ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 21 березня 2016 р.

КУЛЬТ ЗБРОЇ

Іван Кедрин                                                                      

                     У Нью Йорку сталася, може, й маленька, проте цікава й характеристична подія: пані з одного Відділу Союзу Українок зацікавилися книжкою майора Вольфа Дітріха Гайке "Українська Дивізія Галичина" (у німецькому оригіналі вона звалася "Вони хотіли волі") і дві з-посеред них дали своїм подругам доповідь про ту книжку. Це був такий удатний вечір в тому Відділі Союзу Українок, що повторено його на ширшому форумі Літературно-мистецького Клюбу в Нью Йорку. До речі: одна з тих пань — тут уже народжена жінка, яка зберегла любов до України та глибоке зацікавлення її долею завдяки своїм батькам та зовові крови. Коли на тому вечорів ЛМКлюбі жартували, що жінки завжди, від непам'ятних років, мали особливий сантимент до військової уніформи, то голова того Відділу СУА відповіла поважно: "Ми зацікавилися історією Української Дивізії, бо Дивізія — це були ми, це були наші чоловіки, батьки, брати, наречені, сини, — це були ми..." Гарна відповідь, зворушлива і глибока своїм змістом. 

                  Дві доповіді про книжку "Українська Дивізія Галичина" були такі гарні, ядерні змістом і принадні формою, що приявний між слухачами представник "Вістей Комбатанта" негайно "зареквірував" рукописи для надрукування їх у нашому журналі, — що й робимо у цьому й наступному числі. Але не йдеться про зміст доповідей. Не йдеться теж про дискусію, в якій приявні члени Братства кол. вояків І УД УНА, між ними й голова Головної Управи, правильно звертали увагу на паралелі між Дивізією та леґіоном Українських Січових Стрільців: 1) обидві ті формації складалися з добровольців, 2) в обох тих формаціях добровольцям присвічувала та сама ідея державної волі України і 3) в обох тих формаціях українські вояки носили чужинецькі уніформи, які не мали нічого спільного з серцями, які билися під уніформами... У дискусії слушно теж звернув дехто увагу, що коли Українські Січові Стрільці створили прегарну стрілецьку пісню і коли з їхніх рядів вийшли видатні мистці-малярі, баталісти, а не було такого явища у дивізійників, то Усусусам легше було здобуватися на таке, бо вони перебували на рідній землі, серед української атмосфери, а Дивізія бачила лише стільки рідної землі, що під Бродами...

                     Але, як сказано, річ не у доповідях та в дискусії, а у самому факті, що ось молоді пані, з-посеред велетенської української та чужомовної літератури, зацікавилися саме книжкою німецького старшини про українську військову формацію. Це один із тих феноменів, які родяться "з нічого" та які проте мають глибоке джерело — у свідомому чи підсвідомому культі української збройної традиції, у культі української зброї. Не можна навіть уявити такого явища в Західній Україні перед Першою світовою війною, коли-то служба у війську була страшенно непопулярною, коли ані батькам не приходило на думку намовляти своїх синів йти до Кадетської школи у Львові та опісля до Терезіянершуле у Відні (її абсольвентом став пізніший сотник у Дивізії, д-р Любомир Макарушка). Тому, коли 1 листопада 1918 р. українці перевели військовий переворот та проголосили Західню Українську Народню Республіку — вони не мали в новоствореній Українській Галицькій Армії своїх фахових старшин і були раді німцям із австрійської армії, які погоджувалися вступити до УГА. Армія УНР була у тому кращому положенні, що негайно зголосилися до неї українці з високою військовою освітою, які служили були в російській армії, такі, як Володимир Сальський, Всеволод Петрів, Микола Юнаків, Марко Безручко, Юрій Отмарштейн, Микола Капустянський й інші, — але їх теж було замало, коли б тодішнє українське покоління мало більше зрозуміння конечности боронити збройно свою молоду державу, то армія була б розрослася до розмірів, потрібних для закріплення української державности.

                      Програ українських визвольних змагань внаслідок власне того нерозуміння ваги рідної збройної сили, окупація чужими державами українських земель та врешті перебування України вже поверх пів сторіччя у соборній большевицькій неволі, змінило психіку українців. Жорстокий режим в Україні, де за відвагу говорити про волю засилають українських інтелектуалів до божевілень, навчила чітко відрізнювати волю від неволі. І тільки на такому психічному та політичному ґрунті міг зродитися феномен, що молоді українські люди цікавляться новітніми українськими військовими формаціями та книжками, які подають їхню історію. Українська військово-історична література не дуже численна й багата, не дуже багата теж військова мемуаристика, яка подає невідомі подробиці з історії війська та вартісна своєю літературною формою. Все ж, така література й мемуаристика існує і щораз збагачується новими творами. Ось заповіджено видання "Щоденника УГА", заповіджено нові книжки про Дивізію (збірник під редакцією Олега Лисяка) та про УПА. Такі книжки можуть появлятися тільки поза Україною, бо там проскрибоване все, що не підходить під "марксистську" ідеологію. І це одна з найперших місій вільного, розсіяного по світу, українства: видавати тут такі вартісні твори, що їх неможливо видавати в Україні. І наш журнал — одинокий військово-історичний періодик, який появляється в усьому світі, бо в Україні взагалі на військові теми не вільно писати по-українськи, а те, що появляється російською мовою — прославляє тільки дії, які створили й закріпили російсько-большевицьку імперію.

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації