ПОЛТАВА - ДРУГИЙ ПЕРЛ ГАРБОР?

В. Федорович

Американський досвід з Другої світової війни

5 вересня 1943 р. ген. Б. М. Джайлс, начальник штабу американських повітряних сил, дав доручення своєму асистентові, ген. Л. С. Кутерові, прослідити можливості й виготовити пляни спорудження баз для американських бомбовозів на території СССР.

Було декілька причин, що спонукали американців до того кроку. По-перше, для американської розвідки не було тайною, що на початку 1943 р німці премістили частину своїх важливих воєнних фабрик на схід, поза засяг діяння альянтських бомбовозів, які мали свої бази в Англії й Італії. Звідси логічний висновок: легше бомбардувати німецькі позиції з баз, положених на совєтській території. Практично мало воно виглядати так: американські літаки вилітають з Англії, бомбардують німецькі військові об'єкти, після чого приземлюються на своїх базах в СССР, забезпечуються пальним, беруть новий вантаж бомб і в поворотній дорозі до матірних баз в Англії знову бомбардують ворожі позиції.

По-друге, реалізація американського пляну приневолила б німецьке командування перекинути частину свого літунства на схід, а тим самим відтяжити західній фронт, де альянти підготовляли висадку своїх сил у північній Франції. По-третє, в зв'язку з війною на Тихому океані американцям залежало на тому, що дістати ще додатково дозвіл на побудову летунських баз на Сибірі, звідки можна було б вигідно бомбардувати Японію. Вкінці американці хотіли показати СССР свою добру волю і всесторонню піддержку у війні проти спільного ворога, а також затіснити взаємну співпрацю, тим більше, що відносини між союзниками були на загал холодні. Навіть у ділянці американської допомоги «ленд-ліз", без якої СССР не міг подолати німців, більшовики ставили американцям різні перешкоди й робили труднощі, домагалися насильно щораз більше матеріялів та військового обладнання, негайної достави, а коли американці не могли доставити чогось на час, то підозрівали їх в саботажі і злій вірі. Ген. Джайлс був свідомий тих перепон, але реалізацію свого задуму вважав військовою і стратегічною необхідністю.

За таких умов почалися американсько-совєтські переговори в справі літунських баз. Перша нарада відбулася в Москві 18 жовтня 1943 р. Предсідником нарад був Молотов, мін. закордонних справ СССР. Він на самому початку, не допускаючи до голосу альянтських делегатів, предложив їм совєтські вимоги, а саме: негайно відкрити другий фронт на заході, приневолити Туреччину приступити до війни по боці альянтів, вплинути на Швецію, шоб дала альянтам до диспозиції свої літунські бази для бомбардування Німеччини. Голова американської делегації ген, І. Р. Дін запевнив Молотова, що весню 1944 р. пічнеться інвазія на Францію. Та заява заспокоїла Молотова. Тоді американська делегація висунула свої пропозиції: дозвіл на будову баз для американських літаків на території СССР, поліпшення повітряного транспорту між ЗСА і СССР, та виміна інформацій в ділянці розвідки і прогнозів погоди. Як можна було сподіватися, Молотов не дав відразу відповіди, бо він не міг нічого вирішувати без згоди Сталіна. Повних два дні "студіював" він разом зі Сталіном американські вимоги, після чого заявив, що совєтський уряд "в принципі" приймає американські пропозиції. Ген. Дін втішився такою відповіддю. Та його оптимізм скоро розвіявся, він переконався, що фраза "в приншипі" не значить нічого, - це тільки виминаюча відповідь, яка до нічого не зобов'язує, і до її реалізації далека дорога.

 В Москві ген. Дін уживав всіляких доріг, щоб тільки виєднати дозвіл на літунські бази, але не мав ніякого успіху. Тоді він за посередництвом шефа штабу ген. Джайлса звернувся до президента Рузвельта з пропозицією, представити справу баз безпосередньо Сталінові на Тегеранській конференції, що була заплянована на грудень 1943 р. І справді, Рузвельт предложив Сталінові американські побажання. Сталін - як можна було сподіватися - обіцяв простудіювати американські пропозиції (він уже студіював їх у Москві спільно з Молотовим), а рівночасно заявив, що годиться на них "в принципі". Але справа знову затяглася. Зі совєтської сторони не було ніякої реакції. Щойно в лютому 1944 р. на вимогу американського амбасадора В. А. Гаррімана відбулася в Москві конференція з участю Сталіна. Після довгих дискусій, на третьому дні нарад, Сталін офіційно заявив, що годиться на американські пропозиції, і доручив шефові штабу літунських сил опрацювати спільно з американськими делегатами деталі. Незабаром відбулася нова конференція з участю Молотова і представників армії та літунства. Почалося все наново. Американці ше раз з'ясували свої позиції й тоді нарешті після довгих дебат було вирішено, що американці дістануть три бази (вони хотіли шість) в Київській області, а саме в Полтаві, Миргороді й Пирятині. Для охорони баз американці хотіли доставити свої літаки-винишувачі та зенітні гармати, але більшовики не погодилися на те, заявляючи, що вони самі будуть обороняти американські бази.

Для остаточного полагодження справи приїхала ло Москви окрема військова делегація з Вашінґтону. При кінці березня 1944 р. обі сторони прийшли до порозуміння й американці приступили до упорядкування літунських баз. Треба було збудувати злітно-посадчі дороги, приміщення для персоналу, медичний центр, їдальню, гаражі для обслуговування й направи літаків. Американці користали з помочі міспевих робітників. що їх приділила влада до тої роботи. До більш складних робіт був потрібний технічний персонал. Американці хотіли спровадити 2100 спеціялістів, але совєтські власті дозволили тільки на 1200 осіб. Тут знову американці зустрілися з совєтською бюрократією, шо утруднювала в'їзд до СССР. Вони побачили, що, згідно з совєтською практикою, всі чужинці, які в'їжлжають до СССР, підлягають докладній перевірці, а коли вже їм пощастить переступити совєтський кордон, то поліція постійно "опікується" ними. Те, що американці приходили до СССР як союзники, не мало для Сталіна значення. Він завжди підозрівав, що капіталістична Америка може ввести до СССР своїх аґентів. При в'їзді більшої кількости американців до СССР виринали труднощі докладної перевірки й нагляду. Щойно після довгих торгів удалося американцям узгіднити процедуру, за якою американські спеціялісти могли перейти совєтський кордон на підставі групової візи. Та незважачи на те, далі виринали різні труднощі й американцям доводилося нераз довго чекати, заки їм дозволено поїхати до визначених баз. А діялося це в той час, коли совєтські військові представники приїжджали до ЗСА без ніяких формальностей і перебували там без спеціяльної "опіки".

Все-таки, без уваги на всі труднощі, праця на летовищах поступала вперед і при кінці травня 1944 р. бази були готові до дії. Треба було поладнати ще тільки дві справи. Дуже контроверсійною була справа розвідувальних полетів, фотографування ворожих об'єктів та виміна відомостей про атмосферичні умови. Совєтські власті ніяк не хотіли погодитися на те, щоб американські літуни свобідно літали понад совєтською територією для розвідувальних цілей; те право вони застерегли виключно для совєтських літунів. Зробили тільки одну концесію в ділянці радіокомунікації: дозволили американцям користуватися власним радієвим устаткуванням, але вимагали, щоб при кожній радіостанції був присутній представник Червоної армії. Друга спірна справа - це підбір німецьких об'єктів для бомбардування. На перший вогонь американці вибрали німецькі бази в околиці Риґи в Естонії, й повідомили совєтське командування. СССР не затвердили того вибору бо казав, що ті об'єкти лежать "в сфері совєтських воєнних операцій"; зате порадив бомбардувати німецькі позиції на лінії Букарешт-Дебречин-Будапешт. Для американців такий вибір об'єктів до бомбардування видавався нелогічним, бо вони могли легше й вигідніше їх бомбардувати зі своїх баз в Італії. Не бажаючи загострювати стосунки зі своїм союзником, американці погодилися на совєтський вибір в надії, що після першого успішного рейду вони матимуть змогу самостійно вибирати об'єкти для бомбардування. Покищо вони хотіли показати совєтським військовикам технічну справність та оперативність вищість американського літунства.

 Перший рейд назначено на 2 червня 1944 р. Ранком того дня 130 важких бомбовозів т.зв. "літаючих фортець", під командою ген. І. С. Ікера вилетіли зі своїх баз в Італії. Вони збомбардували призначені об'єкти в Мадярщині й Румунії, після чого щасливо приземлилися на летовищах в Полтаві, Миргороді й Пирятині. Для американців це був великий успіх, при втраті тільки одного власного літака вони виконали блискуче своє завдання. Що більше, вони справді заімпонували совєтським військовикам високоякісними літаками, модерним технічним вивінуванням та справністю літунів. Американцям справили приняття, звітодавці подали вістки до преси про успішну операцію, маршал авіяції А. А. Новіков особисто поздоровив ген. Ікера з успіхом і навіть заприязнився з ним. В двох наступних налетах - 6 і 11 червня - американці успішно бомбардували німецькі становища в Румунії. Під час другого бомбардування відбувся повітряний бій з німецькими винищувачами; збито один американський літак, в якому була більша кількість важливих знімок, а між ними американських літаків на базах в Полтаві, Миргороді й Пирятині. Світлини попали до німецьких рук і вони постановили якнайшвидше знищити американські бази в СССР. Вечером 21 червня 1944 р. з'єднання німецьких літаків під командою полк. авіяції В. Антрупа вирушило зі своєї бази в Мінську в сторону Полтави. Антруп мав під своєю командою 80 бомбовозів і невелику кількість винищувачів для охорони. В той час, коли німецькі літаки прямували до своєї мети, в Полтаві американські і совєтські старшини забавлялися при вечері. Правда, совєтські вартові повідомляли своїх старшин про наближення німецьких літаків, але ніхто не ставився до того серйозно, бо таке траплялося раніше, але німецькі літаки ніколи не зближалися до околиць Полтави. Щойно після третього повідомлення, що ворожі літаки наближаються до Полтави, проголошено тривогу і всі вийшли з їдальні, щоб скритися в окопах. Тим часом німецькі бомбовози з'явилися над летовищем, освітили його ракетами і преспокійно бомбардували все, що було внизу: літаки, склади амуніції і бомб, вантажні авта, збірники пального, гаражі, радіостанці, а вкінці цілу поверхню летовища враз з дорогами так, щоб не міг приземлитися ніякий літак. Та ціла операція тривала повних дві години і впродовж того часу не показався ані один совєтський літак-винищувач, щоб прогнати напасників. Після виконання свого завдання німецькі літаки відлетіли без перешкод до своїх баз в Мінську. Мабуть, дивувався полк. Антруп, що все пішло так гладко й ніхто не пробував боронити Полтави.

Шкоди полтавської катастрофи були великі. Знищено або пошкоджено 70 літаків, в тому 50 "літаючих фортець", 22 вантажні авта, великі запаси бензини й оливи, цілу масу бомб та амуніції, і радіостанцію з усіма апаратами. Щоб уникнути нової катастрофи, американське командування рішило забрати свої літаки з баз в Миргороді й Пирятині й перетранспортувати їх в околиці Харкова. В американців було зрозуміле огірчення супроти совєтської влади за те, що, всупереч своїй обіцянці, не подбало про охорону летовища. Що більше, мимоволі насувалося підозріння, що Сталін навмисне так покерував справами, щоб поскромити американців; бо ж німецькі літаки повних дві години робили свою нищівну роботу так, що Сталін при добрій волі міг навіть з інших баз стягнути літаки до оборони Полтави. Але видно то не було в його пляні. Характерне й те, що американські літуни були готові власними літаками зустріти німців, але не дістали на це совєтського дозволу. Американці сподівалися якогось вияснення від Сталіна, думаючи, що в нього є почуття вини за недодержання обіцянки. Та не в Сталіна.

Вночі з 22 на 23 червня німецькі літаки зробили ще один повітряний налет, тим разом на Миргород. Знова освітили летовище й без перешкод скинули вибухові й запальні бомби на збірники бензини й вантажні авта та збомбардували поверхню летовища; літаки-бомбовози врятувалися, бо їх попереднього дня відтранспортовано в околиці Харкова. Також і тут не було совєтських винищувачів для оборони летовища. В такій ситуації американська літунська команда рішила зліквідувати свої бази в СССР й перевезти літаки й персонал до Англії. Але Рузвельт і його дорадники настоювали на тому, щоб акцію співпраці з більшовиками продовжувати й показати їм, що Америка, як вірний союзник СССР, буде далі спільно бити Гітлера на всіх фронтах і всіма засобами. Чомусь Рузвельт дуже хотів приподобатися Сталінові.

З уваги на таке становище Вашінґтону, американські бази в СССР продовжували свою активність. При кінці червня зацілілі американські бомбовози вилетіли в рейд на захід, подорозі збомбардували Дрогобич й полетіли до своїх баз в Італії, а звідси до Англії. В місяцях липні і серпні американці далі бомбардували нафтові поля й німецькі аеродроми в Румунії й завдали німецькому літунству поважної шкоди. Американці вірили, що совєтські військові й політичні чинники належно оцінять ті успіхи і Сталін погодиться на влаштування американських баз на Сибірі для бомбардування Японії. Але Сталін був непохитний і не хотів дати дозволу на бази. Взагалі завваживалося брак співпраці між американськими і совєтськими військовими чинниками, що більше ставлення до американців було ясно вороже, траплялися випадки, що совєтські літаки й зенітна артилерія атакували американців, американських військовополонених взятих від німців трактували як ворогів.

При кінці 1944 р. американцям залишилася тільки одна база в Полтаві. Тим часом воєнна ситуація змінилася. Весною 1945 р. східній фронт пересунувся далеко на захід так, що американська база в Полтаві втратила своє практичне застосування. Американці хотіли дістати бази на Балканах, але Сталін не погодився на те; він хотів мати вільну руку на тих теренах, тому присутність американців не була бажана. В тому ж 1945 р. американці мали успіхи на тихоокеанському фронті й тому бази на Сибірі не були вже потрібні. Крім того, була в пляні вже атомова бомба. В квітні 1945 р. американці повідомили совєтський уряд, що вони більше не зацікавлені в літунських базах на Сибірі, а тим більше на Балканах. В травні 1945 р. американці вирішили зліквідувати свою базу в Полтаві. Виготовлено плян евакуації, совєтське командування апробувало його, але незважаючи на те, політичні власті робили різні перешкоди й тільки тверда постава американського командування довела до успішної евакуації, що відбулася 22 червня 1945 р. якраз рік після злощасного німецького налету на полтавську базу.

Так закінчилася американська місія в СССР, відома як "божевільна" або "несамовита операція" ("франтік оперейшен"). Чи була вона успішна? Чи доцільна? В сумі відбуто 18 літунських рейдів, в яких брало участь 1030 літаків, в тому 529 "літаючих фортець"; в повітряних боях знищено або пошкоджено 140 ворожих літаків, а на аеродромах збомбардовано 60 літаків, коло 20 вантажних автомобілів, шість протилітунських гармат та різні інсталяції. Якщо зважити власні втрати в людях і матеріялі, то американці могли осягнути той самий результат без побудови окремих баз, що коштували стільки труду і грошей. Місія не осягнула своєї мети також в тому розумінні, що не примусила німців перекинути своє літунство на схід, щоб таким чином відтяжити західній фронт і облегчити висадку альянтських збройних сил у північній Франції. Що більше, та місія дала німцям привід показати свою силу при нападі на Полтаву. Відкритим лишається питання, чи Сталін зловмисне не причинився до полтавської трагедії. Є певне, що Сталін не хотів мати в себе ані американців ані їхніх літаків; однак не міг їм того явно показати, бо це насторожило б американців, тому робив все можливе, щоб вони самі забралися.

Полтавська катастрофа була пересторогою для цілого вільного світу. На жаль світ усвідомив собі це запізно. Якщо б американці були добре зрозуміли ту лекцію-пересторогу, що її дістали від більшовиків під час "рантік оперейшен", а саме, що СССР не довіряє Америці й не хоче з нею співпрацювати, хіба що має з того користь, то можливо сьогодні СССР не був би паном половини Европи.

Використана література:

Deane, J.D. The strange alliance. New York, 1947. Harriman,

A.W. America and Russia in a changing world. New York, 1971. In-

field, G.B. The Poltava affair. London. 1974.