН (революційної).

В наступні роки я не раз задумувався, чи мій вчинок дійсно був сформований позицією ОУН. І ось тепер, зі згаданої книжки, я знайшов заспокоєння своєї совісті. Уже на стор. 59 читаємо, що у Бюлетені, виданому Краєвим Проводом Організації Українських Націоналістів Самостійників Державників, 1943, ч. 11, значилося:

„[...] без української держави, без українського уряду не може бути української армії...,
[...] в ім'я чого, з якою метою творять німці т. зв. „галицьку дивізію"?.. [...] Позбавити запілля активного елементу - кинути його на гарматне м'ясо, словом спожиткувати його на фронті - ось справжня суть того, що зараз німецьким пляном, на жаль, і українським руками, твориться".

А ще, на стор. 133 зокрема, є висловлювання керівника Закордонного представництва Української Головної Визвольної Ради Миколи Лебедя, а саме: „Із закінченням війни не закінчилася „контроверсійність" дивізії серед української еміґрації [...] Навесні 1943 року німці побачили, що їхнього вояка не східному фронті замало, тому почали в Галичині акцію за організуванням СС-стрілецької дивізії [...] Самостійницька ОУН поставилася до тієї акції ворожо [...]"

Звичайно, в ті часи я не міг знати цього, але й не міг не погодитися з такими міркуваннями, бо ж в 1943 році можна було передбачити, що шанси Німеччини на перемогу над об'єднаними силами Радянського Союзу, США і Великобританії малоймовірні. Адже німецька армія постійно відступала (хай, і „для вирівнювання фронту", як подавала німецька пропаганда). Тому в ті часи під впливом викладених поглядів я не пішов в Дивізію. Тепер, детально прочитавши згадану книжку Романа Колісника, я побачив, що таки поступав згідно з поглядами ОУН (революційної).

Однак, це не означає, що доля Дивізії була для мене байдужою, тим більше, що в ній опинилися і мої родичі Іван Шпарик і Микола Задемленюк, про долю яких я намагався дізнатися у наш час, але, на жаль, безрезультатно.

І ще одна обставина навівала думки про Дивізію. В 1946 р. після розформування дивізії, в якій я був на фронті, я опинився в 3-ій гвардійській танковій дивізії, яка розміщалася на полігоні Нойгаммер-Штранс (Neuhammer-Strans).При розчищуванні підвальних приміщень в будинку штаба дивізії в Нойгаммері мені попалися листи з Галичини. Тоді я не міг знати, хто саме міг бути там. Тепер, завдяки згаданій книжці, мої здогадки підтвердилися. Стосовно Дивізії про це читаємо на сторінках 82,103,112, і навіть на фронт Дивізія відправилася з полігона Нойгаммер-Штранс (стор. 257). Та й не лише Дивізія „Галичина" стояла там, бо ще в 1941 р. тут стояв батальйон „Нахтіґаль" що входив до Дружин Українських Націоналістів (ДУН) (стор. 31 і 280).

А ще із книжки (сторінки 257 і 278) довідався, наче Дивізія мала попасти на фронт під мою рідну Коломию, а не під Броди. Як пам'ятаю, в ході наступу в березні 1944 р. радянські війська після форсування р. Дністер в районі Заліщик дійшли аж під Станіславів, але зразу ж були відкинуті дещо західніше Коломиї і Городенки. Отже, тут відрізок фронту не був стратегічним, як це мало місце стосовно наступу на Львів з-під Бродів. На додаток дізнаємося (стор. 257), що напередодні радянського наступу німецьке командування зняло з-під Бродів дві СС-дивізії до Нормандії. З цього випливає, що Дивізія „Галичина" наче навмисне була кинута командуванням вермахту у перший фронтовий бій на ослабленому відрізку фронту, бо ж не підлягало сумніву, що саме львівський напрямок для радянських військ був стратегічним. Ситуація під Коломиєю, напевно, була б легшою для „не обстріляної" ще дивізії.

Приємною несподіванкою для мене особисто було й те, що в книжці я знайшов відомі мені особистості ще з довоєнних років, коли я навчався у Львові в купецькій гімназії товариства „Рідна школа. Згаданий в книжці д-р Петро Біланюк (стор. 76,96) в 1938-1939 шкільному році був опікуном моєї кляси, а проф. Тиміш Білостоцький (стор. 118, 121, 123)- учителем руханки.

Війна закінчилася поразкою Німеччини, а значить, і несприятливо для Дивізії „Галичина". Але могло бути і по-іншому. Адже не позбавлене сенсу твердження (стор. 136) що [...] „воєнний союз між Сталіном і англо-американцями розпадеться, як тільки впаде нацистський режим, а негайно після того дійде до збройного конфлікту між СРСР і західними альянтами". Із власне пережитого можу підтвердити реальність такого припущення. Так, наприклад, радянські війська 2-го Білоруського фронту уже 3-го травня 1945 р. увійшли в контакт з 18-им американським корпусом на підступах до головного міста землі Мекленбурґ (Mecklenburg) Шверіна (Schwerin). Як виявилося, англо-американські війська зайняли біля 30-кілометрову смугу між Шверінським (Schwerin See) і Шаальським (Schaal See) озерами, яка мала б увійти в рядянську зону окупації. Західні союзники відмовлялися звільнити цю територію, посилаючись на зволікання СРСР з наданням зон окупації США, Великобританії і Франції в Берліні. Як наслідок, радянське військове командування заговорило про збройний виступ проти союзників, до чого і готувалися у військах.

Прочитавши книжку Романа Колісника, я ще раз переконався, що Дивізія „Галичина" - це унікальна сторінка історії України. У загальному, вона - героїчна за вчинками і водночас трагічна за наслідками. Як знаємо, 25 квітня 1945 р. Дивізію перейменовано у 1-шу Українську Дивізію Української Національної Армії (1 УД УНА), складаючи при цьому присягу (стор. 9): „[...] під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Народ і свою Батьківщину-Україну [...]"

На жаль, з волі переможців у Другій світовій війні Дивізію було інтерновано, вояки опинилися в американському і англійському полоні. Після звільнення вони поселилися у Західній Европі, Північній Америці і Австралії, де проявили себе активними борцями за Українську національну ідею. І в цьому їх велика заслуга перед українським народом, бо заряд патріотизму зі сорокових років XX століття вони продовжують нести до кінця своїх днів, будучи при цьому прикладом для багатьох свідомих українців в Україні і не в Україні сущим. Тож бажаю їм доброго здоров'я і Многая літ!

Василь ШПАРИК
ветеран-фронтовик Другої світової війни, 14 жовтня 2009 р.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації