ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 5 серпня 2014 р.

Мґр. філ. ЗЕНОН ЗЕЛЕНИЙ

НА СЛУЖБІ НАРОДУ    

                                                          (2. 9. 1901 — 2. 2. 1973)

                         Неповнолітній доброволець Української Галицької Армії, член Української Військової Організації, Бойової Управи СС-Дивізії "Галичина" для справ опіки над СС-юнаками, відзначений Головною Управою Братства кол. вояків І-шої Української Дивізії Української Національної Армії грамотою пропам'ятної медалі св. Архистратига Михайла, член Українського Канадського Леґіону, Станиця ч. 360 в Торонті, Товариства Охорони Воєнних Могил у Львові, керманич Шкільного Відділу Українського Центрального Комітету, згодом керманич Відділу Опіки над Молоддю цього ж Комітету, секретар Виділу Вакаційних Осель, що опікувалася незаможними дітьми, член Т-ва Рідна Школа, Просвіта, Учительська Громада та багатьох інших товариств і організацій в Україні. На еміґрації був членом НТШ, Онтарійської Вчительської Асоціяції, голова Об'єднання Українських Педагогів Канади, почесний голова цього Об'єднання та почесний член Пласту в Канаді, і Крайової Виховно-Освітньої Ради, провідник і співтворець Української Виховної Системи та багатьох громадських акцій.

                      Зенон Зелений народився 2. 9. 1901 року в с. Добряни біля Львова в родині учителя Івана й Анни з роду Мишуґів (братаниця славного оперного співака Олександра Мишуґи). Його батько помер у молодому віці (36 років) наслідком нещасливого випадку, і мати-вдова мусіла з 6-ма неповнолітніми дітьми переїхати до Камінки Струмілової у Львівській області, щоб мати змогу посилати дітей до шкіл та забезпечити родині прожиток. Тут Зенон закінчив народню школу й сім кляс гімназії.          

                     У листопаді 1918 року, 17-річним юнаком зголосився добровольцем до Української Галицької Армії (УГА) і разом зі старшим братом Богданом в перших днях грудня того року їх приділили до 9-ої Камінецької сотні 5-ої Сокальської бригади 1-го Галицького Корпусу та відразу відрядили на проти-польський фронт в околицю с. Угринів Сокальського району Львівської области.

                    З 5-тою бригадою Зенон Зелений, під натиском польської армії ген. Ю. Галлера, озброєної Францією, відбув травневий (1919) відворот УГА, брав участь (червень 1919) у бравурному проти-наступі УГА в т. зв. чортківській офензиві ген. Грекова, відбув її відворот і перехід через р. Збруч 16-18 липня (1919), брав участь в поході з'єднаних Дійової і Галицької Армій на Київ, який завершився здобуттям столиці 31 серпня 1919, брав участь у боях з армією ген. Денікіна, відбув перехід до Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА) та остаточно опинився як полонений в польськім таборі полонених у Тухолі на Поморю.

                  Після 9-ох місяців полону повернувся домів і в липні 1921 року склав іспит зрілости в Українській Академічній Гімназії у Львові. Бажав продовжувати здобування освіти в університеті.   

                 Проте, не легкий був шлях українського студента під польською окупацією.
Бойкот польських високих шкіл у Львові як протест українського громадянства та студентської молоді проти екстермінаційної шкільної політики польської адміністрації примусили Зенона Зеленого шукати позауніверситетських фахових студій. Тому він записався на курс книговедення, який закінчив іспитом і навіть дістав працю в банку, але наслідком повоєнної нестабільної економії банк зліквідувався і він мусів шукати іншого виходу, щоб заробити на прожиток і допомогти матері й молодшим в родині. У січні 1922 року знову записується на позауніверситетський курс, тим разом, механіки, щоб перед вступом на Тайну Українську Політехніку у Львові набрати деякого практичного вишколу.

                  Тим часом бойкот польських високих шкіл відкликано і Зенон вписався на математичний відділ філософського факультету Львівського Університету. Студії закінчив абсолюторією в червні 1929 року з великими перервами через обов'язкову військову службу в польській армії та військові польові вправи (маневри).

                     Після успішного наукового іспиту з математики, як головного й фізики, як побічного, предметів Зенон почав свою учительську працю в середніх школах Львова. Учив у Малій Духовній Семінарії, у Дев'ятій Державній Гімназії, в Учительській Семінарії СС-Василіянок, а після складення педагогічного іспиту в 1933 році на Філії Академічної Гімназії. Тут вчителював аж до другої світової війни, тобто до 1.9.1939 року.

                       У тому часі, спільно з двома учителями математики, склали посібник для 5-тої кляси польською й українською мовами.

                     У перших днях большевицької окупації Західніх Земель у вересні 1939 року нова шкільна адміністрація, а то Обласний Відділ Народної Освіти у Львові призначив Зеленого на становище завідувача кабінетом математики й фізики в Інституті Удосконалення Учителів й одночасно доручив обов'язки обласного інспектора шкіл. Щоб зарадити недостачі шкільних посібників для навчання математики й геометрії, на доручення шкільної адміністрації, Зенон Зелений зладив переклади трьох підручників — для навчання математики у 5-тій клясі з російської мови на українську, для 6-тої кляси — з польської на українську, та один з геометрії для 2-гої кляси з російської мови на польську.

                      У червні 1941 року знову змінилися окупанти. Нова окупаційна шкільна адміністрація покликала Зенона Зеленого на референта шкільних справ при Львівській шкільній кураторії, а півтора місяця пізніше Крайовий Відділ Українського Центрального Комітету (УЦК) у Львові призначив його на пост керманича Шкільного Відділу Українського Крайового Комітету у Львові. У 1941 році після прилучення Галичини до Генеральної Губернії Централя УЦК назначила його заступником керманича Шкільного Відділу Централі УЦК, а від 1943 року і Керманичем Відділу Опіки над Молоддю і Родинами. Після створення СС Дивізії "Галичина", на пропозицію УЦК, Зенон Зелений увійшов до її Бойової Управи як референт для справ опіки над СС-юнаками. Хоча цей пост був радше суспільно-харитативного характеру, то все таки на Рідних Землях 3. Зеленому не раз приходилося при виконуванні своїх обов'язків станути віч-на-віч з дулом провокатора або бойовика чужого підпілля. Коли ж німецько-большевицька бойова лінія пересунулися далеко на захід і він мусів з родиною покинути Батьківщину, відвідуючи юнаків у таборах і роз'їжджаючи по цивільних та військових урядах, щоб для юнацтва виклопотати бодай найпримітичніші умовини їх тяжкого життя увесь час висіла загроза життя від аліянтського літунства, яке, як відомо, перманентно і систематично, можна казати прецизно бомбило міста та всі шляхи.

                    Цей період громадської праці мгр-а 3. Зеленого був здається найкоротший, але в обличчі тотальної небезпеки від бомб і тоталітарного режиму найнебезпечніший, а коли мова про українську спільноту надзвичайно відповідальний.

                    Тисячі українського юнацтва-недолітків обох статей, відірвані воєнними обставинами й політикою окупанта, розкинені переважно в протилітунських окопах по чужому, а то й ворожому "великому Райху", в особі 3. Зеленого і К. Паліїв та інших учителів найшли справжніх, щирих, відданих і добрих опікунів. А які були труднощі, частинно довідуємося із змісту книжки З. Зеленого п. н. "Українське юнацтво у вирі другої світової війни".

                    Не дивно, що на місцях нового поселення при зустрічах "наші хлопці й дівчата", як любили казати З. Зелений і К. Паліїв "Професорові Зеленому" й "Пані Цьопі" — як казали юнаки й юначки — виявляли велику вдячність і пошану, бо знали, що без їх допомоги не одне було б загинуло у тій жорстокій воєнній хуртовині.

                    Очевидно, що в таких обставинах не могло бути мови про видання посібника алгебри для 2-гої кляси гімназії українською мовою, що його зладив З. Зелений.

                    Як було згадано, війна не пощадила й Зенона Зеленого з родиною й кинула на Захід. Форальберґ — Кісслєґ — Берхтесґаден у Західній Німеччині — його шлях як "ді-піста".

                    Коли перенісся жити в таборі "переміщених осіб" в Берхтесґадені негайно включився в громадську працю і став учителем таборової гімназії, де вчив до виїзду до Канади, влітку 1948 року.

                      У новій країні поселення мґр. 3. Зелений осів з родиною у Віндзорі, Онтаріо. Щоб удержати родину, став до тяжкої, непосильної для нього фабричної праці (у відливарні заліза). Одночасно почав удосконалювати своє знання англійської мови, яку вивчав у Німеччині, а маючи на меті повернутися до своєї професійної педагогічної праці, для вивчення канадської шкільної системи, став учити на вечірніх курсах у місцевому Assumption College тригонометрію і статику. У відносно короткому часі настільки опанував мову, що міг вписатися на однорічний вищий педагогічний курс при Торонтському Університеті, який і закінчив успішно та 1950 року дістав не тільки право навчання в середніх школах Онтаріо, але й признано йому академічний ступінь маґістра філософії Львівського Університету. З Віндзору переїхав з родиною на постійне замешкання до Торонта.

                    Тому, що тут у середніх школах не було вільної праці для учителя математики й фізики, прийшлося ще один рік працювати фізично. У шкільному 1951/52 році почав учителювати в середніх школах спочатку поза Торонтом, а від 1955-56 шк. року в Торонті. Тут працював не тільки учителем, але теж як голова департаменту математики великої середньої школи у Річмонд Гілл ("велике" Торонто).               

                     Від перших днів учительської праці в Канаді мґр. 3. Зелений вповні включився у виховно-організаційну працю українського шкільництва, надаючи йому напрямок, очолюючи Об'єднання Українських Педагогів Канади, Світове Об'єднання Українських Педагогів, організуючи учительські конференції, активізуючи учительство до праці в різних акціях, ініціюючи міжкрайові конференції науковців у підготовці до схвалення Української Виховної Системи та Українського Виховного Ідеалу на СКВУ.

                        Не будемо тут зупинятися на деталях цієї багатої діяльности, якій присвятив З. Зелений останні роки свого життя і значну частину свого здоров'я. Це не є тема для ветеранського журналу. Але не можемо зовсім промовчати бодай наймаркантніших її моментів та успіхів його у цій ділянці. Щасливо зложилося, що тут на новому місці поселення він зустрівся із своїми товаришами-співробітниками учителями й виховниками з Рідних Земель та з "передкапітуляційної" Німеччини, особливо з Кекилією Паліїв. Вони стали ядром гурта відданих працівників над вихованням нашої молоді в діяспорі. Цьому гуртові залежало на тому, щоб скоординувати українське шкільництво, упорядкувати його організаційну систему на всіх її щаблях, та при врахуванні льокальних чи крайових умовин і можливостей, все ж таки спрямувати його в одне велике виховне русло.

                       Праця почалася від осередку "ядра"-гурта, від Торонта. Тут постає Об'єднання Українських Педагогів, яке згодом охопило цілу Канаду. З. Зелений сім років очолював Об'єднання, з'єднав цій професійній організації велику прихильність і престиж, широко розгорнув її діяльність, і за те 1963 року загальні Збори цього Об'єднання проголосили його почесним головою. Сім років відбувалися наукові конференції, сесії, зміцнилися контакти з усіма учителями української діяспори під час підготови до Першої Сесії Світової Освітньо-Виховної Сесії (СОВС) в Нью-Йорку 1967 року. Щоб бути точним, треба сказати, що ці праці започатковано ще перед конкретними плянами скликання 1-го СКВУ.

                      Виховний ідеал українця в діяспорі, Світова Координаційно-Виховно-Освітня Рада (СКВОР), крайові Координаційні Виховно-Освітні Ради (КВОР) — це вислід праці українських педагогів, що їх рушієм було ядро з мґром 3. Зеленим і Кекилією Паліїв на чолі. Зате Загальні Збори КВОР-и Канади, а за ними і 6-тий Крайовий Пластовий З'їзд Канади проголосили З.Зеленого почесним головою КВОР-и та почесним членом Пласту в Канаді.

                        Не забули нагородити свого опікуна, а зокрема опікуна "юнацтва" у німецькій армії під час 2-ої світової війни і "дивізійники". У жовтні 1969 року Головна Управа кол. вояків 1 УД УНА вручила йому Грамоту пропам'ятної медалі св. Архистратига Михаїла "за повну й самовіддану підтримку боротьби Українського Народу та його Збройних Сил за Самостійну Соборну Українську Державу й саможертовну допомогу українській справі у всіх ділянках життя та боротьби за волю України".

                     Близьке співжиття Покійного з вояками було певно також і вислідом його веселої й товариської вдачі. Любив вояцький стиль, але не тому, щоб "старшувати" чи командувати. Любив військо за вимоги ладу і порядку в його житті. Сам був такий упорядкований і точний, що можна було добачувати ціхи вояка в цілому його стилі життя. Вимагав цього також і від інших, але не наказуванням, лише своєю веселою і погідною та товариською вдачею, стимулюючи людей наслідувати його лад, його точність та високе почуття обов'язку.

                    Це виняткове почуття обов'язку було таке сильне, що З. Зеленому тяжко було не піти до школи навіть тоді, коли недуга давалася взнаки. Не вмів шанувати себе. Працював цілих ще 5 років після того як пішов на пенсію, а мови не було про те, щоб залишив працю тоді, коли вперше тяжко занедужав. Залишивши школу, весь свій вільний час віддавав громадській праці й ще день перед смертю телефонічно полагоджував справи дитячого словника, умовлявся на нараду. Тому й не диво, що кожну працю виконував "майстерно", що був успішний, що всі з довкілля її високо оцінювали.

                 Як голова родини й любячий батько мґр. 3. Зелений тяжко пережив втрату молодшої доньки Марії-Оксани ("Кришка"), яка під час воєнної завірюхи несподівано померла 5. XI. 1942 у Львові.


Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації