ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 14 січня 2021 р.

ПАРТИЗАНЩИНА


М. Сулима


Під партизанщиною треба розуміти боротьбу нерегулярних добровольчих бойових з'єднань, що діють у запіллі ворожого війська та користуються несподіванкою своїх наскоків, як також всякими можливими хитрощами. Тому що партизанські з'єднання чисельно слабші за сили ворога, партизани звичайно уникають фронтальних атак на ворога, а радше напастують його несподіваними наскоками, щоб переривати лінії ворожого постачання чи також послаблювати ворога фізично. Партизанська боротьба вимагає великої інтеліґенції, щоб проводити плянову боротьбу проти сильнішого ворога. Очевидно, що в такій боротьбі околиця грає назвичайно велику ролю. Найкраще партизанам боротися в горах, де є можливість ховатися від ворога. Але при цьому докладне знання терену є необхідне. Так само важливу ролю відіграє наставлення населення до партизан; прихильне наставлення забезпечує можливість прохарчування; вороже наставлення допомагає ворогові зліквідувати партизанські з'єднання.

Старовинні повстання


В боротьбі жидів проти римської імперії можна бачити елементи партизанської боротьби, коли брати Макабеї в році 166 п. X. швидкими наскоками завдавали римлянам втрат. Так само повстання Бар-Кохби, який вмів ховатися перед римськими леґіонами, коштувало римлян багато втрат. Римські леґіони під командуванням Варуса потерпіли важкі втрати, бо їхній противник Арміній вживав партизанської тактики, щоб знищити римлян, які після цього не могли здобути німецьких земель на схід від Рену. Так само могутній полководець Цезар мусів довгі роки вести завоювання Ґаллії, бо король Верцінґеторик виснажував сили римлян несподіваними атаками та нищив постачання леґіонів.

В боротьбі проти Ганнібаля римляни виграли тільки тому, що їхній полководець, Фабій Кунктатор, уникав фронтальної зустрічі з силами картаґінців, а виснажував їх наскоками малих з'єднань і безнастанних засідок там, де картаґінці не сподівалися атаки.

Особливо довгі війни проти партизанських з'єднань мусів вести Рим в Еспанії. Еспанський гористий та лісистий терен давав еспанським повстанцям можливість схоронищ перед ворогом і несподіваних атак в запіллі римських леґіонів. Еспанський полководець вспівав провокувати римлян на фронтальний бій, щоб в той спосіб заманити їх в околиці, в яких еспанські партизани наносили римлянам великих втрат.

В середньовіччі, а особливо в чотирнадцятому та п'ятнадцятому століттях, в Европі було багато селянських бунтів (Фляндрія, Богемія, Альбанія, Чорногора), але вони кінчалися невдачею через брак дисципліни та достатньої організації партизанських загонів.

Нова доба

В американській війні за незалежність певну ролю відігравала партизанська боротьба. Американці навчилися пластування від червоних індіянців, з якими вони вели довгу боротьбу. Хоча вони були нездисциплінованою армією, але мали добрих стрільців. Вашінґтон знав добре, що з тими силами, якими він розпоряджав, він не міг виграти війни проти англійців. Тут йому допомогли генерали, які вели партизанську боротьбу, вживаючи всіх хитрощів, щоб ступнево послаблювати сили англійських колоніяльних військ.

Найкращим прикладом партизанської боротьби була боротьба еспанців проти наполеонівської окупації в роках 1808 — 1813. Якраз еспанці створили термін "партизанщина" (ґерілля). Хоч Наполеон переміг реґулярну еспанську армію, то партизани остаточно розбили французькі з'єднання та витиснули французів з Еспанії.

Щось подібне було в Тіролю. Хоч Наполеон переміг австрійські війська, то тірольці не визнали французької зверхности; вони вели партизанську боротьбу, для якої терен Тіролю був ідеальною територією. Тільки тоді, коли один з тірольських зрадників видав провідника тірольського повстання Андреаса Гофера, повстання тирольських селян провалилося.

Так само в війні Наполеона проти Росії, партизанські загони відіграли важливу ролю в послабленні французького наступу. Козацькі відділи діяли в запіллі французів після битви під Бородіно. Вони стали непотрібні, коли московські війська перейшли до повної офензиви проти французів.

Континентом, на якому йде перманентна партизанська боротьба, є Південна Америка. Вже перед визвольними війнами південно-американських країн проти колоніяльної потуги Еспанії, нащадки інка вели партизанську боротьбу проти еспанців. Але й сама визвольна боротьба південних американців мала в собі всі прикмети партизанської боротьби. Креольці та метиси творили військові загони в Перу та у Венезуелі, які робили наскоки на еспанські окупаційні відділи. В багатьох країнах партизанська боротьба є скерована або проти існуючої влади, або проти католицької церкви (Колюмбія).

Колись партизани переважно рекрутувалися з селян, сьогодні партизани — це в більшості міський елемент. Для прикладу можна назвати арґентінських "тупамарос", які ведуть міську партизанку, вдаючись до насильства над представниками кляси індустріялістів і військовиків. Напади на банки, вбивства чи викрадання політичних і індустріяльних провідників, — це головний елемент партизанської боротьби під цю пору.

В Европі боротьба греків за визволення з турецького ярма в великій мірі мала характер партизанки. Допомога грекам була дуже популярною в Европі, бо всі ненавиділи турків. Великий англійський поет Байрон включився в цю боротьбу й у ній згинув. Гори північної Греції давали можливість добрих схоронищ для грецьких загонів.

Польські повстання проти Москви мали характер реґулярної боротьби та партизанщини. В 1793 р. на заклик Косцюшка багато селян взяло участь у боротьбі, але в роках 1831 та 1863 участь селян була слаба. Росія мала чисельну перевагу; допомоги з-за кордону майже не було й боротьба скінчилася поразкою. Італійці мали більше щастя в їхній боротьбі проти Австрії. В році 1848 італійський революціонер Ґарібальді повернувся з Південної Америки, де навчився тактики партизанської боротьби. Маючи свою базу в П'ємонті, він розпочав боротьбу й через 20 років став для європейців найбільш захоплюючим революційним героєм. Італійські "пайзано" були байдужі до визвольної боротьби, а славна "Ґарібальдова тисячка", яка здобула Сіцилію та Неаполь, складалася з інтеліґентів і робітників. Боротьба Ґарібальді стала початком руху, який в році 1871 увінчався об'єднанням італійських міст-держав в одну італійську націю.

Коли московська імперія в свому поході на південь почала завоювання Кавказу в 1816 році, генерал Єрмолов зайняв важливі пункти; одначе це не дало Росії контролі. Кавказці почали завзяту партизанщину, яка тривала до року 1859, в якому провідник кавказців Шаміль піддався. Були роки, в яких московська армія тратила по двадцять тисяч убитими.

Французам повезло краще з Альжірією, бо вже по п'ятнадцяти роках альжірські партизани склали зброю, а Альжірія стала колонією Франції.

Міська партизанщина

Сьогодні в Південній Америці партизанську боротьбу перенесено з села до міста. Партизани прийшли до переконання, що селянство є дуже консервативне та повільне, а революціонери — це звичайно люди дуже нетерпеливі. Після поразки Че Ґевара в Болівії, після невдачних революційних спроб у Каракас (Венесуеля), після ліквідації революції в Перу, партизани перенесли свої дії до міст. У Південній Америці міста є перенаселені, в них концентруються бідняки, пролетарі-безробітні. Вони творять дріжджі революційних рухів.

Теоретики міської партизанщини підкреслюють, що в містах є сконцентрована політично-мілітарна та економічна сила — провідна еліта, тому послабити противника можна тільки через нищення цих центрів влади. Один із таких теоретиків арґентінець Абрагам Ґуєн, велику ролю в партизанщині приписував студентам та аванґардові кляси робітників. Він рівночасно був проти вбивання закладників і засуджував арґентінських революціонерів "тупамарос" за їхні насильства. Їхня жадоба брати за закладників якнайбільші суми грошей, була елементом самознищення.

Другим із теоретиків партизанських дій був Карльос Маріґеля, який вважав партизанщину тільки за одну з форм масового опору. Він схилявся до погляду, що центр партизанських рухів повинен проходити на селах. Революційний рух повинен проходити на трьох фронтах: партизанський, масовий і фронт піддержки з запілля. Мусить існувати велика конспірація, тому не потрібні ніякі комісари. Натиск треба класти на вишкіл кадрів, які мусіли виявити велику дозу ініціятиви, витривалости та здатности бути холоднокровними в усіх ситуаціях. Принцип боротьби — це вдаряти та втікати. Атаки повинні приходити з усіх напрямків, але фронтових атак треба оминати.                                       

Популярна форма дії міської партизанки — це напади на банки, занимання шкіл, заводів та радієвих станцій. Партизани повинні вбивати рядових аґентів, викрадати зброю та вилапувати поліцаїв, провідників індустрії та фінансистів. Важливим засобом боротьби повинні бути саботажі транспорту і засобів комунікації. Поширювання різних чуток допомагає вводити в блуд суспільство. Партизани повинні ширити хаос. При тому важливим засобом було б притягнення до руху священства, артистів.

Міський терор найбільше проявився в Уруґваї. "Тупамарос" спеціялізувалися в пориванні політичних і мілітарних провідників. Вони анґажувалися політично, брали участь у виборах й навіть були неначе анти-уряд. Вони параліжували дії вибраного уряду в ділянці економічній і політичній. Але, коли замість демократичного уряду прийшла диктатура, з'явилися державні військові відділи і "тупамароси" були зліквідовані.

Головним засобом боротьби міської партизанщини стало насильство. Це найкраще бачимо на прикладі німецької терористичної групи "Бадер-Майєргоф", що зве себе "Фракцією Червоної армії" й яка головно рекрутувалася зі студентів. Понад десять років ця група нападала на банки, вбила кількох чільних провідників та поліцаїв. Сьогодні вона майже перестала діяти. Боротьба проти неї важка, бо терористи організовані в малих звенах.

Так само багато шкоди заподіяли "Червоні бриґади" в Італії. Ці бриґади вбили багато провідників, включно з колишнім прем'єром Альдо Моро. Вони покалічили багато багачів, вони держали багато закладників. Дотепер ще уряд не зумів впоратися з червоними бриґадами.

Міськими партизанами була жидівська організація "Ірґун", яка під проводом Менахіна Беґіна боролася з брітанцями за створення ізраїльської держави.

Здається найдовше з цих міських партизан існує "Ірляндська Революційна Армія", яка ширить терор не лише в Північній Ірляндії (головно в Бельфасті), але також навіть в Лондоні. Так само міською треба назвати партизанщину басків, які весь час вели боротьбу за незалежність.

З акцій за громадські права в США, що виявили себе в демонстранціях проти війни у В'єтнамі та маніфестацій негрів проти дискримінації, виросла організація "Везермен", яка мала на меті поборювати "естаблішмент". Серед негрів постала група "Чорна пантера", яка мріяла про революцію. Пізніше виросла ще одна організація "Симбіонська визвольна армія". Всі вони мали серед своїх послідовників студентів, одначе сьогодні їхні акції є майже невидні, хоч через певний час вони становили загрозу для нормального життя американських громадян. Так само організація "Студентів для демократичної дії" не проявила великої акції; всі ці групи чіплялися за ідеології марксизму, ленінізму, чи маоїзму, які фактично не мали застосування у американському суспільстві.


Палестинська Визвольна Організація

На Близькому Сході після війни багато партизанських з'єднань вели боротьбу, але найбільш суцільною осталася організація палестинців, що до сьогодні веде боротьбу проти Ізраїля за встановлення палестинської держави. Методи палестинців були ориґінальні. Вони на широку скалю почали насильне опанування літаків; вони винайшли посилання бомб у листах; вони робили напади на жидів поза кордонами Ізраїля. Їм допомагали інші (хоч би пригадати масакру на летовищі Лод, в якій брали участь японські терористи). Територія Ізраїлю не пригожа для партизанської боротьби. Метою палестинців, ("Ель Фата") є знищити взагалі ізраїльське суспільство. Сьогодні палестинці вже більше говорять про створення демократичної палестинської держави. Одначе дотепер їм не вдалося в своїй боротьбі створити баз на території Ізраїля. Самі палестинці є незвичайно порізнені; кілька різних груп мають відмінні цілі та методи боротьби. Їх радше ціхує ідея помсти над Ізраїлем. В історії жодна партизанська група не була так добре фінансово забезпечена як "Палестинська Визвольна Організація". Приходи арабських країн із експорту нафти частково передаються палестинцям на закупи зброї. (50 мільйонів річно?).

На міжнародному форумі палестинці добули великі успіхи: в Об'єднаних Націях всі країни "третього світу" визнали за ними право мати своє представництво та право на незалежну палестинську державу. Замість проблеми палестинських біженців, партизанська боротьба призвела до того, що сьогодні світ говорить про національні права палестинців.

Тероризм палестинців, скерований проти ізраїльтян, приносить більше людських втрат для палестинців, ніж для жидів. Але фанатизм підсилює боротьбу.


Славні постаті партизанів

В нових часах в партизанській боротьбі уславився Абд-Ель-Крім — провідник берберців у боротьбі проти еспанського володіння в Марокко. Він назбирав три тисячі партизан в 1921 році та, ведучи підпільну боротьбу в горах, знищив багато військових еспанських відділів. Треба було поверх сто тисячної армії еспанців і стільки ж французів, щоб перемогти берберців, але Абд-Ель-Кріма не спіймали. В 1926 р. полковник Франко зробив десант у запіллі партизан і Абд-Ель-Крім піддався французам, які післали його на вигнання.

В Мехіко був Порфіріо Діяз, який боровся проти імператора Максиміліяна, щоб стати президентом на 35 років. З черги як провідники партизанів вславилися Панчо Білля і Емоляно Запата. Це були жорстокі провідники, що вийшли з селянства і звернули свою боротьбу проти багатіїв. Послідовники Запати відомі з насильства, грабежі і жорстоких пацифікацій. Його армія — це анархісти, серед яких важко було ввести дисципліну. В 1919 р. на Запату зроблено засідку. Він згинув, а через три роки та сама доля зустріла Панчо Білля.

В Бразилії уславився Люіс Карльо Престос, який із тисячкою партизанів у 1924 р. промаршував 16 тисяч миль(!) з метою підняти загальну революцію, одначе мусів втікати до сусідньої Болівії.

В Нікараґуї ім'я Августа Сезара Сандіна стало славним. Він був радикальний провідник, що через п'ять років вів боротьбу проти консерватів і мав під своєю контролею великі частини країни при допомозі одної тисячки партизанів. Про нього як спасителя зростали леґенди. В 1933 р. він заключив перемир'я з урядом, але через рік політичні опоненти його вбили. Його послідовники — сандіністи — підняли боротьбу проти уряду Сомози та в липні 1979 р. перемогли урядові війська й остаточно перебрали владу.

Провідник юґослав'янських партизанів почав боротьбу проти німецьких військ уже з початком 1942. Дії відбувалися головно в Боснії, Чорногорі та в гористих частинах Сербії. Німці мали тут величезні втрати.

Серед радянських партизанів, які боролися в тилах німців, відомий Ковпак, що рейдом пройшов аж до Карпат, але його з'єднання потерпіли важкі втрати в людях, бо вони мали проти себе не лише німецьку армію, але також Українську Повстанську Армію.

Під кінець другої світової війни майже в кожній країні окупованій німцями проходила боротьба партизанів проти німецьких частин, бо кожний бачив, що дні "третього райху" пораховані. Згадати б варшавське повстання, партизанські загони в Альбанії, Франції, Греції і навіть у самій Італії, де партизани вбили Мусолінія.

Грецькі партизани були розділені, одні комуністи, другі — націоналісти. Остаточно більш динамічними виявили себе партизани-комуністи, які в дійсності володіли половиною гірських теренів у Греції. В грудні 1944 р. вони хотіли в Атенах перебрати владу, що скінчилося трагічно для партизанів, бо альянтські, цебто англійські, відділи не допустили до комуністичного панування в Греції. В березні 1946 р. грецькі комуністи знову почали військову революцію проти уряду. "Доктрина президента Трумана" допомогла в тому, що леґальний грецький уряд отримав велику допомогу в зброї та харчах. Внаслідок цього комуністичну партизанщину зліквідовано в 1949 році.

Найбільше паперу списано в останні десятиліття про війну у В'єтнамі, в якій партизанщина відігравала величезну ролю. Без Го-Чі-Мінга та генерала Джіяпа не можна собі уявити перемоги в'єтнамців над французами, а згодом над американцями. Повстання в Альжирії проти французького колоніялізму видвигнуло Могамеда Бен-Беллу як провідника. Боротьба, яка почалася в 1954 р. притягнула вже в 1956 р. сорок тисяч альжірських партизанів. Французи понесли величезні втрати й не було вигляду на їхню перемогу. Генерал де Ґоль остаточно вивів французькі частини й Альжірія стала незалежною державою.

В Кубі Кастро мав проти себе зненавиджений кубинцями уряд. Хоч Кастро почав партизанську боротьбу тільки з трьома сотнями партизанів, але він здобув таку особисту популярність, що він повалив Батісту.


"Третій світ" проти імперіалізму

Як тільки закінчилася 2-га світова війна, відгомоном понеслися голоси за незалежність країн, які були колоніями європейських держав. Цей гомін пронісся по Азії та Африці. Брітанія уступила без боротьби з Індії, Пакістану та Бірми. Почалася партизанська боротьба в Індонезії проти Голляндії. Під натиском "Об'єднаних Націй" і США Голляндія дала незалежність Індонезії.

Майже через три роки комуністичні партизани на Філіппінах боролися за перебрання влади, але державним органам вдалося в 1950 р. виарештувати майже ціле політбюро і партизанщина закінчилася. Майже в кожній країні Південної Азії проходила боротьба комуністичних партизанів, які намагалися перебрати владу.

Впродовж десять років від 1960 р. курди Іраку, які там нараховують майже три мільйони, вели в горах завзяту боротьбу за автономію. Генерал Барзані — їхній провідник здався лише тоді, коли Іран, який має тепер клопіт зі своїми курдами (кругло чотири мільйони), договорився з Іраком і перестав посилати курдам зброю.

Багато клопоту мала Брітанія із партизанами на Кіпрі, які під проводом генерала Ґріваса в числі двох сотень ставили чоло 28 000 англійських вояків. Кіпрійці боролися за об'єднання з Грецією.

В Африці партизанська війна проходила в портуґальських колоніях (Анґолія, Мозамбія), як також в Кенії, Ніґерії, Еритреї. Акції тут були дуже жорстокі, особливо в Кенії та Біяфрі. Сьогодні партизанщина діє у Еритреї, Родезії та Південній Африці. Без допомоги зброєю, головно з СРСР, африканська партизанщина завмерла б. Ця боротьба на сьогодні не має політичного підложжя. Провідники партизанів звичайно ведуть боротьбу з сусідніх країн, в яких вони перебувають; вони в більшості ведуть пропаґанду на міжнародних конґресах, де з'ясовують свої вимоги.

Цікавим явищем в Африці є конкуренція за впливи між СРСР і Китаєм. Очевидно СРСР вспів здобути більше впливів через те, що йому допомагають кубинські наємники.

Українська Повстанська Армія

Окреме місце серед партизанських дій займає Українська Повстанська Армія, яка боролася проти двох ворогів: нацизму та більшовизму. Її метою було визволення України. Перший збройний український виступ, як реакція на звірську поведінку німецьких "юберменшів" супроти українців, появився на Поліссі та Волині під назвою "Поліська Січ". В її проводі був Тарас Бульба-Боровець. В 1942 р. Січ переорганізовано під назвою "Української Повстанської Армії". Коли німці арештували Боровця, УПА перейшла під командування Організації Українських Націоналістів, а її центр перенесено до Галичини. УПА при кінці війни була настільки сильна, що німці контролювали тільки міста та не відважувалися на ніякі дії вночі.

В липні 1944 р. організувалася "Українська Головна Визвольна Рада"; її голова — генерал Тарас Чупринка (Роман Шухевич) станув у проводі УПА. В цій військовій організації опинилися люди різних політичних поглядів, навіть представники інших національностей СРСР. Навіть декілька офіцерів Червоної Армії вступили в лави УПА (Карпенко-Яструб, Байда, Степовий і інші). При кінці війни УПА контролювала західну Україну (крім міст і стратегічних шляхів комунікації). Цілий 1945 та 1946 роки проходили важкі бої між УПА та спеціяльними відділами НКВД. УПА робила наскоки на східноукраїнські терени, на кордонах Чехо-Словаччини, Польщі, Румунії та Білорусі. Велику підтримку УПА давало наше селянство, особливо, коли поляки стали вивозити населення Лемківщини та Холмщини в Україну. Багато з призначених на депортацію втікали до УПА. Коли УПА вбила польського генерала В. Свєрчевського, польські частини разом з чеськими та радянськими військами провели широкозакроєні акції проти УПА. УПА понесла важкі втрати. Деякі загони прорвалися до Австрії та Західної Німеччини. Та боротьба українських повстанців не переривалася. Поділені на невеличкі звена, живучи в бункрах, вони раз-у-раз проводили напади на військові ворожі частини. Організація Українських Націоналістів мала свої частини підпілля, які в 1949 році злучилися із УПА. Тарас Чупринка згинув біля Львова 5 березня 1950 р. Інші провідники ОУН — Полтава та Горновий теж згинули в бойових діях в 1951 р. Боротьба українських партизанів велася аж до 1956 р. коли то ще преса на Волині друкувала заклики до "озброєних банд" здатися.

Хоч українська партизанська боротьба потерпіла поразку, вона зміцнила національну свідомість серед українців і дала про себе та свої змагання знати народам СРСР.

Майбутнє партизанської боротьби

Партизанські війни велися впродовж цілої історії. В більшості це була боротьба малих і слабших проти сильнішого противника. Під час 2-ої світової війни партизанські дії були дуже чисельні майже в усіх країнах світу. Та й сьогодні вони проходять в Південній Америці (Сан Сальвадор), Ірані, на Близькому Сході, в Ірляндії, в Родезії та Південній Африці. Були партизанські частини, що сформувалися в регулярні армії, а були й такі, що виродилися в бандитські з'єднання.

В майбутньому партизанські рухи будуть родитися там, де чужі армії будуть окупувати слабшу країну, де прийде до влади тиранська форма правління, де економічні злидні примусять людей шукати виходу із критичної ситуації шляхом боротьби.

Новіша історія виявляє, що в системах диктатури важко народитися партизанському рухові; він потребує свободи. Можна твердити, партизанська боротьба і в майбутньому буде формою кожного сепарастичного руху, як це ми бачимо на прикладі басків чи курдів. Національне пониження, експлуатація, брутальна поведінка окупантів завжди знайдуть людей, які стануть у проводі революційних рухів, щоби поборювати заподіяні кривди.

Джентельменська партизанка ніколи не існувала в історії; тим самим і в майбутньому можна сподіватися, що партизанські рухи будуть жорстокіші, ніж дії регулярних армій. Терор із метою деморалізувати існуючий уряд буде в майбутньому все більше зростати. Так само пропаґанда, як основний елемент радикальних рухів при допомозі всіх засобів комунікації пошириться ще більше.

Нищівна сила зброї в руках держави так зросла, що зброя в руках партизанів не буде в стані мірятися з міццю держави. В мирний час армія чи поліція завжди зможе зліквідувати партизанщину, тим більше коли вона не матиме допомоги ззовні.





Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації