ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 7 вересня 2009 р.

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ У 1919-1929 РОКАХ

Валентин МОРОЗ

Західна Україна - поняття, що сформувалося після 1-ої світової війни та українських визвольних змагань 1917-20 років. В цю територіяльно-геополітичну концепцію входили не лише українські землі, що належали до 1-ої світової війни, до складу Австро-Угорської імперії (Галичина, Буковина, Закарпаття). Приєдналися ще й Волинь, Полісся і Холмщина - території, що входили до складу Російської імперії. Стисло кажучи: Західна Україна - то був простір, що не увійшов після 1920 року до нової „Московської імперії під червоним прапором". Більш образно кажучи - була це „позасовєтська Україна".

Перебували ці українські землі на різному статусі. Скажімо, Волинь, Полісся і Холмщина опинились офіційно у складі польської держави уже в 1921 році, після Ризького договору між Москвою й Варшавою. З Галичиною було трохи інакше. У 1919 році Польща отримала від Антанти лише дозвіл на окупацію Галичини. А вже у 1928 році т. зв. Рада Амбасадорів (англо-американо-франко-італійська структура) визнала Галичину територією польської держави.

Закарпаття опинилося в складі новоутвореної Чехословаччини у 1919 році, а Буковина (і українські частини Бесарабії) були окуповані Румунами у 1918 році.

Отже: почнемо з галицько-волинського простору.

Польська політика завжди була як правило більш поетичною, аніж політичною. Тут ніколи не вміли поставити межу між поетичними фантазіями і політичними реаліями. Тому не дивно, що польська політика була націлена на асиміляцію українців. Це була фантазія, враховуючи, що українців у межах польської держави було 6 мільйонів. До того ж - вони пройшли уже (в Галичині) добру школу національного виховання в „австрійські" часи. Що ж стосується Волині, то польські позиції тут були дуже слабенькими; навіть польські селяни з Волині („хутірські" поляки) розмовляли як правило по-українському. Польська політика цього не враховувала - і тому жорстко поплатилася потім, у 40-і роки.

В основі польської політики цього часу був принцип ділити українських людей на різні „раси". По-перше: неофіційно існував т. зв. „сокальський кордон". Це означало, що галицькі землі (на південь від містечка Сокаль) були на іншому статусі, ніж волинські, розташовані на північ від Сокаля. (Скажімо: в Галичині така-то організація чи газета була на легальному статусі; на Волині ж вона вважалася підпільною). Польські переписи і статистичні збірники показували „чуда еквілібристики". Крім українців, у польскій статистиці були ще „русини", „гуцули", „бойки", „лемки" - і навіть „тутешні" ( у глухих поліських нетрях на запитання, якої вони національности, деякі відповідали, що вони „тутейші" (місцеві). Зрештою, ніякої неясности тут не було. „Тутейші" - це означало, що вони 1) не-поляки; 2) православні. Так що кожна нормальна статистика записала б їх без дискусії до українців. Але в тому то й річ, що для польської влади якраз була потрібна неясність...

Як у Версальському мирному договорі з 1919 року, так і в польскій конституції 1921 року виразно говорилося про права українців, які польська держава мусила забезпечити. Зокрема, говорилося про соймики (провінційні парляменти) у воєвідствах, про український університет. Але все це залишалося на папері. Реальністю були 70 тисяч українських в'язнів у перші роки існування польської держави. Автономія Галичини (Ґаліції), що була самозрозумілим фактом в австрійські часи, тепер зникла. Автономія громад теж була скасована. Офіційна польська версія вважала, що ті, хто вважає себе „русинами" - це не українці. Навіть сама назва Галичини зникла з польського офіційного вжитку; замість того було введено дивний новотвір: „Малопольська Всходня".

Не дивно, що всі українські партії заявили бойкот польським виборам 1922 року, іґноруючи їх. Лише т. зв. хліборобська партія (популярно її називали партією „хлібоїдів"') взяла участь у цих виборах. Ще у 1920 році українські партії Галичини склали спільну заяву про необхідність української державности в цьому регіоні.1 Вони створили Міжпартійну Раду, яка підтримувала зв'язок з еміграційним урядом Петрушевича, що мав осідок у Відні.

Опозиція до польської влади існувала не лише на офіціозно-парляментському рівні. Була і в площині підпілля. Уже в 1920 році засновується УВО (Українська Військова Організація), керівником якої обрано Євгена Коновальця, одного з командирів Січових Стрільців2. Ця структура поставила собі за мету боротьбу проти польского колоніялізму підпільними, позапарляментськими методами. У 1921 році львівський студент Федак вчинив атентат на Пілсудського та львівського воєводу (губернатора) Грабського, що супроводив його (потерпів фізично Грабський) 3. Цим УВО підкреслила, що вважає незаконною офіційну візиту Пілсудського на територію українського Львова.

На Волині українці взяли участь у польских виборах 1922 року (бо ця територія вже офіційно належала до польської держави).

Але...

Результати виборів були дуже промовистими... Волинські люди обрали до польського парляменту 20 послів і 5 сенаторів - і серед них жодного поляка! Всі обрані були українцями! Вони відразу сформували український парляментський клюб і заявили, що виступають за необхідність української державности на Волині. Разом з тим вони заявили про лояльність до існуючої польської влади, при умові, що вона надасть українцям елементарні політичні свободи.

Серед цих політичних подій неможливо не згадати про створення УНДО (Українське Національно-Демократичне Об'єднання). Сформувалось воно у 1925 році. Був це бльок правих, консервативних українських груп; в основному сюди увійшли колишні націонал-демократи. Керівником об'єднання став відомий український політик австрійського періоду Дмитро Левицький.4
УНДО відразу завоювало широкий вплив серед українського населення; в Галичині - це була „партія №1".

Взагалі, логічніше було б говорити про своєрідний тандем: УНДО-УСРП. Це останнє скорочення розшифровується як Українська Соціял-Радикальна Партія. Ці нащадки колишніх радикалів з 19-го століття пережили, звичайно, певну метаморфозу. Як би там не було, але серед простого, „радикально-наївного" загалу ця партія користувалась значною популярністю. УНДО популярно вважали „партією попів і адвокатів"; радикали ж вважалися дуже „народною" групою.

Найголовніше: у керівництва обох цих партій вистачило здорового глузду, аби об'єднати зусилля. Елітаризм УНДО, поєднаний з „народністю" радикалів, давав чудовий ефект у політичному повсякденні. На виборах у Галичині перемагав завжди бльок УНДО-радикали; інші групи просто не мали шансів. Довголітнім керівником радикальної партії був Бачинський.

Соціял-демократи не грали помітної ролі. Взагалі вони опинилися „в комуністичних лапах"; лише у 1929 році партія вирвалась з комуністичного „зашморгу" й почала вести самостійну політику. Лідером галицьких соціял-демократів був Ганкевич.

Ще варто згадати Українську Католицьку Партію, що виникла в 1930 році. Був це нащадок колишніх „хлібоїдів", що їли хліб з польської кишені. Керівником її був станиславівський єпископ Хомишин, який офіційно виступав проти українського курсу митрополита Шептицького, а також офіційно засуджував будь-які протипольські акції УВО і пізнішої ОУН. (Цю групу в українському суспільстві називали не інакше, як „хрунями").

______________________
1 Велика Історія України. Видав Іван Тиктор. Львів, 1948, Вінніпег, стор. 822.
2 В. Марганець. Українське підпілля. Від УВО до ОУН. 1949, ст. 25.
3 Там же, стор. 26.
4 Велика Історія України, ст. 853

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації