Чергова річниця бою під Бродами

Ось уже стає традицією - у день прориву Бродівського кільця, на військовому цвинтарі біля села Червоного, колись Лядського, збирається багато люду – молоді, приїжджих із ближніх і дальших міст і сіл, гостей із іншого кінця України, а то і світу і звичайно ж – ветеранів-дивізійників, людей, які пройшли оце все, пекло Бродівського котла. Небагато їх сьогодні залишилося на цьому світі. Ці вояки бачили багато у своєму житті, мають що розказати онукам і правнукам, уже не криючись. Держава вже ж, яка-не-яка, але таки українська, хоча і не визнає досі їх, як українських ветеранів Другої світової.

Ось і цього року, 18 липня, після урочистостей на горі Жбир, де гордо височіє пам‘ятник Дивізії, дія перемістилася до цвинтара коло Червоного. Там відбулося перепоховання дев‘яти невідомих дивізійників, яких було знайдено пошуковими групами і буде ідентифіковано згодом. Було відправлено службу за упокій душі вояків, які віддали життя за Батьківщину. Молоді хлопці у військових одностроях із дивізійними відзнаками віддали останній салют.

Було сказано багато промов, за що сердечно подякував представник Головної Управи п. Юрій Ференцевич, який сам пройшов пекло Бродівського котла і зараз проживає на еміґрації. По щоках сивих ветеранів котилися сльози… Як зворушливо виглядало, коли до строю молодих вояків в дивізійних одностроях підійшов колишній вояк Дивізії і з гордістю, але і щемом у голосі сказав: «Ось таким і я був 66 років тому!..»

Після всього відбулася реконструкція прориву Бродівського кільця. І знову, як і минулого року, так і в далекому тепер 44-ому, гуділа земля і гриміли вибухи, знову молоді вояки у чужинських одностроях – радянських і німецьких піднімалися у атаку, щоби впіймати грудьми кулю і впасти, розпачливо стискуючи у жмені грудочку землі, не дочекається мати ж сина, а наречена – коханого… І тільки стихаючий гуркіт бою, смак крові у роті і гіркий запах диму прощально супроводжуватиме молодого вояка далеко-далеко – у ті світи, звідки не повертаються…

Адже ж під різними мундирами багато у кого билося одне серце – українське. Але пекельна машина наїзника все перемішала у скаженій люті – одних кинула примусово у пекельну м‘ясорубку проти інших, які йшли в бій за свою Україну.

Ті ж, кому вдалося прорватися крізь перше кільце червоноармійців, розпачливо пробивалися у бік лісу, - туди де свобода, до своїх бойових побратимів, щоби знову за якийсь час, поповнивши ряди оновленої Дивізії, стати в бій проти знавіснілого ворога, що на довгі десятиліття поневолить їхню батьківщину…

ФОТО ІЗ МІСЦЯ ПОДІЙ