ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 20 серпня 2014 р.

ВОНИ ХОТІЛИ СВОБОДИ: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ

Проф. д-р Степан Горак


               Професор історії в "Eastern Illinois University" д-р Степан Горак зладив для англомовного "Українського Квартальника", що виходить в Ню Йорку, як одно з видань УККА, статтю-рецензію на твір Вольфа-Дітріха Гайке "Sie wollten Freiheit", про який була окрема стаття в 2-му числі нашого журналу, див. Ф. Кордуба "Особливо вартісне видання". Ш. Професор переслав нам також свою працю і ми з вдячністю містимо її в українському перекладі.      Редакція

                     Історія людства та зокрема західньої культури, у додатку до численних інших аспектів, вартостей і чеснот, розвинула потребу пошани для вояків, які віддавали себе на послуги своїм батьківщинам і народам у дусі найкращої традиції героїзму, льояльности і гідности. Признання для відваги і лицарства воюючої армії було від сторіч поклоном перед тими, які боролися за справу, яка була свята для нації і суспільства. Пошану для хоробрости поділяли часто однаково земляки, як їх вороги. Історія також ставиться з признанням супроти військових з'єднань, які чесно боролися, виявляючи хоробрість на бойовищах, не заплямлюючи себе жорстокими вчинками і злочинами у відношенні до безборонного цивільного населення. Військові історики, як також воєнні ветерани, мали і тепер мають змогу вирішувати, котрі військові формації — і де — переступили межі свого обов'язку та лицарської повинности і ставали звичайними вбивниками.

                         Вольф-Дітріх Гайке,  старшина генерального штабу  німецького Вермахту і згодом старшина генерального штабу Української Дивізії Галичина є автором книжки, якій присвячуємо ці рядки. Він, разом із тисячами ветеранів тієї військової формації, належить до тих, які гідно відбувши свою військову службу — не залишив позаду себе нічого, чого потребував би соромитись. Це насправді небуденна історія, коли взяти на увагу загальну брутальність Другої світової війни й інших сучасних воєн, характеристичних щораз більшим бестіяльством. Отож, не вважаючи на об'єктивність і щирість, що їх виявив той Автор у найавторитетнішому звідомленні, проголошеному негайно після війни у бритійському таборі,* — читається цю книжку не для того, щоби пізнати, як постала та формація, її вишкіл, бої на фронті й інші події, поки вона піддалася бритійській армії. На тлі існуючих перекручувань, успіхів ворожої пропаганди і загальної іґноранції, типічної для Заходу щодо подій на Сході Европи, докладне знання новітньої української й європейської історії є невідхильною передумовою.

                     Спроба українців здобути незалежну державу в рр. 1917-18 не вдалася внаслідку інвазії Совєтської Росії проти новоствореної Української Народньої Республіки і польсько-української війни у рр. 1918-1919, за якою прийшла окупація Західньої України. За постановами Ризького договору (1921) між Польщею і Совєтською Росією — Україну знову поділено між двох її історичних ворогів — Польщу й Росію. Внаслідку прийшли події, що стали найбільшою трагедією того народу. Під совєтською окупацією згинуло яких 8 мільйонів українців, як наслідок політичних "чисток" і штучного голоду, спричиненого у 1932-33 рр. Масові депортації тисячів невинних людей у вагонах для звірят до сибірських кацетів і вбивства тисячів арештованих у в'язницях по всій країні відступаючими комісарами — створили в Україні атмосферу жаху та ненависти до комуністичної системи.

                       У Західній Україні, польський уряд, всупереч своїм зобов'язанням признати їй автономію, повів політику терору і кривавої "пацифікації" населення (1930). Захід був глухий на скарги українців, які мали заплатити дорогу ціну за "мир в Европі". У тому самому часі  українці  були  свідками,  як у Мюнхені західні демократії підписали у 1938 році договір з Гітлером коштом Чехо-Словаччини, — як у 1939 р. Гітлер і Сталін підписали пакт коштом Польщі, після чого західні демократії байдуже придивлялися, як нацистська Німеччина почала ліквідувати жидів,** даючи зате від листопада 1941 р. величезну поміч, за законом про позику і винайм, Сталінові, який, як учить історія, був найбільшим убивником за всі часи.***

                      Договорення Рузвелта, Черчіла і Сталіна на конференції в Тегерані не могло захоплювати українців. Стало ясно, що Захід передасть цілу Східню Европу Сталінові, — страхітлива перспектива для всіх тих, які вже придбали досвід, що таке совєтський тоталітаризм.      
                                      
                     Українці, які опинилися під двома тиранськими режимами та яких західні демократії цілком не добачували у часах, коли вони, українці, боролися за збереження себе при житті, прийшли до висновку, що в тому канібальському віці можлива тільки самооборана. Таким чином організацію Української Повстанської Армії (УПА) з початком 1942 р. треба вважати, як засіб оборони проти нацистського апарату в Україні та, в тому самому часі, проти російських ватаг, грабуючих і тероризуючих українське населення.

                    З тією самою ідеєю, щоби стати вільними і сильними, 30.000 молодих українців вступили літом 1943 р. до "Української Дивізії Галичина". Використали шанс — як орудувати новітньою зброєю і як дістати її в свої руки — це дальше виправдання створення тієї формації. Перспектива, що червона армія знову "визволить" їх, на те, щоби — як і в минулому — винищити, перспектива поділити долю жидів, винищуваних нацистами, причинилась у великій мірі до рішення українців взяти зброю від нацистської Німеччини, особливо тоді, коли З'єднані Стейти постачали Сталінові зброю, яку той використовував проти українців. Як довго американська демократія вважала за річ слушну і доцільну співпрацювати з совєтською тиранією, українці й інші поярмлені народи ледве чи могли дозволити собі на люксус академічних дискусій про моральну вартість своєї дії. До речі, величезна більшість українців ніколи не вважала Совєтів за свою батьківщину. Навпаки, Совєтську Росію вважали за ворога й окупанта й тому українці мали право й обов'язок боротися за свою свободу, як уважали за доцільне. У тій розпучливій ситуації виринула надія, що вони обидва — нацизм і комунізм — згинуть, і що прийде можливість будувати новий лад. "Надіючись проти надії" український провід схвалив політику — взяти зброю для оборони безборонного 40-мільйонового народу.

                       Сьогодні, в тридцять років пізніше, не тільки українці, але й багато інших мають написати наново і зревідувати свої підручники історії, бо "суд світу" можна викривати й заглушувати тільки на короткий час. Олександер Солженіцин, в добавок до численних менше відомих, є найбільш переконливим свідком тієї правди. Цю історичну правду й докази на українські мотиви добре удокументував німецький автор, який був одним з тих нечисленних німців, які вміли зрозуміти народи й події краще, аніж ввесь нацистський "естаблішмент". "Вступ" до книжки п. Гайке подає рямці й коротке історичне тло української історії і подій, що довели до рішення створити ту українську військову формацію. Як наслідок нездібности нацистів скласти позитивну політичну програму у війні проти Совєтського Союзу — мусіла прийти німецька програ й катастрофа. Спроба направити злочини, доконані на Сході, прийшла запізно та, при існуванні у влади нацистського режиму, ніколи не мала навіть шансу вимазати минулі промахи та приєднати на сторону німців українців й інші народи. Автор зробив добре — включивши у свою книжку глибокодраматичного листа одної невідомої української жінки до дружини високого німецького урядовця в Галичині в жовтні 1943 року. Того листа могли б підписати легко мільйони інших жінок, бо він говорить простою і ясною мовою про українські переживання, трагедії, надії і розчарування німецькою політикою на всіх окупованих землях.

                        Історик мусить клясифікувати того листа, як типовий "голос народу", що має більше значення ніж багато книжок на ту й причетну тематику. Лист закінчується висновком: "Німцям уже ніколи не можна вірити, а насправді ми знали це вже після подій в Карпатській Україні". (У березні 1939 р. Гітлер дав дозвіл Мадярщині окупувати новостворену вільну Карпато-Українську Республіку — С. Г.). "Тепер не маємо нічого, бо все є тільки для німців... не маємо нічого, бо німці все нам забрали...". На такому тлі Автор подає історію Дивізії, якої — без уваги на всі порівнювання й аналізи — не слід ставити на одну дошку з військовими формаціями інших ненімецьких народів, особливо формаціями бельгійців, голляндців і норвежців. Майже механічне звідомлення про події, із збереженням подивугідної докладности, охоплює стадії рекрутації і вишколу та вислання Дивізії вперше на фронтову лінію під Броди, разом із споминами про жалюгідне рішення кинути те військове з'єднання без попереднього досвіду до тієї найкритичнішої битви, як визначував плян совєтської офензиви. Інші частини книжки охоплюють нове формування Дивізії у Нойгаммері, між вереснем і груднем 1944 р., розташування Дивізії у Словаччині, перекинення її до Стирії і на другий фронт проти совєтських військ, і вкінці відтягнення Дивізії з фронту в сторону бритійських ліній та захоплення її в полон бритійською армією. Найбільш символічний епізод історії Дивізії стався наприкінці квітня 1945, коли прибув до неї український генерал Павло Шандрук, який став головнокомандуючим Української Національної Армії, і відтоді Дивізія стала відома, як "Перша Українська Дивізія УНА".

                      Склавши нову присягу вірности вже виключно українському народові — та формація перестала бути підлеглою німецьким збройним силам. Тут треба підкреслити, що Дивізія від самого початку зобов'язалася воювати виключно на східньому фронті проти Совєтської Росії і що ту передумову для її створення визнало німецьке військове командування. Також щодо інших подробиць внутрішньої структури Дивізії — вона різнилася від інших німецьких фронтових СС-дивізій. Приявність українських духовників, участь у церковних відправах, високий відсоток українських старшин середніх і нижчих ступнів, як теж відзнака галицького лева на комірі і лівому рамені уніформи, врешті введений генералом Шандруком український національний герб Тризуба на шапці, виразно вказували на безпереривне українське змагання й наполягання на збереження своєї виключної національної особовости.

                     В.-Д. Гайке перший признає це і з пошаною та глибокою симпатією стверджує у висновку: "Українці — у добрій вірі і для доброї справи, бо за волю і незалежність своєї країни, вхопили за меч і зберегли його незаплямленим до кінця". Патріоти і шляхетні вояки, перевівши три роки в бритійських і американських таборах полонених, ніколи не були обвинувачені тими, яким піддалися, в будь яких злочинах. З другого боку, фальшування і викривлювання фактів совєтською історіографією не всилі переконати й обманути читача, бо завданням тиранії та її звеличників не є шукати правду, як вона виринає з попелища крови й ненависти, що є прикметними рисами кожної війни в минулому й сучасному.

                       Безпосередня оповідацька мова, чесний критицизм у відношенні до помилок по обох сторонах, знання предмету, як його вимагається від фахівця, робить ту книжку поважним причинком до пізнання історії Другої світової війни. Водночас, шість нарисів різних боїв, організаційної структури Дивізії та численні світлини спричиняються до легкої лектури тексту навіть для тих, які недосконало володіють німецькою мовою. А втім, маючи на увазі важливість цієї сторінки новітньої історії, автор цих завваг прагнув би, щоби та книжка появилася в англійському перекладі, щоби вона стала доступною для американських істориків Другої світової війни. Однаково сам предмет, як колишні члени Української Дивізії, заслуговують на щось більше, як тільки поголоски і спрощування, які все ще покутують в деяких колах американського наукового світу.                                                                                                   

____________________

*  Воно було спершу проголошене в серії статтей у "Вістях" кол. вояків І УД УНА і після того як монографія, у "Записках НТШ" т. 188 (1970).
** Дивись, наприклад:  Arthur D. Morse: While Six Million Died. A Chronicle of American Apathy (New York, An Ace Book, 1967.
*** Див. Robert Conquest: The Great Terror: Stalin's Purge of the Thirties (New York, Macmillan,  1968).



Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації