ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 27 вересня 2009 р.

КАЛІШ

Микола Прасіцький

Так називалося місто, яке наводило панічний страх на всіх вояків Дієвої Армії УНР. На його передмістю, а точніше поза залізничним двірцем розмістився табір вояків 2-ої Волинської та 3-оі Залізної Стрілецької дивізії названої вище армії, в бараках збудованих німцями для приміщення у них полонених москалів, чи солдат з 1-ої світової війни. Самопочування його мешканців було мабуть гірше, які у самогубців. Положення рятувала і дещо підбадьорювало перебування в оточенні своїх товаришів недолі, з котрими недавно ділилося радість і горе. Вони своїми жартами і вірою в остаточну перемогу започаткованого великого діла скріплювали на дусі всіх зневірених.

Зовнішній вигляд табору та його адміністрація нічим не різнилися від інших заведень того типу, тому й над їхнім описом зупинятися не буду. Натомість, члени того муравлища були набагато відмінні від його попередників-полонених. Усе це елемент в 95% національно свідомий, який знав, чого хоче і тому часто можна було завважити на їхніх обличчях вираз тупого здивування із запитом в очах: що сталося, де ми і чи довго тут будемо нидіти? Самозрозуміло, що такий стан не міг тривати в безконечність і тому змінявся часто, відповідно до безлічі поголосок, переважно оптимістичних. Треба було лише приглянутися і прислухатися добре до розмов більших чи менших гуртків інтернованих. У всіх переважала розмова про недалекий вже час походу на Україну. Вищий командний склад мусів добре орієнтуватися у тій безнадійній ситуації, але не намагався пригашувати віри свідомого вояцтва, а навпаки, старався підсилювати її, хоч сам напевне був іншої думки.

Отож, для скріплення віри в недалекий похід і вдержання вояцької моралі та фізичної справности, введено муштру для всіх та багато всіляких курсів, включно до курсу старшинського генерального штабу. На муштру ходили всі досить охоче та й на курсах не бракувало відвідувачів. Смішно було придивлятися збоку на вправи тих недавніх лицарів-очайдухів з дерев"яними «копистками» замість рушниць. Правда, було трохи правдивих шабель для стинання лози, це був привілей кіннотників, з чого вони були дуже горді. Не занедбувано також і культурно-освітньої праці. Створено клюб, малярську студію, театр, хор і дуту та струнну оркестри. До клюбу належали переважно «грошовиті» особи, бо в таборі процвітали картярство та пиятика. У малярській студії викладали досить видатні артисти-малярі, що своє знання зуміли передати курсантам і в той спосіб дали багатьом фах в руки, з якого вони згодом черпали засоби до життя. У початках, це була направду вартісна з мистецького боку одиниця і образи її втішалися дуже прихильною, ба навіть, похвальною оцінкою знавців, але з бігом часу життя і обставини примусили багатьох курсантів занятися масовою продукцією всіляких ярмаркових копій для збування їх широким масам. Самі автори називали ті свої «образи» «гробами», мабуть для підкреслення їхньої безвартости. Театр стояв на високому рівні, бо гуртував направду артистів, мистців сцени. Ядро ансамблю складалося з артистів Державного Театру з-під керми сл. п. Миколи Садовського. Вистави втішалися успіхом не лише у таборян, що прагнули будь-якої розваги серед днів нидіння, але й у цивільної публіки з міста, поляків, яким дозволялося відвідувати всі таборові імпрези. Відомий сьогодні серед еміґрації артист-балетмайстер В. Авраменко негайно заснував був курс національних танків і мав надзвичайний успіх. Курсантів було кілька соток. Він їх учив завзято, уставляючи в велике коло, як коней із уїзджальні і так під плескання в долоні та числення тактів: «раз і дваі раз і два і три», минали години, а всіх учасників обливали поти.   

Постав також досить чисельний мужеський хор під дириґентурою сонт. К., з якого пізніше вийшла перша «шістнадцятка» під орудою Д. Котка, що в тому часі наробила багато шуму в цілій Польщі та, внесла справжню революцію в хорове мистецтво, зокрема в Галичині. Капельмайстер Г-ко сформував дуту оркестру і цілими днями немилосердно замучував таборовиків вправами з своїми оркестрантами. Як усюди, так і тут, в нашому гурті позбавлених волі, з'явилася добродійна «тета», що уділювала всілякого роду поміч і розвагу обездоленим. В першу чергу привезла кілька, не зовсім у порядку, струнних інструментів. Нехай, мовляв, бідолахи розважаються та музикою заглушують голод. І, все ж таки добре зробила. Тих кілька, інструментів, приблизно з десяток, негайно були розхоплені охочими і кожний бренькав собі, щоб швидше час минав. Через кілька днів, в одного з «захватників», а саме сотн. З-ва, першорядного мандолініста, можна сказати б віртуоза, постала думка зорганізувати оркестру з тих «диких» музикантів. Цю думку радо підхопили інші і так несподівано постала нова культурно-освітня одиниця, струнна оркестра. Коли внедовзі в таборі відбувалася якась імпреза, то наша оркестра також виступила з своїм репертуаром. На тій імпрезі було чимало присутніх місцевих громадян з міста. На другий день до команди охорони табору покликано нашого провідника і повідомлено його про пропозицію одного власника ресторану, щоб ми щоденно виступали в його ресторані. Той ресторан називався «Нєсподзянка». Запропоновані ним умови були прийняті і командант табору апробував цю згоду та видав свій дозвіл і потрібні перепустки. І так, наша оркестра почала свої виступи та стала відомою на все місто й околицю. Очевидно, в той повоєнний час не було так трудно стати «відомим». Крім умовленої заплати ми мали багато кращі і більші доходи «збоку», за виконування різних замовлень від відвідувачів та надпрограмову гру. У зв'язку з тим часто траплялися погулянки в, так би мовити, позаурядових годинах, які звичайно кінчилися за спільним столом з гістьми, та значним матеріяльним зиском. Поволі ми почали звикати до своєї нової професії і навіть дошукуватися в ній добрих сторін. У тому літньому сезоні ми двічі міняли місце своїх виступів. У святочні дні грали по полудні в якомусь заміському городі, а вечером і в решту буднів в іншому ресторані, де поводилося нам набагато краще, бо той ресторан відвідувала численніша і заможніша публіка. Господар того ресторану часто говорив, що коли б ми грали в нього через зимовий сезон, то зможемо заробити гарний гріш і наше життя набагато покращало б. Але, на жаль, наші тодішні мрії, а його сподівання і обіцянки не здійснилися, і то завдяки землячкам, які позавидували нам. Знайшлись такі, що прискаржили нас перед командиром дивізії ген. Ол. Удовиченком, мовляв, ми своїми виступами принижуємо старшинське звання. З того приводу, ген. Удовиченко, що безумовно знав про наші виступи і напевно радів нашими успіхами, врешті мусів делікатно заборонити їх.  А шкода, бо користи з того були великі не лише для нас, а й для численних товаришів недолі, що не мали змоги заробити собі і бодай в дечому поліпшити своє існування. І так, ми стали безробітними нарівні з іншими таборянами. Положення виразно погіршилося. Отже, треба було за всяку ціну шукати якогось виходу, поки в кишені водилася сяка-така готівка. Тож, не гаючи часу і користуючись ще кілька днів перепустками, я купив собі цивільний одяг та залишив його «на всякий случай» в одного знайомого відвідувача ресторану, власника пекарні. Після того, не надумуючись довго, одного дня, я покинув «гостинний Калішський табір», скерувавшись знову до Східньої Галичини. Там прийшлося рятуватися в театрі дир. И. Стадника.

Було б добре, якби появилася обширна історично-інформаційна праця про табір інтернованих вояків у Каліші.


Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації