ГАРЯЧІ ДНІ ПІД БРОДАМИ

С.М.

Це був уже п'ятий або шостий день безпощадних боїв, що їх вели частини Галицької Дивізії в кітлі під Бродами. У практиці це означало, що вже щонаймні п'ять повних діб, від досвітку до заходу сонця все, що тільки могло ворушитися у тому зімкнутому кільці, було безперервно бомбардоване цілими стадами ворожих літаків, обстрілюване гарматнім вогнем усіх знаних воєнній техніці калібрів та обкладуване ракетними "диванами" горезвісних "катюш".

Ситуація критична. Окруження повне з усіх сторін. Про це вже знають усі: від генералів до пристаркуватих, вусатих візників. Сидимо тут, як мишка в пастці. Вже майже тиждень йдуть усюди запеклі, гарячі бої. Противник отримує заєдні нові підкріплення; наші сили тануть з години на годину. Куди не глянеш, всюди валяються покотом трупи людей, коней, порозбиваних автомашин, поперевертаних горі колесами возів, деколи ще із живими кіньми при дишлях, які стоять з похнюпленими до самісінької землі головами, дожидаючи терпеливо на своїх фірманів. Вони не прийдуть уже до своїх коней.

Люди ледь плентають ногами. Ці всі страхіття починають вже лізти боком. Знеохочують до всього, навіть до життя. Але жити хочеться, дуже хочеться. А тимчасом тут клекотить пекло, всіми своїми чортівськими засобами. Воно поза межами людської уяви.

Безупинку ведуться змагання у нерівному бою, щоб врешті вибити собі якусь діру в тому грізному мурі. Кожний з нас думає тільки про те, щоб видістатися з тих кліщів, які кожного дня все тісніше затискаються довкола нас і торощать все, що подорозі.

Смерть кладе покотом десятки людей на наших таки очах. Це депримує, ломить волю боротьби навіть найбільш запеклих, заправлених у боях, обвішаних різними бойовими відзначеннями, довголітніх фронтовиків. А що говорити про молоденьких, ще зовсім не остріляних наших стрільців, які уперше побачили всю грозу сучасної війни, почули рев соток гармат, побачили смерть і каліцтво, врешті знайшлися в кітлі, де всюди є фронт, а противник дошкульно дає знати з усіх сторін про свою присутність.

Проби прориву ведуться різними нашвидку змонтованими штурмовими групами у всіх можливих напрямах. Буває таке, що одні групи йдуть в наступ в одну сторону, а навпроти них, зовсім неожидано появляються якісь інші, що наступають проти нас. Щойно по якомусь часі вияснюється ситуація, стихає стрілянина й несуться гукання: "Ніхт шіссен! Гір айґене айнгайтен!" Але ті що вже впали — не оживуть.

Словом — повна нерозбериха.

Дніє. Лежимо напоготівлі на мокрій землі. Ні плаща, ні коца. Все те залишилося при наплечниках на возах. Вози згоріли. Вогкість і ранковий холод телепають тілом, мов у пропасниці. Випорпані ніччю неглибокі ямки, мають нас хоронити перед ворожим зором і обстрілом.

Тиша. Тільки десь поблизу цвіркуни, чи якась інша комашня веде якийсь діялог.

Село, що розпосілося перед нами, отулює густа, біла мряка. Воно ще дрімає і лиш півні порушують цю таємну тишу. Прилеглі до села пасовиська парують білим димом, що простеляється над ними й перевалюється то сюди, то туди.

Патрулі ще вечером ствердили, що село зайняте противником. Наше завдання: взяти село штурмом і маршувати дальше на південний захід, де будемо пробиватися поза перстень окруження. Інші групи підуть в обхід направо від нас і з лівого боку. Стільки знаємо про ситуацію. Видно, хтось думає за нас, плянує, видає накази.

Ми, розбитки із різних частин, творимо тепер окрему бойову групу, що її зовуть "кампфґруппе". Командує нами якийсь молодий майор вермахту. Його іменем охрищено нашу групу.

Кого тут немає. Німці, українці, якісь хорвати, словаки, кілька мадярів, азербайджанці. Збиранина із різних полків і дивізій. Представники всіх родів зброї і служб. Все усуміш, нашвидку зорганізоване в дві сотні. Хто лише живий і сяк-так ще може волочити ногами: кухарі, пекарі, санітари, візники, піхотинці і артилеристи, піоніри, зв'язківці — всі лежать тепер пліч-о-пліч з крісами в руках і ждуть приказу до наступу.

Всі знають, всі свідомі, що перед нами запеклий, смертельний бій, в якому є лише дві можливості: перемогти або полягти.

Раптом по лінії передають тихцем прикази:

—  Зайтенґевере пфлянц авф!

Отже "пфлянцуємо" наші багнети на дула крісів, якби ми були на вправах десь в Гайделяґрі або в Нойгамері.

—  Гандґранатен шарф махен! — несеться шепотом дальший приказ.

—  Фертіґ махен цум шпрунґ!

Готовлюсь до скоку. Підтягаю ногу під саміську бороду. Весь дрижу.

—  Штурррм! — реве тепер на весь світ командир.

Могутнє "Гурра"! прорізує цю світанкову, літню тишу.

Вискакуємо з наших схоронищ і розвиваємося до наступи. Багнети на крісах. Гранати за поясами і за халявами. Мене повчав колись польський капрал, що "хлібак" тому так називається, бо в ньому добрий вояк завжди носить — гранати. Тому маю їх повнісько у моєму "бротбойтелі".

Зривається безтямна пальба з усіх сторін. Стовпи куряви вбиваються в гору. Від сторони села заєдно плюють скоростріли. Наші також теркочуть у відплату. Десь гупають гармати. Важко збагнути, чиї вони та по кім вони б'ють.

В атаку йде вся ця сірома, по якій може ще нині залишиться одна згадка, одна метрика: невідомий.

Стараюся опанувати нерви. Знаю, що хто їх стратить, цей паде.

Біжимо вперед. Скоками. Як на маневрах. Залягаємо на хвилинку, і, знову, перед себе. Побіч мене біжить з крісом у руках якийсь немолодий вже капітан, здається лікар. По якомусь часі він наче б піткнувся і щосили гупонув на землю. Оглядаюся. Ані ворухнувся. А так грімко кричав "Гура", що цим своїм бойовим окликом і мені додавав одваги.

Гук, тріскіт, метушня... Женемо вперед. Стримку вже немає. Бій шаленіє. Звідусіль теркочуть скоростріли і їх черги протинають повітря, посвистуючи, або фурґочачи десь попри голову.

Ми вже поблизу перших хат. Кидаю гранату. Припадаю на землю. Бах! Підриваюся й біжу дальше перед себе.

Минаю купу кінських трупів з видутими животами та скляними, витріщеними очима. Жах.

Перескакую черезь щось, що заважає на моєму уявному шляху до волі, але навіть не знаю, що це таке.

Вбігаю в село. Тут же при стовпі, на якому висіла колись інформаційна таблиця з назвою села і повіту, лежить перевернений кулемет "Максим", а довкруги нього вибита обслуга.

Неподалік догоряють якісь авта. Пахне бензиною, порохом, розпаленим металом. Десь посередині села пожар, який щораз більше поширюється.

А над тим усім верховодить вона: смерть. Її жниво було тут пребагате. Не хотілося вірити, що можна так "гуртово" вмирати.

Йшов з нами в атаку якийсь підстаршина-німець, який зі собою волік собаку. Такого звичайніського біло-жовтого "кундля" із закрученим як обарінок хвостом. Собака, за словами німця, мав приносити щастя. Підстаршина був з ним у кітлі біля Корсуня-Шевченківського і — оповідав — видобувся з окруження. Завдяки собаці. Тепер, бачу, лежить мій принагідний знайомий з розпанаханими грудьми. Побіч — собака. Також неживий. Не приніс нині щастя свому панові.

Затримуємось. Командир групи виділює дві слабі чоти, силою біля п'ятдесяти людей для обсадження краю села та обсервації передпілля, звідки ми щойно прийшли. Бо в тому безголов'ї ніколи не відомо, хто може надійти за нами.

Бій іде дальше десь на другому кінці села. Приводять полонених. Буде їх десь біля сотки. Майже самі українці з Кам'янця-Подільського і околиць. Старші люди, віком 40-45 років. Залякані, задубілі від страху. Конвоїри кажуть їм сісти попід плотом, при дорозі. Приглядаємось собі взаємно. Вони знають, хто ми. Просять, щоб ми не відходили, бо німці їх вистріляють. Потішаємо. Запевнюємо. Якось заспокоюються. Деякі витягають махорку й крутять в газетному

папері товстелезні цигарки. Інші витягають зі своїх мішечків-наплечників якісь сухарі, цибулю, сіль і пробують снідати.

Десь там, за селом, бій кипить дальше. Стрілянина то густішає, то втихомирюється. До, нас долітають оклики "Ура" і Гура".

Над селом починають ширяти літаки. Це не віщує нічого доброго.

Раптом десь з боків, зовсім близько починають тріскати крісові постріли, галасують автомати, несуться якісь вибухи. Все те триває момент і ми помічаємо зправа і зліва від нас розпашілі обличчя в знаних пропастистих шоломах.

—  Фріц, бросай ружйо! Здавайса! Рукі ввєрх!

І ми вже в полоні. Навіть не вспіли прийняти бойової постави.

На війні звичайнісінький припадок грає непересічну ролю. Таке вийшло і з нами.

Наші дотеперішні полонені не дуже то раді з неожиданого "визволення" і тепер, на приказ якогось майора впорядковуються на дорозі.

Їхні місця під плотом займаємо ми.

Ну, здається, тепер ми попались у повне безвихіддя. Думки за думками гонять, бушують по мізку.

Сидимо збайдужілі під отим клятим плотом. Не бачимо жодних перспектив на зміну нашої незавидної долі.

Наслуховуємо. Бій наче б віддалявся кудись на південь.

Поволеньки холодиться мозок. Кров, що досі билася у висках, якось успокоїлася. Нервова напруга падала. Що буде? Спохмурнілі, брудні, не миті від тижня обличчя. Очі підпухлі від неспаних ночей. Такий зараз наш портрет.

Вартові вдивляються в нас з-під лоба, важкими поглядами. Неприязні обличчя.

Як довго триватиме цей зашморг?

За мною, за плечима, там десь за плотом нагло щось ворушиться. Шелестить листя якогось агресту, може порічок, що там ростуть — і я виразно чую чоловічий шепіт:

—  Хлопці, будьте готові. Скоро будете вільні. Недалечко звідси "наші" готовляться до наступу...

Ці слова розради чує також мій сусід, що сидить праворуч. Це бравий гуцул, десь з-під Жаб'є.

—  Ти, мой, ци чув-єс? — і значуще моргає, ледь-ледь всімхаючись.

—  Вас іст льос? — питає німець, що сидить ліворуч. — Мавльгальтен — відповідаю. Шнель верден вір фрай. Ферштанден?

Німчиськові засвітилися дві свічечки в очах. Плаче.

Велике щастя, що вартовий, який з крісом напоготові довго стовбичив напроти нас — відійшов досить далеко, щоб прикурити цигарку від свого сусіда. Цей момент, видно, вибрав наш одважний інформатор "з-за плота".

Тепер уже сидимо, як на шпильках.

Дорогою проходить якийсь лейтенант. Вздрів нас і — зупинився на середині дороги. Обкинув усіх диким, зимним поглядом, розкарячив ноги та взявшись обидвома руками під боки й хитаючись з боку на бік почав вигукувати:

—  Есесовци, мать вашу...!  Мєрзавци!  Бандєровци!  Для вас, сукіних синов, нєт спасєнія. Я вас сєйчас всєх вистрєляю, как собак. Ето одінокая для вас путь...

І перекидає з плечей автомат перед себе, жигаючи водночас цілою в'язанкою огидних прокльонів.

До нього підбігає начальник нашої сторожі, літній вже чолов'яга, сержант, стає поміж ним та нами і горлає з-українська:

—  Товариш лейтєнант, нам приказано відправити їх в штаб дивізії для допитів у спецчасті. Вони всі — важниє пленниє. Спецплєнниє.

Стогін — тупотіння соток ніг перериває цей "доклад". Стріл, другий... Гура! Гура! — несеться звідкись і з-заду нас.

Заскочені, збаранілі од переляку червоноармійці підносять руки в гору.

Наш "герой" навіть не вистрілив. Дивлюсь, а він уже в поставі на "струнко" стовбичить посеред дороги з витягненими над голову руками. Деякі солдати кинулися до панічної втечі, але по хвилині завернули, бо напроти них виходив якийсь інший наш відділ. Серед наших освободителів помічаю знайомі обличчя декотрих фюзилєрів і піонерів. Знаю їх ще з Нойгамеру.

Підбігаємо до місця, де перед кількома годинами ми скинули на купу нашу зброю, пояси, шоломи. За хвилинку — ми стали знова повновартісними вояками.

Наші недавні наглядачі і ще якісь інші червоноармійці зайняли тепер наші ще теплі місця під тим зачарованим плотом.

Яке ж мінливе буває те воєнне щастя...

Збираємося на дорозі в маршову колону. Зовсім не до сміху нам у ситуації, в якій находимось, але те, що твориться нині на тій вузесенькій, сільській вулиці, спонукує і нас, і наших противників, що засіли тепер під плотом до щирого сміху. Всміхаємось взаємно до себе.

Тільки "герой"-лейтенант сидить, вовкувато поглядаючи на нас.

Залишаємо село. Не знаю навіть його назви. Йдемо по своє призначення, на зустріч нашій долі.

Перед нами будуть ще Почапи, а потім — Княже.

Ще буде литися цілими струміннями сердечна українська кров по той і по тамтой бік бойової лінії.

Ми виповнили свій жовнірський обов'язок гідно і чесно до останку.

Така є правда.