В. Ґоцький
До книжок можна ставитися по-різному. У нас чомусь часто ставляться до книжки, як до підручника моралі чи політичних чеснот, не маючи вирозуміння, що багато книжок не мають таких претенсій. Часто твори, які відбігають від поставлених вгорі норм, чомусь окреслюємо злими чи шкідливими книжками. Може воно так, а може й не так.
Я хочу поділитися своїми міркуваннями про книгу спогадів Шумука "За східнім обрієм", яка досі в більшості випадків стрінулась назагал з негативною критикою. Я не збираюсь ані опрокидувати цих критиків, ані їх підтримувати. Я хочу обговорити книгу Шумука, як суспільне явище в нашій дійсності, яке заіснувало й якого викреслити вже не можна.
На вступі хочу застерегтися, що я буду говорити про те, що мене вразило, чи що привернуло мою увагу, незалежно від того, чи рукопис був справлений КҐБ чи не був. Я його сприймаю, так, якби це були слова та думки самого Шумука.
Шумук, бувший комуніст, ідейний комуніст, розчаровується, як більшість комуністів, у зустрічі
із тим кошмарним станом, що його породив комунізм у практиці. Захоплений стихією національного спротиву новим займанцям — німцям, — очоленого ОУН, а здійснюваного національно-визвольною армією УПА, пристає до УПА. Але, хоча працює на відповідальних постах у відділі пропаґанди, ідеями націоналізму не просякає. Тому його не можна трактувати як націоналіста, бо таким він ніколи не був і тим самим він не може описуваних подій насвітлювати так, якби це робив націоналіст. Нарослий на ньому намул інтернаціоналізму, — заперечування основних правд, голошених націоналістичною ідеологією, залишаються у нього й на далі й це доводить до щораз глибшого розходження з націоналістичним табором та до нищівної критики того ж табору.
Спочатку це проявляється у виявах обурення на практиковану в часі безоглядної боротьби з ворогами акцію винищування зрадників чи їх помічників. Й тут ніщо не може змінити його переконання, хоча командування УПА не раз дає йому змогу запізнатись з фактами, з доказами безпосередньої вини людей, яких прийшлося ліквідувати. Знаючи фактичний стан, що коли не знищити зрадників, то вони поможуть ворогові знищити десятки найкращих одиниць з нашого боку — він по своїй впертости яку сам називає гуманізмом, — твердить, що Служба Безпеки це було шкідливе явище у нашій боротьбі. Але не дає ніяких порад чим, і в який спосіб можна протиставитися чужій розвідці, чужій диверсії, зрадникам чи злочинним елементам.
В теорії воно виглядає інакше, а практика накидає сама зовсім інші форми, в обличчі яких бліднуть всякі гарні ідеї. Шумука однак вона, ота жорстока дійсність, — не переконує. Він далі хоче бути ідеалістом-гуманістом в час, коли кругом падуть сотки своїх людей з рук ворога.
Крім Служби Безпеки, до негативів нашого революційного діяння він зачисляє ще амбітних або нездарних командирів. При тому забуває, що командир бойового з'єднання, це не пропагандист, що словом, ідеями ширить свою правду. У боєвика правда на кінець меча, а меч не прикраса одягу але таки смертоносна зброя. Не вб'єш ти ворога, то ворог тебе не помилує. Ця проблема для Шумука не існує. Він хоче воювати з ворогом самим словом — ідеями.
Так було під час бойових герців на Волині. Там Шумук хвалиться своїм подвигом, що коли ворог підступно гранатою вбив одного з їх друзів, то він з чисто гуманних оглядів не дозволив навіть стріляти за ворогом.
Прийшли таборові будні на далекій півночі. Шумук попадає до каторжного табору. Там він організує самооборону каторжан, що треба розцінити, як явище позитивне а самого Шумука треба подивляти, як прямолінійного й здібного організатора. Наступає зудар з адміністрацією. Шумук організує штрайковий комітет на інтернаціональній базі (стара звичка), а що українська група в таборі була найсильніша, то вона зуміла завдяки Шумукові забезпечити за собою фактичне керівництво й у хвилині внутрішньої кризи зуміла провести свою лінію.
У тому каторжному таборі Шумук виріс сам в своїх очах на провідника. Тому, коли попадає до інших таборів, де життя було організоване в більшості випадків колишніми вояками УПА, де були свої порядки та звичаї, він почувається зле. Всі провідні особи в його очах мають якісь недомагання (а хто ж їх не має?). Та Шумук не з тих, щоб приноровитись до нових обставин. Ні. У нього тоді народжується душевний бунт проти всіх тих, з якими чи завдяки яким він міг вести свою пропаґанду на Волині, в якій, як сам признається, не вповні виконував намічені програмові пляни, але нераз впихав свої "гуманні" теорії.
Всіх, хто не хоче прийняти його ідей гуманности, в засаді зовсім благородних, він розцінює як національних шкідників, як вицвіт тоталітаризму. Обмальовує найчорнішими красками, приписуючи найогидніші промахи проти моралі та національної чести. Активістів, які силою поборювали силу всякої адміністрацією виплеканої босячні, що експлуатувала, а то й вбивала наших людей, прозиває горлорізами, що ради наживи та особистих користей старалися ризикувати своїм життям. Знову загально відомим людям із революційного підпілля, яким того ярлика "наживи" таки пришити не було можна, він старається або осмішити, або зробити їх безвільними покровителями тих, що плямили добре ім'я українця.
Мало того, що він так дивиться на своїх товаришів боротьби та тих, з якими приходилось жити у таборах. Він вплітає теж й свою негативну оцінку тих людей, яких вій і не знав і з якими навіть не стрічався. Бандера — замолодий на провідника визвольної боротьби, Стецько — не прислав привіту для УГВР, Горбовий — не хотів з Шумуком розмовляти на теми гуманности чи антигуманности.
На всяких слідствах, допитах чи у всяких скаргах він підкреслює своє комуністичне переконання в минулому й розчарування із дійсности. Він вважає свою співпрацю з визвольним національним рухом, як припадкову в ідеях якої теж розчарувався. Отже, хто такий Шумук? Чого він шукає? З його спогадів виглядає, що це людина щира, отверта, але не з того світу. Ходить по світі, захоплюється то тим, то тамтим, а розчарувавшись, лає всіх, що вони не такі як йому хотілося б. Дійсність, жорстока дійсність для нього не існує. Він завжди послідовний гуманіст, хотів би всіх людей пригорнути до себе чи кругом себе й стати їм провідником благородства. Але не здає сам собі справи з того, що його осуди других, — своїх кровних братів та друзів, зовсім не покриваються із засадою гуманности та братолюбія.
У кінцевих своїх міркуваннях він порівнює націоналізм, зокрема воюючий, до комунізму. Але знову в іншому місці розрізняє визвольну боротьбу від завойовницької, й першу зараховує до найшляхетніших виявів людського духа.
У своїх шуканнях Шумук розгубився й часто сам собі противорічить. Його шукання себе самого, його постійні негативні оцінки щоденної дійсности довели його до цілковитої ізоляції, до відчужування від світа.
Спомини Шумука треба розцінювати немов би сповідь людини щирої, отвертої, може й прямолінійної, але яка, розчарувавшись у людях, докотилась до заперечування всього, що раніше було змістом її життя, яка хоче оцими споминами, до певної міри, виправдати себе, виправдати своє розчарування. Наша доба, в якій живемо, багата на такі явища, як розчарування, як самоосуди, чи заламання. Шумук фактично заломився, але він старається це виправдати непогодженням із своїми друзями боротьби, зі самими ідеями націоналізму, із способом реакції націоналістів на жорстоку дійсність у таборах тощо. Йому це остільки легше приходиться робити, що він по свому ідейному шліфі залишається комуністом, може українським комуністом, який попав припадково у вир боротьби з комунізмом на практиці.
Поки боротьба велася головно проти німців, то Шумук не мав ніяких сумнівів у правильності тої боротьби. Але коли прийшло вже до перших зударів з комуністичними партизанами чи з розвідниками, то Шумук вже починає помічати жорстокість тої боротьби, починає осуджувати поодиноких командирів чи зокрема Службу Безпеки. Отож вихований у інтернаціональних ідеях комунізму, Шумук в таборах бореться з адміністрацією та її прибічниками, як з антигуманною силою. Він часом про цілий комуністичний рух висказується, як про явище антигуманне, але не про самі ідеї комунізму, які він далі уважає за гуманні ідеї.
Коли у таборах він зустрічається з українським організованим націоналізмом, що бореться не лише за більш гуманне трактування в'язнів, але яке уважає свою боротьбу за продовження боротьби з Москвою за національні права, за рівноправність української людини — то Шумук з тим рухом не погоджується — розходиться. Він його осуджує, як рух або тоталітарний, або як гін за особистими почестями чи за наживою коштом своїх друзів. Й саме в тому пункті він вповні сходиться саме з оцінкою КҐБ.
Тому книгу спогадів Шумука я розцінюю, як дуже цікаву з уваги на оті душевні дерзання автора, на його отверті та прямі осуди поодиноких явищ нашої дійсности, але заразом як небезпеку у своїх осудах людей, їх поступування, опертих на особистих анімозіях. Далі, як дороговказ, як від активізму та життьового опимізму можна докотитися до цілковитої зневіри та пасивности. Ця книга — це дуже цікавий причинок, може не до історії, але до зрозуміння самої суті психічного заломання активної й шляхетної людини.
До книжок можна ставитися по-різному. У нас чомусь часто ставляться до книжки, як до підручника моралі чи політичних чеснот, не маючи вирозуміння, що багато книжок не мають таких претенсій. Часто твори, які відбігають від поставлених вгорі норм, чомусь окреслюємо злими чи шкідливими книжками. Може воно так, а може й не так.Я хочу поділитися своїми міркуваннями про книгу спогадів Шумука "За східнім обрієм", яка досі в більшості випадків стрінулась назагал з негативною критикою. Я не збираюсь ані опрокидувати цих критиків, ані їх підтримувати. Я хочу обговорити книгу Шумука, як суспільне явище в нашій дійсності, яке заіснувало й якого викреслити вже не можна.
На вступі хочу застерегтися, що я буду говорити про те, що мене вразило, чи що привернуло мою увагу, незалежно від того, чи рукопис був справлений КҐБ чи не був. Я його сприймаю, так, якби це були слова та думки самого Шумука.
Шумук, бувший комуніст, ідейний комуніст, розчаровується, як більшість комуністів, у зустрічі
із тим кошмарним станом, що його породив комунізм у практиці. Захоплений стихією національного спротиву новим займанцям — німцям, — очоленого ОУН, а здійснюваного національно-визвольною армією УПА, пристає до УПА. Але, хоча працює на відповідальних постах у відділі пропаґанди, ідеями націоналізму не просякає. Тому його не можна трактувати як націоналіста, бо таким він ніколи не був і тим самим він не може описуваних подій насвітлювати так, якби це робив націоналіст. Нарослий на ньому намул інтернаціоналізму, — заперечування основних правд, голошених націоналістичною ідеологією, залишаються у нього й на далі й це доводить до щораз глибшого розходження з націоналістичним табором та до нищівної критики того ж табору.
Спочатку це проявляється у виявах обурення на практиковану в часі безоглядної боротьби з ворогами акцію винищування зрадників чи їх помічників. Й тут ніщо не може змінити його переконання, хоча командування УПА не раз дає йому змогу запізнатись з фактами, з доказами безпосередньої вини людей, яких прийшлося ліквідувати. Знаючи фактичний стан, що коли не знищити зрадників, то вони поможуть ворогові знищити десятки найкращих одиниць з нашого боку — він по своїй впертости яку сам називає гуманізмом, — твердить, що Служба Безпеки це було шкідливе явище у нашій боротьбі. Але не дає ніяких порад чим, і в який спосіб можна протиставитися чужій розвідці, чужій диверсії, зрадникам чи злочинним елементам.
В теорії воно виглядає інакше, а практика накидає сама зовсім інші форми, в обличчі яких бліднуть всякі гарні ідеї. Шумука однак вона, ота жорстока дійсність, — не переконує. Він далі хоче бути ідеалістом-гуманістом в час, коли кругом падуть сотки своїх людей з рук ворога.
Крім Служби Безпеки, до негативів нашого революційного діяння він зачисляє ще амбітних або нездарних командирів. При тому забуває, що командир бойового з'єднання, це не пропагандист, що словом, ідеями ширить свою правду. У боєвика правда на кінець меча, а меч не прикраса одягу але таки смертоносна зброя. Не вб'єш ти ворога, то ворог тебе не помилує. Ця проблема для Шумука не існує. Він хоче воювати з ворогом самим словом — ідеями.
Так було під час бойових герців на Волині. Там Шумук хвалиться своїм подвигом, що коли ворог підступно гранатою вбив одного з їх друзів, то він з чисто гуманних оглядів не дозволив навіть стріляти за ворогом.
Прийшли таборові будні на далекій півночі. Шумук попадає до каторжного табору. Там він організує самооборону каторжан, що треба розцінити, як явище позитивне а самого Шумука треба подивляти, як прямолінійного й здібного організатора. Наступає зудар з адміністрацією. Шумук організує штрайковий комітет на інтернаціональній базі (стара звичка), а що українська група в таборі була найсильніша, то вона зуміла завдяки Шумукові забезпечити за собою фактичне керівництво й у хвилині внутрішньої кризи зуміла провести свою лінію.
У тому каторжному таборі Шумук виріс сам в своїх очах на провідника. Тому, коли попадає до інших таборів, де життя було організоване в більшості випадків колишніми вояками УПА, де були свої порядки та звичаї, він почувається зле. Всі провідні особи в його очах мають якісь недомагання (а хто ж їх не має?). Та Шумук не з тих, щоб приноровитись до нових обставин. Ні. У нього тоді народжується душевний бунт проти всіх тих, з якими чи завдяки яким він міг вести свою пропаґанду на Волині, в якій, як сам признається, не вповні виконував намічені програмові пляни, але нераз впихав свої "гуманні" теорії.
Всіх, хто не хоче прийняти його ідей гуманности, в засаді зовсім благородних, він розцінює як національних шкідників, як вицвіт тоталітаризму. Обмальовує найчорнішими красками, приписуючи найогидніші промахи проти моралі та національної чести. Активістів, які силою поборювали силу всякої адміністрацією виплеканої босячні, що експлуатувала, а то й вбивала наших людей, прозиває горлорізами, що ради наживи та особистих користей старалися ризикувати своїм життям. Знову загально відомим людям із революційного підпілля, яким того ярлика "наживи" таки пришити не було можна, він старається або осмішити, або зробити їх безвільними покровителями тих, що плямили добре ім'я українця.
Мало того, що він так дивиться на своїх товаришів боротьби та тих, з якими приходилось жити у таборах. Він вплітає теж й свою негативну оцінку тих людей, яких вій і не знав і з якими навіть не стрічався. Бандера — замолодий на провідника визвольної боротьби, Стецько — не прислав привіту для УГВР, Горбовий — не хотів з Шумуком розмовляти на теми гуманности чи антигуманности.
На всяких слідствах, допитах чи у всяких скаргах він підкреслює своє комуністичне переконання в минулому й розчарування із дійсности. Він вважає свою співпрацю з визвольним національним рухом, як припадкову в ідеях якої теж розчарувався. Отже, хто такий Шумук? Чого він шукає? З його спогадів виглядає, що це людина щира, отверта, але не з того світу. Ходить по світі, захоплюється то тим, то тамтим, а розчарувавшись, лає всіх, що вони не такі як йому хотілося б. Дійсність, жорстока дійсність для нього не існує. Він завжди послідовний гуманіст, хотів би всіх людей пригорнути до себе чи кругом себе й стати їм провідником благородства. Але не здає сам собі справи з того, що його осуди других, — своїх кровних братів та друзів, зовсім не покриваються із засадою гуманности та братолюбія.
У кінцевих своїх міркуваннях він порівнює націоналізм, зокрема воюючий, до комунізму. Але знову в іншому місці розрізняє визвольну боротьбу від завойовницької, й першу зараховує до найшляхетніших виявів людського духа.
У своїх шуканнях Шумук розгубився й часто сам собі противорічить. Його шукання себе самого, його постійні негативні оцінки щоденної дійсности довели його до цілковитої ізоляції, до відчужування від світа.
Спомини Шумука треба розцінювати немов би сповідь людини щирої, отвертої, може й прямолінійної, але яка, розчарувавшись у людях, докотилась до заперечування всього, що раніше було змістом її життя, яка хоче оцими споминами, до певної міри, виправдати себе, виправдати своє розчарування. Наша доба, в якій живемо, багата на такі явища, як розчарування, як самоосуди, чи заламання. Шумук фактично заломився, але він старається це виправдати непогодженням із своїми друзями боротьби, зі самими ідеями націоналізму, із способом реакції націоналістів на жорстоку дійсність у таборах тощо. Йому це остільки легше приходиться робити, що він по свому ідейному шліфі залишається комуністом, може українським комуністом, який попав припадково у вир боротьби з комунізмом на практиці.
Поки боротьба велася головно проти німців, то Шумук не мав ніяких сумнівів у правильності тої боротьби. Але коли прийшло вже до перших зударів з комуністичними партизанами чи з розвідниками, то Шумук вже починає помічати жорстокість тої боротьби, починає осуджувати поодиноких командирів чи зокрема Службу Безпеки. Отож вихований у інтернаціональних ідеях комунізму, Шумук в таборах бореться з адміністрацією та її прибічниками, як з антигуманною силою. Він часом про цілий комуністичний рух висказується, як про явище антигуманне, але не про самі ідеї комунізму, які він далі уважає за гуманні ідеї.
Коли у таборах він зустрічається з українським організованим націоналізмом, що бореться не лише за більш гуманне трактування в'язнів, але яке уважає свою боротьбу за продовження боротьби з Москвою за національні права, за рівноправність української людини — то Шумук з тим рухом не погоджується — розходиться. Він його осуджує, як рух або тоталітарний, або як гін за особистими почестями чи за наживою коштом своїх друзів. Й саме в тому пункті він вповні сходиться саме з оцінкою КҐБ.
Тому книгу спогадів Шумука я розцінюю, як дуже цікаву з уваги на оті душевні дерзання автора, на його отверті та прямі осуди поодиноких явищ нашої дійсности, але заразом як небезпеку у своїх осудах людей, їх поступування, опертих на особистих анімозіях. Далі, як дороговказ, як від активізму та життьового опимізму можна докотитися до цілковитої зневіри та пасивности. Ця книга — це дуже цікавий причинок, може не до історії, але до зрозуміння самої суті психічного заломання активної й шляхетної людини.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар