ДИВОВИЖНИЙ КОЗАК

М. Сулима

(Jadwiga Chodzikowska: Dziwne zycie Sadyka Paszy. Warszawa.

Panstwowy Instytut Wydawniczy, 1971. 600 c.)

Перша половина дев'ятнадцятого століття була добою романтизму в літературі. Поети змальовували речі небуденні, надприродні, таємничі; вони шукали чогось екзотичного, щось, що хвилювало людські серця. Почався зворот до народної творчости: народних пісень, побуту, вірувань. Романтика славного минулого, героїчного знайшла свій відзвук у поезії нашого Шевченка, англійського поета - лорда Байрона, польського генія - А. Міцкевича та десяток европейських велетнів літератури. В нас приспана народна свідомість почала пробуджуватися, коли в 1827 році М. Максимович видав збірку народних пісень, козацьких дум. За ним те саме зробив П. Гулак-Артемовський. Віддзеркалення історичного минулого, а головно козацького минулого, напоювало уми новими мріями про бурхливі події, геройські походи та славу. Екзотика козакування відбилася теж у творах польських поетів, які виросли на Україні; так звана "українська школа" в польській літературі включає такі імена як: Богдан Залєський (приятель Шевченка), А. Мальчевський, Северин Гощинський, М. Грабовський, Юліюш Словацький, які творили козацькі епопеї, драми та пісні.

"З роду русин"

Таких, які походили з українського роду, а вважали себе поляками, було в нас багато ("ґенте Рутенус, націоне польонус"). Одначе найбільш цікавою постаттю, здається, є Міхал Чайка-Чайковський. Життя цього фанатика козацьких традицій є змістом книжки Ядвіґи Худзіковської, яка появилася у Варшаві в році 1971. Авторка використала всі архіви, в яких знайшлася кореспонденція Чайковського, та накреслила нам постать польського шляхтича, що виріс на Волині, любив ту свою батьківщину, але в'язав її з Польщею. На гальчинецькому хуторі біля Бердичева Чайковський у своїй фантазії малював собі образи козаччини, бо й сама його мати

культивувала традиції козацтва. Козацтво було для нього символом українства. Завжди він відчував свого роду двоїстість, бо не уявляв собі, щоб козацтво могло існувати без тісного

зв'язку з Польщею. Молодому Чайковському присвічувала ідея визволення слов'ян з-під турецького ярма. В році 1828 (коли Чайковському було 26 років) говорилося про турецько-російську війну. Одначе є сумнівне, чи він хотів вступати до російської армії, щоб боротися проти турків.

Він їде до Варшави. Тут завдяки зв'язкам матері, яка дала йому багато поручаючих листів, Чайковському відкрилися майже всі сальони варшавської знатії, хоча метою його

було вписатися на студії. Життя студентів було важке, бо вся їхня діяльність була під суворим наглядом російських властей. Його опікуни намагалися тримати його подалі від усяких революційних товариств. В міжчасі помирає його мати й Чайковський стає власником трьох сіл. Селяни відносяться до нього приязно, бо він трактує їх як людей, а не як невільників. Буває в Києві для полагодження маєткових справ. В час відвідин царя Миколи І в Кодні в 1830 році має нагоду говорити з царем, який іменує його своїм каммер"юнкером. Має нагоду їхати до Петербурґа, одначе приготування поляків до повстання проти царату кидає його в ряди молоді, яка хоче вибороти Польщі незалежність. В той час на Волині ходили лірники, віщуни, які проповідували важні події, кажучи: "Що бувало, знають люди; но не знають, що буде".

В своїх мемуарах п.н. "Памєнтнік" Чайковський наводить момент, коли він приготовляв 30 їздців, які мали взяти участь у повстанні в 1831 році. Приїхав царський офіцер із жандармом його арештувати, одначе наші селяни вирвали його з рук властей. Чайковський звільнив тих селян, які хотіли разом із ним взяти активну участь у повстанні. Він сам заявляє, що Польща дасть селянам землю і волю, та що Польша й Україна повинні створити федерацію.

Повстанський відділ волиняків буз під командою Кароля Ружицького. На початку було тут 180 кіннотників, але в маршах в напрямку Поділля повстанці відбили кількість рекрутів і включили у свій відділ, що приняв назву "Полку Волинської кінноти". Мова в таборі була українська. Боєвим гаслом, замість "ура" стало "слава Богу". В Замості цей полк приділено під команду генерала Шептицького. Хоча повстанці мали кілька успішних зударів із ворогом, листопадове повстання заломилося. Чайковський зі своїми волиняками опинився у Львові, а опісля всі розбрилися по шляхецьких дворах в околиці Золочева. Метою їх стало дістатися за Дунай, але треба було англійських, або французьких пашпортів. Пробувши в місті Брно кілька днів, відділ подався до міста Ульму, а звідтіля шлях повів до Франції. В аквітанському місті Бурже дозволено на побут тільки офіцерам. Тим самим М.Чайковському прийшлося лишитися тут. Зачалися еміґраційні

політичні слабості, сварки, поєдинки, що змусило французькі власті порозсилати польських вояків по різних місцевостях Франції.

Паризький козак

По довгих стараннях Чайковський одержав дозвіл поселитися в Парижі, куди він їде в осені 1833 р. Тут познайомився з польськими поетами - А. Міцкевичем і Б. Залеським. Офіцери "Волинської кінноти" вели життя на взір військового гарнізону; вже в році 1834 їхній командир Ружицький заснував у містечку Фонтенебльо свого роду військову школу. В домі генерала К. Малаховського влаштовувалися вечори, на яких співано українські думи. Непосидючий "козак"

вже через рік знову переїжджає до Парижу. Тут припадок хоче, що Чайковський знайомиться зі співвидавцем журналу "Лє Реформатер", який намовляє Чайковського писати. Через ніч пише повість про козака "Міхненька", яка була надрукована, очевидно в французькій мові. Це дає Чайковському поштовх до писання оповідань про козаків. Він завжди підкреслює своє козацьке походження. Авторка каже, що він був настільки козаком, наскільки Міцкевич був литовцем. Одначе для французів козацтво було екзотикою, вони ним захоплювалися. Цей інтерес Чайковський зумів використати. В листопаді 1835 р. відбувався в Парижі конгрес, організаваний "Французьким історичним інститутом", на якому козак - А. Чайковський (так справді була зазначена його національність у звітах конґресу) виголосив доповідь про "Вплив козаків на

літератури Півночі та Сходу", в якій підкреслив, що козаки мали власну народну словесність в час, коли навіть Польща ще взорувалася на чужих творах.

В своїх споминах Чайковський нарікає на тісноту Парижу, бо, як казав, паризька вулиця нічим не нагадувала вулиці в Бердичеві. Нудно й сумно було йому в Парижі. Тому тягне його до писання; нагадує собі оповідання, що їх йому розказував ще дома дід Левко. Так само порпається в історії

Бантика-Каменського, шукає передань і пісень нашого народу, відтворює в пам'яті оповідання, які чув від гальчинецького пароха Немиловського. До писання заохочував його Богдан Залєський. Один із польських літературних критиків писав, коли вийшли "Козацькі повісті", що Україна буде мати менше одного осавула, а Польща матиме одного письменника більше. Навіть Міцкевич признавав, що йому подобалися "Козацькі повісті", які появилися друком в 1837 р. В тому ж році виходить його у двох томах найбільш відомий роман "Вернигора", який змальовує пророцтва українського віщуна-селянина, який став "бестселером" і був розхоплений у кількох тижнях. Так то, каже авторка Худзіковська, - замашистий козак добув собі бравурністю читачів як на еміґрації та і в Польщі. Упоєний своїм письменницьким успіхом, Чайковський пише повісті "Українки", "Гетьман України", "Стефан Чарнецький", "Кірджалім" (про сина поляка та болгаринки), в

якій автор пробує відтворити романтику Сходу, як також повісті "Анна" та "Виговський".

Хоч повісті Чайковського перекладалися на французьку мову й його популярність росла, все-таки знайшлося багато критиків, які закидали йому поверховність, слабе знання мови, безбарвність постатей-героїв. "Вернигора" став найбільш популярним твором, бо з нього читачі черпали віру в краще майбутнє Польщі. Віщун Мусій Вернигора проповідував, що сини Польщі багато пролиють крови; багато виросте могил; буде смуток і плач, бо три хижаки розшарпають тіло Польщі, яка попаде в ярмо ворогів. Багато її дітей ворог вивезе на безлюдні простори, а багато інших поляків піде на жебри в далеких краях. Але прийде час, що польський народ повстане; поміч дадуть Англія та Франція, навіть турок прийде з поміччю та "поїтиме коні в річці Горинь". Чотири перемоги здобудуть поляки. Дніпро вкриється кров'ю. Від Чорного по

Балтицьке море, від Карпат по степи низового козацтва не стане ані німців, ані москалів. Польща стане могутньою...

В пошуках доріг до визволення

Польська еміґрація пов'язувала всі події в Европі з питанням Польщі. Провідником еміґрації став князь Адам Чарториський, який зірвав із проросійською орієнтацією та надіявся на відновлення польської монархії. При зустрічі з Чайковським князеві подобався "чорнобривий козак", який мріяв, що Чарториський стане королем Польщі та України. З нього насміхався С. Гощинський, який твердив, що Чайковський знає тільки вигодованих козаків на шляхецьких дворах, а буйних синів степів, які йшли під прапорами Хмельницького, він не пізнав. Ці козаки ніякого роялізму не виявили. В колах польської еміґрації назрівала думка, що Туреччина є найбільш можливою запорою проти експансії Росії. Сам Чайковський мав нагоду поїхати до Риму й тут у ватиканських колах шукати зацікавлення проблемою польського визволення. Перед ним легко відкривалися двері, бо він пристійний, чим з'єднував собі жінок, і мав велику товариську огладу. В Римі познайомився з третім щодо слави польським поетом Зиґмунтом Красінським, який захопився поведінкою "козака".

Чайковський виявив себе липломатом, коли йому пощастило дістатися на авдієнцію папи Григорія ХVI. Одначе він ствердив, що Ватикан не поможе його батьківщині; тому поволі зростало в нього розчарування католицизмом. Повернувшися до Парижа, Чайковський зачав думати про Схід, про Дунай. Князь Чарториський бажав мати польського представника в Туреччині та вірив, що Чайковський вив'яжеться з цього завдання якнайкраще. Але натиснув на нього, щоб він злегалізував свої приватні справи. Тут ішлося про те, що Чай-ковський жив із францужанкою Леонідою Ґабаре, з якою мав дві дочки. Коли йшов на відвідини до князя, завжди вбирав їх як українських селянських дівчат. В березні 1841 р. Чайковський взяв шлюб з Леонідою та готувався до виїзду на Схід. На товариша своєї місії Чайковський вибрав собі свого

краяна Равського, бо, як казав, "Равський умів прекрасно співати козацькі думи". В місяці серпні козак-дипломат прибув до Царгороду, який порівняв із "нашим Києвом".

Туреччина на той час являла собою мішанину рас і релігій. Греція вже була визволилася з турецького ярма; певну автономію здобула Сербія; в Болгарії, в Боснії та Чорногорі проходили революції проти влади султана. В листопаді Чайка (відтепер він став себе так називати) вибирається відвідати табір донських козаків, які під проводом отамана Некраси виеміґрували та поселилися в Анатолії над берегами озера Сурджа. В гирлі Дунаю Чайка натрапив на колонію недобитків запорожців, які поселилися на Добруджі та створили "Нову Січ". Після війни в 1829 році переможний цар виміг від турків, щоб і цю "нову Січ" знищено. Чайка відшукав нащадків запорожців, знайшов тут багато наших людей, що втекли від своїх панів чи здезертирували з російського війська та рибалили над берегами Чорного моря. Важке було їхнє життя, безпросвітне, безнадійне; "топили горе в горілці".

Любов і політика

Доля сприяла Чайці. Саме в той час, коли він шукав людей і засобів до пропаґування політики визволення, він зустрів жінку, яка стала аж до своєї смерти його найближчим дорадником і помічником. Це була шляхтянка Людвіка Снядецька, що приїхала віднайти тіло свого нареченого - російського офіцера, який згинув над Босфором. Вона захопилася ідеєю Чайки: з'єднання південних слов'ян, створення козаччини на теренах від Дунаю по Волгу, які мали б знищити царат. Чайка прийшов до переконання, що тільки відновивши низове козацтво, можна розвалити імперію. Через Басарабію можна було відкрити шлях комунікації з Україною. Він думав, що лірники, віщуни та кобзарі найкраще могли виконувати конспіративні дії. Щоб приєднати українське населення для Польщі, Чайка проголосив толерантність православних.

За час свого побуту в Туреччині Чайка назвичайно сумлінно приглядався до способів життя та думання турків. Вмів знаходити тих, які вороже були наставлені до Росії. Його діяльність серед найвищих кіл мусулманства викликала реакцію Росії. Російська амбасада стала слідкувати за його діяльністю. Чайка приєднав для своєї акції Михайла Свідзінського, сина греко-католицького пароха з Чортківщини, та вислав його з волоським пашпортом в Україну. Одначе Свідзінський попався в руки російських жандармів; був суджений та засланий на Сибір. Москва за всяку ціну намагалася викурити Чайку із Стамбулу, але безуспішно... 

Незважаючи на ненависть його супротивників (головно графа В. Замойського), становище Чайки в Стамбулі було закріплене. Його порад слухали найвищі представники турецької влади, яка оплачувала всі кошти удержання польської аґентури. У великій мірі до цього причинилася Людвіка Снядецька, яка в дійсності стала жінкою Чайки. Вона вміла злагіднювати його непогамованість, загонистість; давала поради, як вести себе як справжній дипломат.

Українофільство

Чайці завжди близькою до серця була доля України. Він хвилювався, коли одержав вістку про арешт кирило-методіївців - Костомарова, Шевченка та Куліша. Він тішився, коли чув, що в Галичині розгортається національне відродження українців. Він домагається від Чарторийського, щоб в польській і французькій пресі видвигнути питання української незалежности. Така постава, на його думку, створить кращі вигляди для повстання проти царату. В час весни народів у 1848 р. були пляни, щоб перенести військові акції на терени Галичини, одначе польські магнати цьому спротивилися. Після здушення революції в Будапешті при допомозі російської армії, Росія вимагала від Туреччини видачі всіх поляків, що були на теренах турецької імперії. Султан цьому спротивився, але порадив, щоб польські офіцери прийняли мусулманську

віру і в той спосіб задержали свої офіцерські ранґи в турецькій армії.

Бюро Чарториського старалося одержати для Чайки американське громадянство, але справа велася так недолужно, що сам Чайка 18 грудня 1850 р. рішив перейти на мусулманство, щоб лишитися в Царгороді та творити свої вимріяні козацькі полки. В листі до приятеля Воронича він писав: "Мій український брате, кість із наших костей, до тебе пише потурчений бусурман; не зі стиду, не з жалем, але з гордістю, що я сповнив свій обов'язок. Тепер ви сповніть свій, щоб ми

разом пішли з огнем і мечем у відвідини до білого царя та виповнили пророцтво Вернигори". Підписаний: Мегмед Садик, колишній Міхал Чайка. Сам султан вибрав йому ім'я "садик",

що означає "вірний". Його жінка Людвика на мусулманство не перейшла. Ніде, - каже авторка, - не можна знайти доказів на те, чи Садик Паша брав шлюб у мусулманському обряді. Зараз тільки після прийняття мусулманства Садик Паша добився дозволу на організацію окремих військових формацій, зложених із козаків Добруджа та некрасовців, і був назначений провідником козацтва та території Туреччини. На ділі Садик почав стягати до свого полку всіх, хто хотів "козакувати" - болгарів, вірмен і навіть жидів. Треба було втримувати залізну дисципліну, щоб з цієї збиранини створити боєздатну одиницю. Багато поляків від нього відвернулося, але Міцкевич його не осудив, Чарториський вважав творення козацьких з'єднань дуже корисним, бо воно не допустить до роздвоєння двох народів, до крамоли, яку підсичували москалі.

Отаман Чайка

У травні 1854 р. в Адріянополі відбулася урочиста парада: зложення присяги козацького полку на вірність султанові. Турецькі достойники держали козацькі прапори; при участі священиків - православного, католицького, мусулманського та рабіна - полк, на чолі з отаманом Чайкою, відбув присягу. Через якийсь час вони вимаршували на оборону твердині Сілістрії. Тут козаки Чайки пописалися добре. Цілий місяць тримували наступ москалів, які вкінці відступили. Всі

любили свого "батька-отамана"; ненавидів його тільки граф Замойський, який цілий час ширив інтриги, щоб Чайку викинути з його сідла. В серпні того ж року Чайку іменовано губернатором Букарешту; тут він виявив себе знаменитим адміністратором в час, коли в Букарешті панувала епідемія холери. Хоча мав ранґу генерала, до всіх козаків відносився як приятель.

Садик Паша зі своїми козаками проходжувався над річкою Прутом і мріяв, що ось-ось прийдеться перейти Прут і розгорнути в Польщі повстання. Одначе Франція використовувала і поляків, і молдаван, і мадярів тільки на те, щоб страшити Австрію та втягнути її в альянс проти Москви.

Знову ж Замойський боявся, щоб Садик Паша не пішов зі своїми козаками на Україну та не пірвав за собою український народ, як другий Хмельницький. Надії на повстання розвіялися. Інтриги Замойського довели, мабуть, до того, що Садика Пашу позбавлено проводу турецьким аванґардом та відкликано з Молдавії. Полк Садика перенесено до Болгарії. Австрія робила демарш перед урядами Франції та Англії як Садик Паша зі своїми козаками опинився в місті Слівені; частина козаків здемобілізувалася; інші розпиячилися, що призвело Чайку до душевного заламання. В міжчасі Замойський творив свій полк, але організація проходила дуже пиняво й

врешті припинилася, бо Туреччина не була більше зацікавлена в війні. Не було можливости поселення в Туреччині; багато вояків перейшло до французького "Чужинецького леґіону". Сам Замойський опустив Туреччину в 1857 р. Після Кримської війни Франція шукала зближення з Росією. Їй не на руку була особа Садика Паші, який роз'їжджав по Молдавіїь та Волощині, ведучи протиросійську політику. Тому вона вимогла від Туреччини, щоб уряд султана перекинув Садика з його частинами до Тессалії та Епіру для охорони кордонів між Грецією та Туреччиною. Вояки були незадоволені...

Прощання з Царгородом

На козацькі частини вдарила злюща епідемія малярії, від якої померли найкращі козаки: Служаленко, Люборадський, лікар Наркевич, поручник Бжезінський. Коли в 1859 році син

Чайки, Адам Чайковський, який виріс в Парижі, об"їжджав поселення польських вояків у таких місцевостях, як Ляриса, Воло, Арміро, Фрадалія, Арка, Трікала - не знайшов і слідів поселень. Малярія їх знівечила. Чайка пробував із козаків Добруджі зорганізувати військову колонію, але серед них уже діяли московські аґенти й багато козаків за їх намовою переселилися до Росії.

Крім малярії Чайці довелося боротися проти "злого духа" - Замойського. Цей ароґантний шляхтич за всяку ціну хотів Садика знищити; намовляв турецький уряд його усунути. Одначе Туреччина високо цінила заслуги Чайки. З вибухом польського повстання проти Росії в 1863 році польські козаки очікували, що їх Садик Паша поведе до боротьби. Одначе він такого наказу не міг дати, бо Туреччина не хотіла зачіпатися з Росією. Сам же Чайка не вірив в успіх повстання без помочі других народів. Особиста трагедія заламила і так змученого Садика. Його дочки, що приїхали з Парижа, долучилися до табору Замойського й вели акції проти свого батька. Ще більшим ударом для Садика була смерть дружини Людвіки, що наступила 24 лютого 1866 р. Не стало людини, яка знала його труднощі, потішала в нещасті і кріпити його ум. На її нагробку Садик поставив герби Польщі, Литви та України.

Єдиною потіхою для Садика було те, що до нього приїжджали молоді хлопці з України, які чули про нього та хотіли служити в його козацьких частинах. В місті Слівені козаки приязно жили із людністю, святкували Воскресіння, святили писанки; і християни і мусулмани віталися нашим "Христос Воскрес" - так писав Садик у листі до друга. Садик мав нагоду у Стамбулі особисто говорити з імператором Франції Наполеоном ІІІ, при чому відчув, що Франція не зацікавлена Польщею. Через якийсь час турецька влада навіть видала наказ замінити польські та козацькі шапки на турецькі фези. На старі літа, в 1869 році, навинулася Садикові молода гарна грекиня Ірина, яка йому цілком закрутила голову. Останнім військовим актом Садика були маневри турецької армії в 1870 році. Від міста Слівни аж до Шумнів болгарське населення з ентузіязмом вітало "батька-отамана".

Після цього Садик пішов у відставку й почав знову писати. Постали три повісті "Немоляка", "3 часів гетьмана Ляха" і "Болгарія". В перших двох творах домінує мотив ностальгії за рідною Україною по довгих роках скитання. В 1871 році вмирає султан Алі Паша, приятель Польщі. Новий султан, Сервер Паша, радить погодитися з Росією. Садик Паша бачить, що його політичні пляни розторощені. Він стверджує, що не Царгород, а старинний Київ є столицею слов'янського

світу і хоче зложити свої кості в "моїй чудовій Україні - в країні білого янгола". Не дарма поляки - його противники посуджували Чайку, що він мріє стати гетьманом України.

Тепер Садик Паша вертається до свого рідного прізвища та підписує себе Чайка-Чайковський. Поразка Франції Бісмарком в 1871 році призвела до зміни поглядів серед поляків. Почала пробиватися ідея погодження з Росією. Син Чайковського Адам виїхав до Росії в жовтні 1871, бо російський амбасадор у Стамбулі обіцяв дати йому офіцерський ступінь у царській армії. Той хитрий амбасадор Ігнатьєв вкінці потрапив викурити старого лиса Чайку. Цар пообіцяв пенсію і в грудні 1872 року Чайка вже був в Одесі. Він мріяв, що відіграє важливу ролю в історії Польщі та України. Дійсність була інша.

В газеті "Києвлянин" Чайковський зложив заяву, в якій казав, що метою його діяльности було відтягнення польського народу від впливів заходу, який його експлуатував, і привернення його уваги до східньої Европи. (Це щось так, якби це відбувалося сьогодні за влади СРСР - М.С.). У вересні 1873 р. Ірина Теосколо вродила доньку, яку окрещено в православній вірі. У відповідь критикам Чайковський писав: "Козаки були православні; католицизм відкинув їх від Польші; слов'яни теж православні; я не був латинським католиком, бо хотів бути добрим козаком, добрим слов'янином і недурним поляком".

Щороку Чайковський мусів складати заяви вірности цареві, але не здобув довір'я. В половині вересня 1875 р. Чайковський поселився в селі Борки Чернігівської губернії. Коли в 1878 році вибухла війна між Росією та Туреччиною, уряд султана звернувся до Чайки, щоб він приїжджав до Царгороду та обняв команду над християнськими військовими відділами, але Чайка вже не мав змоги та сили вертатися до свого "турецького козацтва". Своє положеня він так характеризує: "Колись на цій землі, де я живу, Кирило Розумовський пас індиків і став гетьманом, а Міхал Чайковський - із полководця козаків став пастухом індиків".

В серпні 1873 р. все господарство Чайковського згоріло; він залишився асктеом, якому ніхто не прийшов із поміччю. В 1880 році приходить глухота. Чується самітнім, нещасним, бо помирає його єдиний старий друг Морозович. Розпач доводить до трагічного кроку - в січні 1886 р. застрелився.

Після кількох годин муки прийшла смерть.

***

Цікаво, що це дивне життя людини, яка стільки пережила за своїх 84 роки життя, на довго залишилося забутим. Навіть твори його, колись такі популярні, забуті, а колись шанували його болгари й румуни. Великі заслуги він поклав для оттоманської імперії. Авторка задала собі великого труду, щоб так цікаво описати життя великого романтика, пов'язаного з нашою батьківщиною.