ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 9 квітня 2018 р.

Я — ДЕЗЕРТИР?



Степан Музичка


Я не можу більше... Ні. Сам Господь настоює, щоб я вам правду розказав. В безнастанному страху ніяк жити. Ось, скажемо, прийдуть "Вісті" і не знаю куди мені глянути. Задзвонить телефон, душа моя у п'ятах. Застукає хтось вверх, я на ногах. Готовий руки вгору! Так без стрілу... Щоб сумління не гризло мене, я навіть став членом станиці у Торонто. Тисяча миль від мене!.. Складаю на пресфонд, плачу вкладку, а вони мені, коли Маланки, коли Гузар по Говерлі стріляє і як наша справа стоїть...

Та це ніяк не замаскує мого злочину і не зітре моєї провини. Я свідомий цього. Одного дня якийсь писар-мемуарист усе відкриє і в журнал! Генерал Шандрук підпише наказ, військовий ресорт при УНРаді затвердить і на Говерлі підшукають вже якусь суху ялицю... Я військовий чоловік, я знаю, як воно при війську буває. Якщо рішать, що рубати, так хай все ясний шляк трафить!...

І буде воно так. У дверях моєї хати з'явиться в шоломі пан бунчужний Городиський... Наказ його першого досягне. Я остовпію, а він знатиме своє діло.

—  Де ваші ментелі, ордени, медалі і ґудзики?

Не буду з чоловіком битися. Він виконуватиме наказ. Я уповатиму на Бога і молитиму Архистратига... Пан бунчужний, без слова, витягне багнет і чах, чах... Обріже мені все включно з ґудзиками. А згодом...

—  Як ви, друже, високо заавансовані? — спитає він мене ділово. Я заляканий не здобудуся на слово. Запізно, чоловіче! Те, що був я "шіце" і таким остався, не важне. Ні. Він обріже мені так, наче б я полковником був!.. На всякий випадок. Скажіть правду. Хто знає, хто і як високо сьогодні авансує?.. Будьмо щирі. Якщо звелено обрізувати, так обрізувати все! Те, що чоловікові дали, те, що в Ріміні признали і те з чим, так би мовити, чоловік на світ прийшов...

На станиці не спатимуть. Буде алярм. Поручник Бігус гукне.

 — Хлопці! Ріхтунґ Говерля!

Хорунжий Гузар знатиме, про що мова. Візьме свій "файрінґ сквод", бочку квашеної капусти і на Говерлю. До мене вмить вишлють двох битих ґренадирів. Не про Маланку і не про Марину вони мені розкажуть! Ні. Схоплять і до Говерлі чупасом. Там пальці хлопців Гузара сверблять... Весь час, скажуть вони, у тарчу стріляємо, ану сьогодні у живого хлопа гримнемо... Прив'яжуть до стовпа, чи до ялиці... То буде скоро. Трах!.. Трах!.. Кінець, о світку ти мій! Мені кінець, а ви, хлопці Гузара, до бочки капусти!

Що мені залишається? Треба сповідатися. Який я злочин поповнив? Послухайте, панове генерали, послухай, полевий суде! А ви, маґістре Вериго, все точно запишіть... Я — дезертир!.. Як страшно це звучить. Аж сурма бідна заридала. Так, я — дезертир! Не для мене ордени і не для мене аванси. Та звідки! Навіть на квашену капусту не заслужив. Не кажемо вже про Маланку! Та вона сама мені скаже: "Іди, чоловіче, під ялицю і хай буде кінець! Мої хлопці хочуть танцювати!"

Як воно сталося? Коли? Чому? Розкажу все. Закінчилася війна і ми проголосили мобілізацію! Третя війна висіла на волоску і там вона і досі висить... Ми збиралися на болотах Фельдкірхен. Хто лише міг, пер туди щосили. Сотник Гончаренко збирав усіх і всіма журився. Та не знав добрий пан сотник, що коли він журився тими, які сурми ще не почули, інші в похід уже плянували! Він не знав. І саме плян у похід захопив мене у славній і ніколи нескореній виздоровчій сотні! Ґенезунґскомпанія... Тоді я не мріяв про дезерцію. Ні. Серце моє рвалося до бою! Наш сотенний, пор. Т. пильно розробляв стратегію. У кожного з нас було ще тіло, хоч і як мізерне, та душа була грімка! Значить було що ще положити!...

Коли ми стояли в повному бойовому поготівлі, принесла доля мого брата... Десь під Юденбурґом зачув сурми клич. Я братові про плян у похід ані слова. Ні. При війську не говоритимеш про стратегію з ким попало. Брат не брат, таємниця мусить бути. Чи ви чули, щоб якийсь генерал сказав своїй жінці: "Кобіто, лиши мене в спокою сьогодні, бо завтра маю офензиву".... Ніколи! Якщо треба, він і руки вгору піднесе перед жінкою і ні слова більше. На другий день в офензиву попре, наче б нічого не сталося. Та мій брат свою стратегію мав. На другий день після свого приїзду, не знаючи я нічого, він мене в свою сотню записав!.. У санітарну сотню! Я вчув це і затривожився. Подумайте... Тут іди в похід з поручником Тищенком, тримай фронт і рубай, там зношуй, порубаних і побитих! Як себе розділити, щоб бути тут і там? Розуміється, брат наглив, щоб у його сотню ішов. Я, панове генерали, числив хвилини до походу!... Алярм і ходом руш ось-ось... Та сила волі теж не є безмежна. Я заломився. Не зі страху перед походом. Ні. Теж не тому, що шаблі в мене не було. Мій брат, бачите, глянув довкруги моєї сотні, де ми кочували і...

—  Та ви тут, бачу, навіть кухні не маєте... Не будь дурний, ходи до нас.

Я був готовий гукнути йому, що коли в похід, то хай кухню чорт бере. Та я здержався. Таємниця є таємницею. Він однаково настоював.

—  Ти знаєш — говорив він мені, — якраз саме тепер в нашій сотні забили коня... Вже потрошать і буде вечеря.

Я стрепенувся. Буде кінь на вечерю!.. До дідька з кав'ярем і файзанами! Там кінь... Сильний військовий кінь, якого війна не здолала, аж санітарам в руки попав... Я вже сурми не чув. Хай на вітер собі грає! Я чув іржання коня, який, мабуть, був уже в кітлі. Тут я заломився. Повечеряю, думав я, і завтра брикатиму, як той лошак ось тут по болоті... А брат приговорював.

—  Я сам бачив... Такий конисько, як холєра! На цілий тиждень вистане.

Я рішився представити справу сотенному. Хто мене заступить? Хто держатиме мій відтинок? Не годиться так без дозволу бігти за конем. Я рушив до сотенного. Засалютував, як личить і до справи.

—  Я стрілець... прошу...

—  Казак! Застібнуть варатнік сей час!

А щоб тобі з тим варатніком. Я зробив так, як він велів і знову від початку.

—  Я, козак... прошу дозволу залишити сотню. У санітарній сотні мене уже прийняли. Там мій брат.

Поручник Т. глянув на мене грізно. Здавалося, що були ми у повній офензиві... Хлопці довкруги скровавлені, комусь ногу по пояс обірвало, комусь рука держиться лише на рукаві, а я прийшов за дозволом, щоб до дівки скочити!.. Та бійтесь Бога! Поручник люто щось думав. Що значить, що там його прийняли? Яким правом? Ми ще в похід не рушили, ворог ще нас не порубав, а санітарам людей треба... Щось воно не теє. Я слідкував за його думками і вже був готовий на все. Якщо прийдеться бути тут і там, їй Богу, впораюся. Рубну тут і там вмить занесу... Пан поручник глянув на годинник. Я теж думав. У нашій сотні на мене слава чекає, а в санітарній здорова порція коня... Куди, чоловіче грішний? Поручник перервав мої думки.

—  Казак!.. Нєльзя залишать сотню!

Рубнув, як бачите, щиро і навіть не змірив. От тобі і маєш, подумав я... Ні копита з того коня не побачиш. Жий славою і мрій про походи!... Я відійшов і... "ростібнув варатнік". Мій брат цього не розумів. Та хто б це зрозумів?! Чому пан поручник не дозволив? Господь святий знає. Я сказав собі одне. Ти, сурмо, грай не грай, коня я буду таки їсти. І так сталося. Вечером я справді бенкетував і пузо бубном стало! Я залишив свій відтинок напризволяще. Кінь тому винен.

У Венеції я зустрів свого товариша з виздоровчої сотні, який ще дальше був у бойовому поготівлі...

—  Ти, брате!... — скрикнув він, мене побачивши. — Старий питав за тобою.

—  Ну і що?

—  Питав, шукав і на кінець сказав, що "казак дезертір"! Я завмер. Що було робити? Як себе регабілітувати? Як уникнути найвищої кари, яку військовий суд подиктує? Дезерція не жарти! У своїй сотні я залишив стійку, в санітарній ще за того коня не відслужив!

Комендантом табору був пор. Клевчук. Гарний чоловік. Завзятий і бойовий. Серце, як у батька рідного! Піду до нього, думав я, розплачуся, як буде треба... Хай мене регабілітує. Мій брат це вчув і здержав мене.

—  Бійся Бога!.. Ні! Та старий був при кінноті!

—  Хай і при танках; Які різниця? — Я не розумів в чому справа.

—  Ти не знаєш старого — говорив мій брат. — Та він за коня душу віддав би. Як довідається, що ти з'їв коня, то не лише ти, але теж і я обірву.

Я попав в паніку. Одним словом, куди не обернешся, чоловіче, дуло кріса перед носом... Як не за дезерцію, то за коня! Я не хотів вірити та інші хлопці розказали більше. Поручник Клевчук любить і шанує коні. Хай би хтось в його сотні був до коня зашлякував... А хай би нарушив коневі його кінську мать... Чоловіче!... Іде хлоп під фельдґеріхт і Макарушка не врятує!...

Я рішився мовчати. Мовчав і терпів аж до сьогодні. Сумління мене гризло, військова свідомість лише рубала. Що вона рубне, то сумління вже гризе. Аж до цієї хвилини. Ось вам моя сповідь. Чи я дезертир? Судіть. Судіть швидко. Якщо таки на Говерлю мушу, тоді дозвольте... Лише одне прохання. Маю на це право, пане хор. Гузар! Хай вас палець не свербить заскоро... Одне прохання. Заки прив'яжете до ялиці, дайте скоштувати тої квашеної капусти...




Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації